Ми знали, що врешті-решт цей день прийде, від самого початку знали. Ще коли Тимко просто лизнув мою спину – було зрозуміло, що це не назавжди. Ми просто не знали, що це «не назавжди» закінчиться сьогодні.
Це був звичайнісінький день, зима тільки розпочалася. Зранку земля вкрилась інеєм, і можна було уявляти, ніби це перший сніг.
– Це не сніг, Юлю, – вкотре сказала мама того ранку. Вона не розуміла, що я просто дуже хочу, щоб це був сніг. То чом би й не назвати іній снігом? Кому від того погано?
Вранці ми вже спускалися годувати Тимка. Він добряче підріс із літа – це я помітила чомусь тільки тепер. Виросло все: лапи, тулуб, довгий ніс, вуха – теж довгі, навіть хвіст – і той виріс. Добре, що виросло й хутро: хоч у комірчині й було тепло, а проте надворі стояла зима. Добре, що Тимко мав власну шубку й міг захиститися від зимового холоду.
Я саме збиралася сісти малювати новими (хоч на вигляд вони вже не були такими) фарбами. Хотіла намалювати Тимка й подарувати цей малюнок Тасі на Новий рік. Аж раптом у двері подзвонили. Батьки перезирнулися – ми досі сиділи за столом після сніданку. Здається, вони ні на кого не чекали.
Тато відчинив двері. Я не чула, про що вони говорили з чоловіком, який прийшов до нас, але за кілька хвилин з’ясувала, що незнайомець був не сам. За його спиною стояв рудий хлопчисько, худорлявий навіть у пухкій куртці. Только.
Я одразу ж збагнула, що відбувається: зі стривоженого обличчя тата, з трохи винуватого й водночас переможного погляду Толька, з того, як махав руками, показуючи вниз сходів, його тато.
Тато подививсь на мене і, побачивши, що я все зрозуміла, кивнув.
Я сподівалася, що він зачинить перед ними двері. Що мама скаже – це наш пес.
Натомість тато сам вийшов за двері. А мама сказала:
– Сонечко, Тимкові потрібен дім. Він не може завжди жити у двірника.
– Але чому?!
Тато поклав теплу руку мені на плече.
– Пробач мені, Юлю. Це через цю алергію. Він міг би залишитися в нас…
– Але не може, – сказала я.
Я не хотіла так думати, проте добре розуміла, що Тимкові краще було б лежати в когось на теплих колінах у глибокому кріслі, а не на купі подушок серед віників двірника. Просто я дуже сильно хотіла, щоб ці коліна були моїми.
Ми всі спустилися вниз.
* * *
Тимко здивовано підняв голову: ми ж наче ось-ось були в нього, годували його сніданком. Він звик, що так швидко після відвідин ми зазвичай не повертаємося. Але пес був радий. Його хвіст від радощів гучно бився по підлозі.
Тольків тато явно сподівався побачити собаку шляхетнішого походження.
– Ти певен, що хочеш його? – запитав він у Толька. – Треба буде його доглядати. Гуляти з ним. Купати його. Годувати. Розчісувати.
– Я знаю, – сказав Толя і обережно підійшов до Тимка.
Собака лизнув йому руку й підставив довгу морду, щоб його погладили. Що ж, принаймні цей хлопчик йому сподобався. Не знаю, чи взагалі було важливо для Тимка те, хто його гладитиме. Мені ж було важливо лише те, щоб йому було добре. І якщо десь йому буде краще… Тоді нехай.
– Тепер ти не вештатимешся де не треба сам! – сказав Только.
– Ти це про що? – запитала я, піднявши брови.
– Я бачив, як він гасав по ринку десь зо два тижні тому. Сам, – відповів Толя.
Ми трохи зніяковіли – то ось де він був тоді, коли втік. Хоча ми й там його шукали. Мабуть, він повернувся звідти раніше… Однак це вже було не важливо.
* * *
З Тасею ми не бачилися вже два тижні, вона просила не приходити, щоб мене не заразити. Але тепер ми просто повинні були прийти до неї. Тимко був її собакою так само, як моїм, – і байдуже, що так, здавалося, ніхто не вважав. Адже просто зараз його забирали в нас.
Тимка привели до Тасиної квартири. Нам відчинив її тато.
Я ніколи не була там раніше, тож коли ми зайшли, виявилося, що квартира зовсім маленька. Я згадала, як Тасин тато колись сказав, що вони не можуть взяти Тимка до себе, бо й для них чотирьох там було вже трохи затісно. Мабуть, він мав слушність.
У квартирі була одна кімната, розділена на дві частини довгим і вузьким комодом. У меншій частині стояв диван – на ньому лежали подушка й ковдра, там мабуть, спав Тасин тато. У більшій перебувала Тася з двійнятами. Тася лежала на ліжку накрита ковдрою трохи не до очей, на ковдрі лежала книжка «Острів скарбів». Я її теж читала, тому знаю, що Тасі вона має подобатися. Поруч із ліжком коло вікна стояв довгий стіл – за ним усі троє робили уроки: усюди по ньому були розкидані підручники, зошити й ручки. Двійнята спустилися зі свого двоповерхового ліжка – щоб зустріти нас.
Вони зойкнули, побачивши поруч зі мною Тимка з Тольком. І все зрозуміли.
Тася теж зрозуміла все, щойно ми зайшли. Я бачила, що вона ладна була заплакати, але стрималася. Така вже була Тася.
– Бачу, ти все-таки домігся свого, – звернулася вона до Толька, сівши в ліжку.
Той трохи зніяковів.
– Ну, принаймні Тимко матиме справжнє житло, еге, друже? – вона чухала собаку за вухом, а той вмостився біля її ліжка й великими мокрими очима дивився на нас. І все-таки ніхто не плакав. Не зважаючи навіть на його великі очі.
– Ну, дарма, малий, – сказала Тася. – Ти тільки скажи мені, якщо він погано з тобою поводитиметься! – І вона вказала на Толька.
Той почервонів, як рак.
– Я добре з ним поводитимусь!
– Угу, – пробубоніла Тася й більше нічого не сказала.
Ми постояли отак ще хвилин зо п’ять. Вона все чухала Тимка за вухом.
– Ну, то що, ви ж не думаєте, що я чухатиму його весь день? – раптово сказала вона. – Ведіть його вже додому. Нового дому.
І його відвели.
– Я приводитиму його до вас у двір, – сказав Только вже біля дверей. – Гаразд?
Тася знизала плечима. Я кивнула.
– Дякую.
Я обійняла Тимка. Він лизнув мою щоку.
– Все буде добре, – навіщось сказала я йому, і вони пішли.
Тато теж уже йшов.
– Юль… У мене питання… З математики, – гукнула до мене Тася. – Можеш залишитися допомогти?
Я подивилася на тата. Той кивнув.
– На обід будуть тюфтельки, – чомусь сказав він і пішов.
Я повернулася до Тасі в кімнату. Сіла на ліжко.
Математику я не любила так само, як і вона, – та й підручника поруч не було.
А тоді Тася просто заплакала. Беззвучно, лише сльози котилися по її обличчю. Я ніколи не бачила її в сльозах. Я ніколи не бачила її такою вразливою. Та й удома її теж ніколи не бачила. Це була якась нова Тася. А може, просто Тася з дуже близької відстані.
– З ним усе буде добре, – сказала я.
– Я знаю, – відповіла вона.
І день минув.
* * *
Увечері я намалювала вже не нашого Тимка. Але на малюнку він був нашим. Вуха вийшли трохи більші, ніж були насправді, та я сподівалася, що Тася цього не помітить.