Щойно Драґо і Пиптик перестали летіти додому і почали летіти до принцеси, краєвиди під ними змінились. Якщо бути зовсім точним, то мушу сказати, що ні Драґо, ні Пиптик ні до якої принцеси не летіли. Вони просто на просто не знали, де та принцеса є (хоч їм і дуже треба було), тому летіли собі навмання. Але думати почали, що летять саме до принцеси. Цього виявилося достатньо для Універсаду, щоб він заходився мінитися, наче в казковому калейдоскопі. Спочатку пшеничне поле перейшло в трав’яні луки. Вони були до того барвисті й запашні, що дракончики не змогли себе перебороти й на кілька хвилин приземлилися, щоб полежати горілиць у пахкому різнотрав’ї, пожувати тонкі стеблинки, подивитися на кузьок і поспостерігати за хмаринками. Та довго насолоджуватись природою не довелося. Досі погоже небо раптом насупилося й линуло на малих мандрівників рясним дощем.
– Мабуть, пора летіти, – здогадався Пиптик. – Гайда?
– Гайда! – погодився Драґо, і вони відновили подорож.
Дощ вгамувався досить швидко. Він взагалі-то тільки для того й розпочався, щоб Драґо з Пиптиком раптом не забули про свою місію. Отже, небо проясніло – і з-за хмар знову усміхнулося сонечко. Промінчики від тієї усмішки порснули в усі усюди і ген попереду, на півдорозі до обрію, заблищали на звивистій стрічці води, що потопала в буйній зелені.
– Бачиш – попереду?! – гукнув до Пиптика Драґо, який летів перший.
– Бачу! – озвався Пиптик. – Твій хвіст попереду!
– У мене голова попереду, – заперечив Драґо, а хвіст позаду.
– А в мене попереду – твій хвіст. Я його весь час перед собою бачу.
– Ні, не тільки вперед дивись, а ще й трохи вниз! – уточнив Драґо.
– Дивлюся. Бачу річку! Велику!
– Нумо до неї! – запропонував Драґо. – Там і відпочинемо!
Пиптик кивнув і наліг на крила.
До річки виявилося далі, ніж друзі сподівалися. Спочатку вони побачили під собою кілька десятків обрамлених зеленню біленьких будиночків. Біля кожного був чималий город.
– Спускаємося тут! – гукнув Драґо. – Знайдемо собі щось перехопити, може, там і огірки ростуть!
Вони знизилися біля невеличкої похиленої халупи край городу. Драґо приземлився нормально, а Пиптик мало не вхряскався в купу трухлявого гілляччя, навіщось наваленого під тією халабудою.
– Шукай огірки, – скомандував Драґо і почав нишпорити городом.
Слід сказати, що найулюбленіші драконячі ласощі – огірки. Якщо не вірите, візьміть трохи огірків і запропонуйте драконові, от побачите – він накинеться на них, наче шуліка. Отож і Драґо шулікою шугнув на грядку з огірками, що острівцем розкинулася посеред картопляної річки. Пиптик не відставав. Вони всілися просто посеред огіркової ділянки і заходилися жерти з обох рук. Драґо вибирав молоденькі, невеличкі, хрумкі, а Пиптик віддавав перевагу перестиглим жовтякам, що висвічували з-поміж прижухлого шорсткого листя жовтавими пузатими боками.
Дракони так захопилися трапезою, що й не помітили, як їх оточили. В один момент вони лиш почули грізний голос:
– Руки вгору, панове дракони! Залишайтеся на своїх місцях і не рухайтесь, вас оточено!
– Ой, – так і закляк Пиптик, – чув, Дра, нас хтось оточив. Що тепер буде?
– Треба подивитися, хто це, – тихо відповів Драґо, – може, вони не страшні.
– Радимо не робити різких рухів і здатися! – вів далі все той же голос. – Тільки без жартів! Піднімайте руки!
Наче на підтвердження серйозності сказаного десь з-поміж бадилля вилетіла картоплина і луснула Пиптика по лобі.
– Ай! – заверещав товстунчик, скидаючи лапи догори. – Дра, зроби щось, бо мене приб’ють!
– А хто це говорить?! – наважився запитати Драґо, й собі звівши в небо передні лапи.
– Це я говорю! – відповів голос. – І скажіть спасибі, що я, а не моя бабуся, бо був би вам зразу гаплик!
– Чув, Дра, – мало не плачучи, мовив Пиптик, – це хтось дуже грізний. – Що будемо робити?
