Рраврурх Зракрусович розсунув густі, опущені аж до землі вербові віти й запросив учнів увійти до такого собі зеленого кабінету. Тонке віття звисало майже колом і утворювало смарагдову завісу. За нею Драґо й Пиптик побачили вербовий стовбур, на який були набиті щаблини. По них, певно, можна було дістатися до розлогої крони. А ще вони побачили гамак, причеплений до найнижчих, товстих гілок.
– Ну ось, – промовив директор. – Тут я люблю відпочивати, думати про головне і писати вірші. Ось тебе як звати? – спитав він у Драґо.
– Мене? Дра. Тобто Драґо.
– Віршик про Драґо! – виголосив – Рраврурх Зракрусович, прокашлявся і почав декламувати вигаданий на ходу вірш.
- Драґо ніколи на дримбі не грав,
- Дрантя не дер і драже не смоктав,
- Драґо драцену розвів у саду,
- Драглі не їв – дерезу молоду.
- Якось драбиною ліз по друшляк,
- Стрів дрозофілу – і з ляку закляк.
- Драґові б дати було драпака,
- Чи ухопить замашного дрюка,
- Чи обіллять дрозофілу з відра,
- Чи дременути… та згорбився Дра.
- Скоїлась драма із Дра, бо тепер
- Він не дракон, а верблюд дромадер.
- Драґо під ранок взяли дрижаки,
- Дрібно тремтіли обидві руки,
- А дрозофіла дражнилась усе:
- Дра з переляку руками трясе!..
– Ну, як вам? – спитав директор.
– Нормально, – відповів Драґо. – Тільки я щось не второпав: чого це я раптом на верблюда перетворився? І я, взагалі-то, дрозофіл не боюсь. Якось неправдоподібно у вас вийшло.
– Нічого ви в поезії не тямите, хлопці, – махнув лапою Рраврурх Зракрусович. – Краще розкажіть-но мені, як тут опинилися. Чому зараз не на уроці, а в Універсаду? І хто дозволив сюди заходити?!
Останні слова директор промовив дуже суворо. Драґо не розгубився й відповів:
– Нам Подвійний, тобто Кадик Акархович дозволив.
– Як?! – здивувався Рраврурх Зракрусович. – Він не міг давати дозвіл на вхід до Універсаду другокласникам! Ви ж другокласники?
– Другокласники, – ледь чутно відповів Пиптик. – Але Кадик Акархович не до саду нам дозволив заходити, він нас відправив до вас, а ви…
– Ми прийшли, а вас немає, – підхопив Драґо. – Тоді ми подумали…
– Вони подумали! – перекривив директор. – А ви не подумали, що школярам не можна сюди заходити?! Не подумали, що ви могли ніколи не вийти звідси?!
– Ні, не подумали, – похнюпились дракончики. – Ми просто хотіли вас знайти і сказати, що Кадик Акархович вигнав нас з уроку.
– То вас ще й вигнали! І що ви там накоїли?
– Нічого, – промовив Драґо, – просто не хотіли записувати в зошити про принцес, яких насправді немає.
– Це вам учитель сказав, що їх немає?! – директора наче хтось булавою луснув.
– Та ні, – відповів Пиптик, – це ми самі знаємо. Ми ж ніколи не бачили жодної принцеси.
– Точно, – докинув Драґо. – А якщо когось не бачиш, значить, його немає.
– Ет, хлопці, хлопці! – усміхнувся директор школи. – Молоді ви ще, зелені! (Ця приказка, між іншим, теж суто драконяча: усі малі й неповнолітні дракони – зеленого кольору, а вже дорослішаючи, вони робляться або бірюзовими, або брунатними, або бірюзово-брунатними). – От поміркуйте: ми з вами бачимо повітря?
– Ні, – хором відповіли дракончики.
– Але ж воно є! Ми ж ним дихаємо!
– Дихаємо.
– Отже, не все, що існує насправді, доступне нашому зорові! – мовив Рраврурх Зракрусович. – Зрозуміли?
– То ви хочете сказати, – трохи освоївся Драґо, – що принцеси насправді десь є, тільки ми їх не бачимо?
– Без сумніву! – просяяв директор. – Хоча б одна, але є! Просто її треба знайти.
– А де? – цього разу спитав Пиптик.
– Якраз сьогодні, хлопці, – зітхнув Рраврурх Зракрусович, – я прийшов сюди шукати відповідь на це запитання.
