Розділ 4 – Бджомарі та випірнальне озеро

Жолудь був дуже швидкісний. Справжнісінький перегоновий жолудь. Драґо з Пиптиком насилу за ним устигали. Подеколи жолудь геть-чисто губився в густій траві, тоді дракончикам доводилося летіти понад самісінькою стежкою. Спочатку було байдуже, але згодом так летіти стало не дуже приємно. Бо над самісінькою стежкою почали роїтися комарі. Я сказав, комарі? Ні, перепрошую, ніяких комарів у цьому саду і близько не було. І далеко теж. Точніше, їх не взагалі не було – їх уже не було. А колись водилися. Просто тепер вони навіть на себе не схожі. Ну, на комарів. Тепер вони зовні більше до бджіл подібні. Якщо чесно, колись вони і були справжнісінькими бджолами, збирали нектар з квіток, яких тут було вдосталь, носили його додому, робили з нього мед, пекли смачні медяники, продавали їх на базарі і нікого собі не чіпали.

Або справжнісінькими комарами були, літали собі, зумкотіли, інколи когось чіпали, як їсти хотілося. А без потреби нікого не турбували.

А потім до Універсаду внадився якийсь учений-комахознавець. Його мучило одне наукове питання, й він почав ходити до чарівного саду, щоб знайти на нього відповідь. Питання було таке: якби вдалося вивести гібрид бджоли й комара, то чим би такий бджомар харчувався: нектаром чи кров’ю? Блукав той зоолог, блукав, і таки доблукався, що диво-сад вирішив показати йому те, що він шукає.

Універсад перетворив бджіл і комарів на бджомарів і напустив їх на вченого. Комахознавець якось одразу зрозумів, що знає відповідь на своє питання. Вчений цьому невимовно зрадів і тому чимдуж дременув додому дописувати свою монографію (це така наукова праця).

А, може, він зовсім не тому втік, я не знаю. Лише знаю, що вчений утік, а бджомарі лишилися. Відтоді в Універсаду замість бджіл і комарів були самі бджомарі. І їли вони не нектар, а кров. І замість сисальця вони мали додаткове бджолине жало.

Ось чому Драґо й Пиптикові не солодко летілося понад стежкою. Добре, що їх рятувала тверда луска, якою від носа до хвоста було вкрито їхні тіла. Але ж на очах луски не буває! Тому очі доводилося заплющувати. А з заплющеними очима далеко не залетиш.

Але, з іншого боку, поява бджомарів стала гарним знаком для дракончиків: вони провіщали близькість водойми. За старою комариною звичкою, гібридні комахи любили сирість. Тому й жили неподалік озера. І це було якраз Випірнальне озеро, до якого й вів дракончиків Агасферів жолудь.

Біля самісінької води жолудь зупинився.

Випірнальне озеро мало майже ідеально круглу форму. Понад його водою росли розлогі верби. Під кожною вербою сиділо по кілька жаб. Сиділи мовчки. Якось навіть задумливо й сумно вони сиділи. Ніхто не кумкав, усі просто мовчечки дивилися на поверхню озера.

Саме озеро було не надто велике, але й не мале. Таке немале, що не давало підстав подумати, буцімто воно просто собі велика калюжа. Ні, так ніхто б не подумав. Так само, як ніхто б і не надумав сказати, буцімто Випірнальне озеро – це море. Навіть подумки. Тобто ніхто б навіть не подумав таке подумати. Думаю, зрозуміло, чому? Тому що воно було саме таке, щоб здаватися озером, а не морем, ставком, калюжею, чи, скажімо, Канівським водосховищем. А ще можна було просто підійти, вмочити у воду пальця або хвоста й покуштувати. І тоді вже кожен зміг би переконатися, що вода в озері зовсім не солона.

Щоправда ні Драґо, ні Пиптик не могли підійти близенько до берега, бо з води, точніше, з болітця, що було з їхнього краю, раз за разом хтось вискакував наче торпеда, і це загрожувало прямим влучанням і збиттям з ніг. Тому дракончики спостерігали за озером на відстані й намагалися збагнути: а чому, власне, вічний дуб Агасфер прислав їх сюди? Ні до чого путнього дракончики не додумалися. Спочатку, правда, вони хотіли запитати про Рраврурха Зракрусовича в сумних жаб, але ті так осудливо подивилися на дракончиків своїми сумними очима, що друзі не наважилися.

Лишалися сподівання на те, що серед випірнальників буде і їхній директор. Вони сіли на м’яку траву й стали чекати. А що їм ще було робити?

Усі, хто з’являвся з-під брудної води, вилітали на берег і чимдуж бігли в одному й тому ж напрямку. Це були різні дивовижні створіння, більшість із яких у Драконії не водилася. Принаймні Драґо з Пиптиком зроду їх не бачили. Навіть на малюнках у книжках.

