Пиптик стирчав догори хвостом з величезного куща чортополоху, що ріс біля підніжжя товстелезного дерева і кумедно метляв ногами.
– Оце-то тебе телепнуло! – вигукнув Драґо, приземляючись біля друга. – Ти чого тут ногами метляєш?
– Во-во-во! – не зовсім розбірливо відповів Пиптик.
– Я ледве за тобою встиг, – промовив Драґо і спробував упіймати Пиптика за ноги. – Ану, перестань метляти!
Пиптик послухався, і Драґо зміг ухопити його за ноги.
– Увага: витягую! – попередив Драґо і потягнув.
За мить Пиптик сидів поруч із Драґо на землі.
– Во-во-во! – сказав Пиптик.
– Таке ти вже казав, – відповів Драґо. – Спробуй ще раз.
Тоді Пиптик виплюнув добрячу порцію трави з піском і спробував. Цього разу вийшло краще:
– Дякую, Дра. А що це було?
– Хіба я знаю. Якась драконозакидальна рослина. А прикольно тут. – Драґо роззирнувся.
– Прикольно, це ти правду кажеш, – зітхнув Пиптик і витягнув з носа чималеньку колючку.
– Та не скигли, – махнув лапою Драґо. – Ти тільки подивись, яка краса!
Довкруж і справді було гарно. Все буяло і пахтіло, яскравіло й мінилося барвами, пнулося вгору і вшир. Це були справжнісінькі джунглі, під зав’язку наповнені найрізноманітнішими метеликами, жуками і пташками. Причому пташки були завбільшки з жуків, а метелики – завбільшки з пташок.
– І що тепер робити? – спитав Пиптик. – Навіщо ми тут?
– Будемо шукати директора, – відповів Драґо. – Заодно й роздивимося тут усе.
– Гаразд, – погодився Пиптик, – все одно це краще, ніж слухати Подвійного з його дурницями про принцес.
– З якими ще дурницями про принцес? – спитав Драґо.
Ні, це не Драґо спитав, це хтось інший спитав. Я здогадуюсь, хто це спитав, але вам поки не скажу. Бо я на сто відсотків не певен, що правильно здогадуюсь. В Універсаду взагалі не можна бути ні в чому впевненим на всі сто відсотків. Навіть на п’ятдесят.
– Це ти спитав? – мовив Пиптик до Драґо.
– Ні, це не я спитав, – насторожено відповів той і про всяк випадок роззирнувся. – Хіба ти не чуєш, що це не моїм голосом хтось спитав?
– Чую, що не твоїм, – кивнув Пиптик. – Це хтось зовсім незнайомим голосом спитав. Але я не бачу, хто.
– І я не бачу, – Драґо ще раз пильно роззирнувся.
– Це я спитав, – зовсім поруч знову почувся той самий голос, але друзі так нікого й не побачили.
– А хто ви такий? – наважився запитати Драґо і втретє обвів поглядом усе довкола.
– Я – Агасфер, – відповів голос. – Вічний дуб.
– Дуб?! – здивувалися Драґо й Пиптик.
– Вічний дуб, – поправив їх голос. – І чого вас тільки в школі вчать?
– Вибачте, – промимрив Пиптик, – нас усяких дурниць вчать.
– Про неіснуючих принцес, – додав Драґо, дивлячись на товсте-претовсте дерево, під яким вони стояли. – А ви… це… оце, – він тицьнув пальцем на дерево.
– Фе, як невиховано, – буркнув голос. – Хто вас учив тицяти пальцями?
– Ніхто. Ми самі навчилися.
– Воно й видно. Так, це я перед вами. І над вами. Я ж казав: я – дуб.
От бачите, виявляється, це дуб говорив. Я ж казав, що не можна бути певним на всі сто. Бо я думав на метелика. А вийшло, що дуб. Чудернацький цей чарівний сад, що не кажіть. Але повернімося до наших дракончиків…
– Ні, дубів ми ще не проходили, – промовив Драґо, ретельно обдивляючись дивовижне дерево. – Ми тільки до принцес дійшли.
– Я обожнюю принцес! – раптом зраділо дерево. – Це мої найулюбленіші створіння!
– А хіба вони не вигадка? – здивувався Пиптик.
– Сам ти вигадка! – образився Агасфер.
– Вибачте. Просто ми їх ніколи не бачили, – спробував виправдатися дракончик.
– А ви бачили принцес? – запитав Драґо.
– Я такий старий, що все бачив, – чи то похвалився, чи то засмутився дуб.
– І навіть нашого директора бачили?! – з надією випалив Пиптик.
– Це такого в костюмі, окулярах і з ноутбуком?
– А що таке ноутбук? – запитав Драґо.
– Ага, як не знаєте, що таке ноутбук, то значить, не він.
– А що таке ноутбук? – озвався Пиптик.
– Штука така. Воно вам не треба, – відрубав дуб. – Краще опишіть свого директора.
– Ну, – промовив Драґо, – він такий розумний, без костюма і без ноутбука.
– З люлькою? – здогадався Агасфер.
