– І що тепер робити, Дра? – перепудженим голосом спитав Пиптик.
– А що робити? Треба вибиратися звідсіля, – промовив Драґо. – Бо щось мені не до вподоби ця історія: прийшли до директора, а він наче крізь землю провалився. Якусь місію придумав.
– А як нам вибиратися? – нив Пиптик. – Ми ж зовсім не знаємо дороги назад. Тут і дороги немає.
– А крила нам навіщо? Летімо – кудись та й вилетимо. Головне – знайти місце, в якому ми вже були. А звідти буде простіше знайти шлях.
– Полетіли. Тільки дуже не жени, Дра, бо я боюся згубитися.
– Гайда! – скомандував Драґо і зринув у небо.
Пиптик здійнявся слідом.
Навіть з висоти польоту кінця-краю пшеничному полю не було видно. Дракончики летіли, куди крила несли вже цілу годину, а досяжні очам краєвиди зовсім не мінялися. Здавалося, неозорі лани ніколи не закінчаться – скільки б друзі не линули над ними.
– Щось тут не так, Драґо! – серед руху вигукнув Пиптик. – Ми летимо, летимо, летимо, і ніяк не долетимо!
– Треба ще летіти, Пипте! – озвався Драґо. – Спробуємо поміняти курс!
– Повсюди така ж сама картина! – відповів Пиптик. – Куди ж нам летіти?!
– Додому, Пипте, додому! Ану, не розкисай!
Пиптик замовкав, і вони летіли далі. Довго летіли.
– Я стомився, Дра! – знову жалівся Пиптик.
– Помовчи! – важко дихаючи, рубонув Драґо.
– Ага, помовчи, – канючив Пиптик, – а якщо ми ніколи звідси не виберемося?
– Так не буває.
– А Рраврурх Зракрусович казав, що буває.
– Ну-ну. А ще він казав, що ми мусимо впіймати принцесу, – пхикнув Драґо. – Ти в це повірив?
– Не знаю. Просто мені здається, що директор школи нам би не став брехати.
– Якщо на правду, – вже не так уїдливо промовив Драґо, – то й я про це подумав. Але чому ми, Пипте?
– А я знаю?
– Ми ось уже кілька годин летимо і ніяк не перелетимо якесь поле, а ти кажеш про принцесу. У полі ж її точно немає. Вона ж не живе в норі й не запасає на зиму зерно! А ти кажеш!..
– Це не я кажу, це директор, – відповів Пиптик. – А йому сад сказав.
– Ну от де її шукати, коли кругом усе однакове?! – роздратувався Драґо. – Де? Ми ж навіть з цього дурнуватого поля не здатні вибратися! Все, я не можу, я приземляюся!
Драґо каменем шугонув додолу. Пиптик повторив його маневр.
Завжди такий упевнений у собі Драґо тепер сидів посеред стиглого колосся, у розпачі обхопивши обіруч голову, й мало не плакав.
– Ти чого, Дра? – Пиптик підійшов до друга й легенько вдарив його хвостом по плечі.
– А… – Драґо махнув лапою і відвернувся.
– Дра, ти не бійсь: якось виберемось.
– А… – знову відмахнувся від Пиптика Драґо.
– Просто треба щось придумати, чуєш.
– А що тут думати?! – вибухнув Драґо. – Раніше треба було думати, у директорському кабінеті!
– Ну… – зам’явся Пиптик. – Раніше ми не хотіли думати.
– Ти хотів сказати: я не хотів думати! – ще більше роздратувався Драґо.
– Зовсім ні.
– А мав би! Мусів би сказати! Бо це я винен! Я! Ти не хотів заходити!
– Заспокойся, Дра, – попросив Пиптик і сів поруч із другом. – Ми удвох там були, отже, удвох і винні. Просто я більше сумнівався, але знаєш, як мені кортіло увійти?! Ще більше, ніж тобі.
– Чесно?
– Я тобі кажу!
– Все одно, якби не я… Теж мені, герой знайшовся… дурень…
– Не картай себе. Краще подумаємо, як тепер діяти.
– Я не знаю, – чесно признався Драґо. – Просто не знаю – і все. Директор сказав, що звідси виходу може й не бути.
– Може, ми просто не туди летимо, Дра?
– А яка різниця? Всюди одне й те ж – поле, поле, поле…
– Але згадай: він сказав, що в Універсаду немає нічого сталого. Отже, і це поле мусить колись змінитися на щось інше.
– Чомусь я боюся, щоб ця зміна не сталася років через сто.
– Слухай! – раптом осінило Пиптика. – А що, як справа не в полі, а в нас?!
– Що ти маєш на увазі?
– Аби змінився світ довкола, спочатку маємо змінитися ми, Дра! Наші думки, бажання.
– Щось не дуже кумекаю, про що ти, – знітився Драґо.
– Дивися. Ми хочемо долетіти додому, так?
– Ще й як хочемо!
– Але нам ще не треба додому!
– А куди ж нам треба? – здивувався Драґо.
– Підозрюю, що ми все-таки мусимо знайти принцесу. Казав же Рраврурх Зракрусович, що не виберемося звідси, поки не здійснимо призначеного.
– Хм, – Драґо вперше підвів голову й подивився на товариша. – Думаєш?
– Спробуєм. Будемо летіти не додому, а на пошуки принцеси. Байдуже, в який бік.
– Згоден! – підскочив Драґо. – Не лишатися ж нам тут назавжди!
– Полетіли? – запитав Пиптик.
– Уперед! – кивнув Драґо і зринув над золотими плинами злаків.