– Треба здаватися, – зітхнув Драґо і підвівся на ноги.
– Я сказав – не рухатись! – прокричав суворий голос.
– Ми здаємося! – крикнув Драґо. – Не стріляйте!
– А ви не рухайтесь! – долинуло у відповідь.
– Ми не будемо, – пообіцяв Пиптик, – тільки не влучайте в мене більше картоплею. Добре?
– Розкотив губу! Ще на тебе картоплю витрачати! Ага, не діждешся, досить і однієї! – відповіли йому, але це був не той голос, що розмовляв з дракончиками спочатку, а геть інший. Воно й не дивно, бо ж ясно, що коли їх оточено, то значить, узято в коло. А хтось один не міг такого зробити, щоб узяти в коло двох дракончиків, треба бути хоча б удвох, а ще краще – втрьох, учотирьох або навіть уп’ятьох. Еге ж, у п’ятьох було б саме якраз.
– То покажіться, – попросив Драґо, якому вже набридло розмовляти з невидимками і недвижимо стовбичити посеред грядки з огірками. – Бо якщо до нас ніхто не вийде, то ми полетимо собі.
В картоплі зашушукалися.
– Хто піде? – спитав голос, що пошкодував для Пиптика картоплі.
– Іди ти, – відповів йому той, що озивався до Драґо й Пиптика першим.
– А чого це я? Мені й тут незле. Нехай хтось інший іде. Чиї огірки, га?
– Огірки мої, – промовив третій, непевний і тремтливий. – Тільки я не піду.
– Та чого ти, йди, дивись: вони зелені – і ти зелена. Ходи.
– То ви йдете, чи ні? – урвався терпець Драґо. Він опустив лапи донизу і почав придивлятися до того місця, звідки долинали голоси.
– Зараз, зараз, секундочку! – відповіли оточувальники. – Технічна заминка. Пождіть там! Так, – уже тихіше, поміж собою, розмовляли вони, – або зараз же хтось із нас вийде туди, або дракони подумають, що ми їх буцімто боїмося.
– А я не буцімто, я їх по-справжньому боюся, – пропищав зовсім тоненький голос. – По-найсправжнісінькому.
– І я, – сказав ще хтось.
– І я.
– То навіщо ото було кричати «Там дракони, там дракони! Огіркам клямка! Треба їх оточити! Треба їх провчити!» Хто кричав?
Поміж картоплинням запала мовчанка.
– Так, – посунув до картоплі Драґо, – ваш час вичерпано, ми не можемо більше чекати, бо спішимо на пошуки принцеси.
– У нас принцес нема! – запевнив хтось із оточувальників, а до своїх промовив: – Бреше: летіли по принцесу, а жерли-то наші огірки! Так я їм і повірив.
– Точно нема?! – запитав Драґо.
– Ні, нема, – озвалися господарі городу, – у нас тут тільки жабка з мишкою. – Летіть собі.
– Ура, Дра, нас відпускають! Оце пощастило! – зрадів Пиптик і опустив лапи. – То нам можна летіти?
– Заждіть. А ви часом ноти «ку» не боїтеся? – спитали з картоплі.
– Ні, не боїмося! – завірив Драґо.
– Точно?
– Сто відсотків.
– Ну, то летіть собі!
– То бувайте, – промовив Драґо. – А ви хто такі, хоч скажіть? – він нахилився над тим місцем, де, на його думку, мали сидіти господарі голосів, але нікого там не побачив, лиш бараболиння зашурхотіло – так, наче хтось дрібний порснув урізнобіч поміж картопляними кущами.
Отак, наївшись огірків, побувавши в оточенні й удало з нього вирвавшись, дракончики продовжили політ до річки. Друзям довелося летіти ще добрих півгодини, аж поки їхні відбитки заколивалися на воді.
Так от, доки вони долітали до річки, почало сутеніти, тобто справа йшла до ночі. А коли вони долетіли до річки, то побачили таке, чого краще на ніч не бачити!
На пагорбі, що понад річкою, стояв велетень! Отакенний! Навіть більший, ніж ви подумали! Отакецький велетень! Справжній велетенисько! Стояв, піднявши в небо обидва ручиська, – в одному меч, а в іншому щит. Уявили? Добре. А тепер збільште вдвічі того велетня, що уявили, – і вийде приблизно такий, який стояв там, над річкою. Страшно? А тепер свій страх збільште втричі – і вийде саме такий, який відчували Драґо і Пиптик.
Вони швиденько приземлилися під річкою, забилися під міст і трусились там, налякані, аж до ранку.