– Точно, з люлькою, – кивнув Драґо.
– Сто разів такого бачив. Він частенько тут гуляє. То це ви його тут шукаєте?
– Ага, – кивнув Пиптик.
– Ну, й так, просто понишпорити вирішили, – докинув Драґо.
– Тут нишпорити не дозволяється! – суворо промовив дуб.
– А ми непомітно, – махнув лапою Пиптик. – Ніхто й не побачить.
– Я побачу, – пробасив дуб. – Я взагалі-то спеціально тут стою, щоб слідкувати, чи ніхто не нишпорить. І дуб заспівав:
- Я нишпорок усяких
- Терпіти тут не стану,
- Поганців хитропняких
- Із-під землі дістану.
- Нема в мене гармати
- І навіть револьвера,
- Та гицлям слід боятись,
- Та гицлям слід боятись,
- Та гицлям слід боятись,
- Боятись Агасфера!
– Ясно вам? – спитав дуб. В Універсаду тільки серйозними справами можна займатися.
– А шукати директора – це серйозна справа? – поцікавився Пиптик.
– Дайте подумати, – попросив Агасфер. – Шукати сенс життя – це серйозна справа, а директора… навіть не знаю. Це залежить від того, навіщо ви його шукаєте, з якою метою. Якщо, наприклад, для гри в резиночку, то це не серйозне заняття, а якщо, скажімо, у справах, тоді інша річ.
– Ми в справах шукаємо, – запевнив Агасфера Драґо, щоб суворе дерево часом не заборонило їм шукати директора й тут-таки не витурило з чарівного саду.
– Ну, якщо по роботі, то шукайте на здоров’я, – дозволив Вічний дуб. – Тільки не галасуйте тут і метеликам крильця не відривайте.
– Не будемо! – пообіцяв Драґо.
– Та глядіть, бо вони в мене тут усі пораховані.
– Дякуємо! – подякував Пиптик.
– І, взагалі-то, спочатку правила почитайте, – суворо кинув дуб.
– А де вони?
– На мені висять, з іншого боку.
Драґо і Пиптик обійшли дерево, і справді побачили причеплений до його кори аркуш, на якому було написано таке:
ПРАВИЛА
що можна й чого не можна робити в Універсаду
- Якщо вплутався сюди, –
- Часу не марнуй:
- Випий хліба, з’їж води,
- Гайворон рахуй!
- Яблунево блукони,
- Всмак похурделяй,
- День вчорашній дожени
- Й перекрендиляй!
- Калапецяй деруни,
- Роздощи дощі,
- Бовтьки збовтай бовтуни
- Й закущи в кущі!
- Перевеслами веслуй,
- Веслами в’яжи,
- Казуара казусуй,
- Казку розкажи.
- Котловини полови
- Покоти кота,
- Половинки половинь,
- Ковтуни ковтай.
- Може, зможеш на межі
- Загнуздати гну,
- Де скрегочуть вітражі
- Днищами по дну…
- Та затям же собі,
- Закарбуй, надрукуй собі друком:
- Тутки зась, далебі,
- Крутіям руки крутькати й крукам,
- Заборонено всім
- Чаювати із чайками чаєм,
- Сум ділити на сім,
- Дар дарма дарувати навзаєм,
- По причалу чалапати лапно
- В чалмі чолокритній,
- Кола рити, розводити вапна
- В трико колоритнім.
- І ніколи колиску не смій
- Колотити по колу,
- Колупати кольє,
- Каламутити кулями «колу».
- Першорядне табу –
- Перешити пером перешийки,
- Перепрати перини,
- Перуки і ракові шийки.
- І останнє: ніколи не клей
- На клейноди жувачки!
- Як не Касіус Клей, –
- То не бийся з Клинком навкулачки!
– Ти що-небудь зрозумів, Дра? – спитав Пиптик, прочитавши дивний вірш.
– У-у, – мугикнув Драґо. – А ти?
– І я нібельмеса. Якісь дурнуваті правила.
– Та чого це ви? – обізвався Агасфер. – Ці правила не обов’язково розуміти, їх треба прочитати – і все.
– Ясно, – промовив Драґо. – Ми вже прочитали. А куди пішов наш директор, не знаєте?
– Пошукайте біля Випірнального озера, – чомусь ображено відбуркнув Агасфер і замовк.
– А де те озеро? – спитав Пиптик. – І чому воно випірнальне?
Але чудо-дуб наче води в рот набрав. Мовчав як риба. Або як дуб. Звичайний, звісно. Мабуть, таки на щось образився.
– В який бік хоч іти? – запитав Драґо.
Десь з-під густого верховіття додолу гепнувся великий жолудь і швидко покотився ледь помітною стежинкою. Драґо й Пиптик голови могли дати на відсіч (це, до речі, давній драконячий крилатий вислів. «Крилатий вислів» – теж, до речі, древній драконячий вислів), що іще хвилину тому ніякої стежини тут не було.
– Дякуємо! – вигукнули Драґо і Пиптик і стрімголов погналися за жолудем.