Ось випірнув невідомий трилапий звір із великими, як у віслюка, вухами. Щойно його єдина нижня кінцівка торкнулася суходолу, звір щодуху пострибав невідь куди. За ним вискочив з голови до ніг синій, весь у жабуринні, кінь. Тільки хвіст у нього був дуже довгий, не як у коней, і стирчав догори немов антена. Він зразу ж погнався за трилапим.

Але деякі випірнальники були звичайними тваринами, тільки чомусь дивної масті. Взагалі-то всі вони були або білого, або синього кольорів. Але одне мали спільне – були геть замурзані мулом і обліплені ряскою, кропивкою та дрібними водяними равликами. А ще – всі як один чимдужче мчали в одному напрямку.

Драґо і Пиптик спостерігали за всім із цікавістю. Потім навіть почали вгадувати, якого кольору випірнальник вискочить на берег наступним. Правда, гра швидко надокучила, бо білі й сині з’являлися точно по черзі. Тоді вони стали гадати, як це так виходить, що до озера ніхто не впірнає, а лиш випірнають із нього. А потім друзям набридло й це, і вони вирішили заговорити до котроїсь із дивних тварин.

– Вибачте, ви не підкажете?.. – спробував спитати щось у синьої кішки Драґо, але вона навіть не глянула в його бік.

– Зупиніться на хвилинку! – прийшов другові на допомогу Пиптик і заступив дорогу наступному випірнальнику – білосніжному бегемотикові.

Однак бегемотик не зупинився. Він на диво спритно підскочив, легко переплигнув через Пиптика і погнався за кішкою.

– Так не годиться, Пипте, – промовив Драґо. – Ми ж можемо просидіти тут цілий рік і нічого так і не дізнатися про Рраврурха Зракрусовича.

– А як же їх зупинити? – знизав плечима Пиптик.

– Треба спробувати когось упіймати. Я стану понад самим берегом і вхоплю першого-ліпшого випірнальника просто на льоту. Головне – не дати йому приземлитися, бо тоді не наздоженемо.

Так він і зробив. Став просто над водою, виставив поперед себе верхні лапи й приготувався хапати. Чекати довелося не довго. Вже через десять секунд з води виринув хтось синій, дуже схожий на велику ящірку.

Драґо вхопив її за шию і хотів спитати, чи не бачила та їхнього директора, але ящірка раптом застосувала заборонений прийом. Ні, вона не відкинула хвіст, вона плюнула просто дракончикові в очі. Від несподіванки Драґо випустив здобич, і рептилія, безперешкодно ляпнувшись на землю, дременула у вже звичному напрямку.

Тоді Драґо розсердився, зосередився і вже наступного випірнальника вхопив так, що мало не задушив у своїх обіймах. Це був білосніжний котик.

– Ага, попався! – зрадів Пиптик. – Тримай його, Дра!

– Тримаю, – промовив Драґо. – Цей уже не вирветься.

– Я й не збираюся, – спокійно муркнув котик. – Чого вам? Тільки швидше, бо я поспішаю.

– Ясності, – відповів Пиптик. – Бо багато неясності. А нам би хотілося дещо прояснити.

– Що, наприклад? – спитав упійманий.

– Хто ви такі?

– Ми болітики, – спогорда муркнув котик. – Справа нашого життя – болото.

– А чому ви всі випірнаєте з цього озера, але ніхто в нього не впірнає? – спитався Драґо.

– А хіба ми дурні?! – зачудовано звів кошлаті брови котик. – Хіба це законно – впірнати у випірнальне озеро? Воно ж випірнальне! Ні, для цього є впірнальні озера. Це ж треба було таке ляпнути: впірнати у випірнальне…

– А… а як тоді?.. – хотів ще спитати щось Пиптик, однак у цю мить з озера вискочив черговий синій. Це був синій ведмідь. Він перевальцем проклишоножив повз дракончиків і котика.

– Все! – раптом заверещав полонений. – Пускайте мене, вже синій пішов! Пускайте, бо я мушу бути перший!

Котик несподівано гризнув Драґо за палець.

Заскочений зненацька, дракончик здригнувся й випустив свого кривдника з лап. Той з усіх ніг дременув услід за ведмедем.

– А ви не бачили нашого директора!? – викрикнув навздогін йому Пиптик, але котик йому не відповів.

Зате відповів хтось інший. І дракончикам одразу здалося, що це відповіла найближча до них верба.

– Тут що, всі дерева розмовляють? – здивувався Драґо, обдивляючись вербу.

– Ні, це я розмовляю.

З-поміж густого обвислого гілля до них на землю раптом зіскочив Рраврурх Зракрусович – їхній директор школи.