День Святого Миколая

Після того як Тимко знайшов новий дім, минуло всього зо два тижні і ми навіть трохи оговталися від пережитого. Тася одужала й була готова до нових пригод. І що найкраще – вночі випав сніг. Причому не такий, який зазвичай з’являється в нас у грудні – манна крупа. Ні, справжнісінький сніг! Ми навіть бачили кучугури!

– Це найкращий подарунок від Миколая! – радісно сказала мені подруга, коли ми поверталися зі школи. – Сніг! – І не давши мені й слова вставити, додала: – А ще мені тато подарував калейдоскоп. Дам тобі подивитися, може, намалюєш якийсь із візерунків! – А тоді ще хутко додала: Так, закидаємо по хатах наплічники і – гайда гуляти!

Це був чудовий план. Мені він сподобався.

– Я візьму нам мандаринів і цукерок, – сказала я.

– Клас!

Чомусь мандарини та цукерки взимку й справді найсмачніше їсти надворі. Особливо коли випадає сніг. А надто – у день святого Миколая. Мені подобається цей день, але не подобається, що колись ми не будемо дітьми, а значить і цього особливого дня в нас не буде.

– Авжеж, буде, – сказала мені вранці мама. – Ти завжди будеш нашою дитиною.

– До того ж, – додав тато, – головне не те, що в цифрах, а те, що в голові та серці.

Я зрозуміла, здається, що він хотів сказати, а проте… Одне одному батьки цукерок на день святого Миколая не дарували. Це вже щось говорило про дорослість. Одне тішило: коли ти дорослий, можеш купувати собі цукерки хоч щодня. Тоді кожен день як день святого Миколая! Та й сніг, врешті, випадає для всіх – не лише для дітей.

Тася ж цей день просто обожнювала. Вона розказувала, що її тато завжди кладе їхні з двійнятами подарунки в чобітки в коридорі. Їй це страшенно подобалося. Мені ж подарунки завжди залишали під подушкою.

– Ну ти й дивна, – казала Тася. – І як ти не прокидаєшся? Тобі під голову хтось засовує подарунок і ти навіть цього не чуєш. Не розумію…

Я теж не розуміла, чом я не прокидаюся, але все одно приємно було вранці засунути руку під подушку й знайти там сюрприз.

– А я всю ніч перевертаюся, не можу заснути, – казала Тася. – Чекаю. Хвилююся. Люблю це відчуття!

У мене ж таке відчуття завжди перед Новим роком, але на святого Миколая ми про Новий рік ще не згадуємо. Про нього буде потім.

* * *

Ми виходимо надвір і з’їдаємо винесені цукерки. Потім чистимо мандарини і з’їдаємо їх. Викидаємо сміття. Руки пахнуть мандариновим соком. Хочеться лежати під ковдрою і дивитися мультики. Або читати книжку. Разом з цукерками мені подарували величеньку книжку. Про пригоди мумі-тролів. Я знаю, хто вони такі, але сама ще не читала про них. Одна з частин книжки називається «Чарівна зима». Мені вже не терпілося почати її читати. Але то – після снігу! Спочатку потрібно було скористатися чарами святого Миколая надворі!

А зараз ми катаємося на санчатах. По снігу це легше робити, ніж по піску. Хоч і трохи сумно, що без Тимка. Але принаймні він зараз не мерзне з нами. Тим паче що він і влітку не сильно зрозумів, що ми від нього хотіли з тими санчатами. Накатавшись на санчатах, ми граємо в сніжки та робимо янголів руками й ногами на снігу.

Потім лежимо й дивимося вгору. Голе віття чітко вимальовується на тлі блідого неба. Незабаром сутенітиме. І загорятимуться вогні у вікнах. І мама увімкне в кімнатах гірлянди. І вони гратимуть різнобарвними вогниками. І буде какао, та й загалом буде так гарно…

– Нумо пірнати в замети, – каже поруч Тася.

Я перевертаюся набік і дивлюся в її розчервоніле обличчя.

– Ти серйозно?

– Авжеж.

Я не хочу, щоб вона знову застудилася й хворіла. Тим паче в день свого улюбленого свята. Ще й коли попереду стільки інших свят. І контрольні в школі. Контрольні без неї я теж писати не хочу.

– Та ж ти тільки хворіла! Не можна так, ще знову застудишся, – почала я, але Тася не дала мені закінчити.

– То що мені довіку всього боятися й нічого не робити? Бо я колись хворіла? Це ж лише сніг! І ми тепло вдягнуті. Гайда! – гукнула вона, підводячись зі сніжного янгола, щойно намальованого її ногами й руками.

Я теж устаю. Тася з вереском біжить і з розгону стрибає в кучугуру снігу. Снігові кучугури в нас бувають не часто. Вона сміється. Шапка трохи сповзла набік, і її світлі кучері вибилися з-під неї.

На них блищали сніжинки. Тасині зуби теж блищали, коли вона сміялася.

Тоді побігла я і теж кинулася в замет, сміючись. Це було так, немов я пірнула в густу воду.

Або так, неначе раптово упала в морозиво. Обличчю було трохи холодно, але все інше було в теплі. Навіть у чоботи снігу не насипало. І ноги були сухі. Я подумки перевіряла все це, аби напевно знати, що все добре й ні про що не треба хвилюватися.

– Годі вже дрейфувати! – крикнула Тася й полетіла до наступної кучугури.

А й справді.

– З днем святого Миколая! – крикнула вже я, несучись до кучугур коло бананчика.

– З днем святого Миколая! – відповіла подруга, стрибаючи в замет слідом за мною.

Це був справді дуже хороший день.