Розділ 2 – Універсад і кабінет директора

Директора звали Рраврурх Зракрусович. Якби навіть хтось і забув про це, то завжди можна було піддивитися на табличці, причепленій до дверей його кабінету. Драґо і Пиптик знали, як звати директора, однак один разок підглянули. Перш ніж постукати. Для певності. А потім ще разок підглянули – перш ніж увійти. Для сміливості. А тоді вже увійшли.

У просторому кабінеті, крім кількох барвистих метеликів і однієї здоровецької зеленокрилої бабки, нікого не було. Директора також. Ніде.

Драґо з Пиптиком скрізь перевірили, навіть за шторами.

– Мабуть, на збори пішов, – здогадався Пиптик.

– На які збори? – спитав Драґо.

– На які-небудь. Нам однаково, а директору приємно.

– Чому це йому приємно? – не міг уторопати Драґо.

– Якби не було приємно, по зборах не вештався б, – із розумним виглядом пояснив Пиптик.

– Ні, він не на зборах, – замотав головою Драґо.

– А де?

– Мабуть, до Універсаду пішов, – таємничо промовив Драґо.

– Ага, – кивнув Пиптик. – На збори.

Вже давно вся школа знала, що Рраврурх Зракрусович має слабкість до блукань Універсадом.

Навіть для Драконії Універсад був аж надто химерною місциною. З ним пов’язували таку кількість таємниць і дурниць, що ніхто й не намагався ні описати, ні тим паче пояснити їх. Внести ясність у таємниці ще вряди-годи хтось пробував, а за дурниці навіть ніхто й не брався.

Отже, Універсадом просто користувалися. Хоча й того, як ним правильно користуватися, достеменно не знав ніхто. Попри те жодна жива душа на всю Драконію ні на хвильку не сумнівалася, що цей сад – чарівний. Тут не могло бути жодних вагань. От послухайте.

Універсад був одразу за школою, але там не починався. Він так щільно тулився до шкільних стін, що годі й було думати, буцімто саме за школою – його початок. Якби там був початок саду, то ним можна було б до саду увійти. А цього ще нікому не вдалося. Як дехто не старався – марна справа! Навіть найменші не могли протиснутися. Звісно, дехто може подумати, що вільно було увійти до саду з кінця, тобто з іншого боку. Але не все гак просто. В Універсаду не було кінця. Іншого боку теж не було. Він був безкінечний і безбокий. Якийсь такий увесь суцільний він був. Як повітря або як собача пісня. Отакий дивний сад. Але вхід до Універсаду таки існував. Хоч і в дуже несподіваному місці – у кабінеті Рраврурха Зракрусовича. Еге ж, якраз у тому, в якому зараз оце стояли розгублені Драґо і Пиптик.

У стіні, просто за директорським кріслом, зяяв здоровенький пролам. З нього просто до кабінету в’юнились соковиті пагони. Звідти ж, очевидно, до приміщення влетіли метелики з бабкою. Бо цей пролам і був початком, а отже й уходом до Універсаду.

Драґо і Пиптик підійшли до пробоїни в стіні й обережно зазирнули за шкільний мур. Вони ніколи не були в чарівному місці. Школярів узагалі туди не пускали. До Універсаду ходили тільки дорослі дракони. Вони там шукали відповіді на важливі питання. Не завжди і не у всіх це виходило, але розказували, що коли правильно йти і ретельно шукати, то відповіді обов’язково знаходилися самі. А ще казали, що в Універсаду розшукували шукане лише ті, кого він прийме і хто йому припаде до душі. Як припасти до душі Універсаду, ніхто до пуття не знав. А коли хтось і знав, то тримав свої знання при собі й не розпатякував їх направо й наліво. Було відомо лише одне: в Універсаду з вами може статися що завгодно, з нього можна втрапити куди завгодно і в ньому можна натрапити на кого завгодно. За це його й охрестили Універсадьним садом – Універсадом.

Дракончикам було лячнувато стояти за крок від таємничої місцини. Далеко не кожен дорослий драконець, тобто мешканець Драконії, тобто дракон, за всеньке своє життя бодай раз опинявся на порозі незліченних таємниць, що чаїв у собі Універсад, а тут два маленькі дракончики-другокласники… до того ж вигнані з уроку вчителем…

– Ну що, Пиптя, гайда? – спитав Драґо в свого друга Пиптика, киваючи в бік зеленого божевілля, що розбуялось на відстані чотирьох-п’яти крил від них.

– Ти що, здурів? – Пиптик мало не похлинувся власними словами. – Щоб нас узагалі зі школи виперли за таке?

– Не будь страшком! – підбадьорював його Драґо. – Ми ж самим Подвійним Кадилом послані. Нічого боятися.

– То він же послав до директора, а не туди, – Пиптик з острахом зиркнув за стіну.

– Правильно – до директора. А директор де? Директор в Універсаду.

– Ми ж точно не знаємо, Дра.

– А де ж йому ще бути, Пипте?! Не гальмуй, чуєш. Беремо крила в лапи – і вперед.

– Щось мені лячно, Дра.

– Та чого тобі лячно? Ходімо хутчій. Та я про таке сто разів мріяв! Це шанс, якого може більше не випасти до кінця життя.

– А що ти скажеш на оце? – Пиптик кивнув на клапоть паперу, причеплений над проймою. На ньому великими літерами було написано: «Дітям до 180 входити суворо заборонено!»

– Скажемо, що не бачили. Ти боягуз чи що?

– Ну, Дра, якщо нас попруть зі школи, то я тобі…

Пиптик так і не встиг доказати, що він тоді зробить своєму ліпшому приятелеві: товста зелена бадилина, що досі мирно собі звисала з надщербленої цеглини, за мить обкрутилася навколо Пиптика і зі страшною силою смиконула дракончика до Універсаду.

– Пипте-е-е! – закричав Драґо й кинувся рятувати друга.