– Де шукати принцесу?
– Так. Розумієте, це ж не тільки ви вдвох не вірите в принцес. Тут проблема глибша, глобальніша, хлопці. Все ваше коліно не вірить у принцес. Це ще за часів мого школярства можна було вивчати їх з натури: кожна школа серед наочних засобів навчання мала хоча б один підручний примірник. На уроках ми їх, звісно вже не ковтали, як то було за молодості мого діда, засвоювали все лиш теоретично, але могли роздивлятися принцес скільки влізе – не в підручниках, а так.
– Вам показували на уроках живих принцес?! – не вірив своїм вухам Драґо.
– Авжеж. Тому не могло бути й мови про якісь там сумніви. Але тепер… тепер ця зневіра стала дуже серйозною проблемою для нашої спільноти, хлопці. Хтозна, що може й статися, коли ми перестанемо вірити в принцес.
– А що такого може статися? – стенув плечима Пиптик.
– Важко сказати. Але Універсад уже давно підказує мені, що це недобре. Не знаю, може й уся наша країна трималася віки на цій вірі. А коли ми перестанемо вірити в принцес, то, може, й Драконії не стане. Я не знаю. Не знаю. Раптом і в нас хтось десь перестане вірити… Якщо в когось не вірять, хлопці, то його не стане, обов’язково не стане…
– То що, роздобути цю принцесу – це як урятувати цілу Драконію? – чомусь пошепки запитав Пиптик.
– Можливо.
– Але ви так і не сказали, – промовив Драґо, – чи ви знайшли відповідь, де шукати принцесу?
– Ні, не знайшов. Але знайшов відповідь на інше запитання, – загадковим голосом сказав директор.
– На яке?
– Хто може її знайти.
– Ух ти! А хто? – згорав від нетерпіння Пиптик. – Мабуть, якийсь герой, якийсь чемпіон із вергання вогню, так?
– Ні. Це будете ви, – спокійно повідомив Рраврурх Зракрусович.
– Дотепний жарт, ги-ги! – нервово реготнув Драґо.
– Я не жартую, – так само незворушно мовив директор. – Саме це, якраз перед нашою зустріччю, мені показав у сновидді Універсад: ви мусите здобути для Драконії принцесу.
– Я не можу, – замотав головою Пиптик. – Мені сьогодні на гурток із випалювання візерунків на лицарських латах іти.
– Гурток почекає, – усміхнувся Рраврурх Зракрусович. – Якби я міг, то зробив би все замість вас. Одначе так не можна. Вам призначено – мусите виконати.
– Але ж ми не знаємо, де ті принцеси водяться! – вдався до протесту Драґо. – Ні, ви щось наплутали. Це не можемо бути ми!
– Особливо я. Не можу бути, – підтримав друга Пиптик. – З мене такий шукач принцес, як із ящірки горобець.
– Як собі хочете, – спокійно сказав на те Рраврурх Зракрусович, – але ще ніхто не виходив з Універсаду, доки не виконував призначеного. Отож мусите подбати про себе.
– А що ж тут дбати? – скривив губи Драґо. – Ми й без усяких принцес вийдемо. Вас ми вже знайшли, про свою провину розказали, тепер за вами й вийдемо. Ви ж якось виходите звідсіля. От ми за вами, тією ж дорогою, що й сюди прибули, підемо. Або полетимо.
– Затямте: в Універсаду не буває нічого того ж самого. Особливо доріг.
Драґо і Пиптик недовірливо глянули на дорослого дракона.
– Так-так, тут немає нічого сталого. А ви самі придивіться. Чи краєвиди такі ж, як і були зовсім нещодавно?
Дракончики розсунули довгі коси вербового віття й очам своїм не повірили. Ні стежки, якою вів їх сюди швидкісний жолудь, ні тієї, якою кудись гналися болітики, – нічого цього не було. Просто під самісіньку вербу котили свої жовті хвилі стиглі пшениці. Озера теж не було. І жодної сумовитої задумливої жаби. Друзі озирнулися на директора і побачили, що вже й верби з драбиною на стовбурі та мотузяним гамаком на нижній гілці теж не було. І Рраврурха Зракрусовича наче лизень злизав.
Драґо й Пиптик, стояли самісінькі посеред безкрайньої ниви! Золочені колоски лоскотали їм животи своїми вусиками, а вгорі над ними якась малесенька птаха тягнула від землі до сонця тонесеньку ниточку власної пісні.