Спочатку Драґо й Пиптик зовсім не знали, куди летіти. Але потім згадали, що головне – не правильно летіти, а правильно думати. Щойно вони почали думати, що летять до Вічного дуба Агасфера, як ген унизу замріла широченна – на півнеба – крона.
Дуб звіддаля замахав їм вітами.
– Ти ба, а я думав, що не скоро ще вас побачу! – промовив Агасфер, коли Драґо, Пиптик і Маляка приземлилися біля його підніжжя. – А хто це з вами такий?
– Це Маляка, – відрекомендував дівчинку Пиптик. – Принцеса.
– Принцеса! – вихопилося в дуба. – Точно! Як же я зразу не здогадався! Ну, дуб дубом я, чесне слово!
– Просто я ще тільки мрію стати принцесою, – Маляці стало шкода дуба. – Тому ви й не впізнали.

– Все одно, – крекнув дуб, – мрієш – значить принцеса. Ото вже довбня стара – принцеси не розпізнав. О, а де мій жолудь, хлопці? – раптом змінив тему Агасфер.
– Жолудь?.. – Драґо намагався згадати, де він востаннє бачив швидкісного жолудя. – По-моєму, ми його біля озера згубили.
– Тобто, озеро біля нього згубилося, – додав Пиптик. – Ми не винні, воно все само.
– Ет, – махнув найнижчою гілкою дуб, – від вас самі збитки. Добре, хоч принцесу роздобули. Ідіть до школи, вас там уже директор чекає.
* * *
Коли Драґо й Пиптик завели до класу Маляку, всі здивувалися. Особливо Подвійний Кадило.
– Я вас відправив до директора, – суворо сказали вчитель, – а ви чому повернулися? Ще й сторонню істоту в клас привели!
– Це не стороння істота, – заперечив Драґо.
Маляка мовчки кивнула.
– Це – принцеса, – додав Пиптик.
Навіть Грінка перестала облизувати жуйки й вилізла з-під парти, щоб подивитися на принцесу.
– А ви певні, що вона справжня? – вчитель прискіпливо обдивлялися Маляку зусібіч.

– Натуральна, – запевнив Драґо.
– Діти, – Подвійний Кадило вже вдруге обійшов Маляку колом, – ану ж, порівняймо її з сімома ознаками принцеси, записаними у вас у зошитах.
І всі заходились порівнювати. І ставити каверзні запитання.
– Намалюй нам свій замок, – попросив дівчинку Гурдрикт.
Маляка намалювала на дошці девятиповерхівку.

– Ото! – сказали всі. – Величенька хатинка. Справжній замок.
– І вінець на голові є! – зазначила Гризля.
– А марципани ви їсте? – спитали Подвійний Кадило.
– А є?! – зраділа Маляка.
– Немає, – зніяковіло призналися вчитель. – Ми не знали, що в нас будуть гості.
– Шкода, – зітхнула Маляка. – Так чомусь захотілося марципанів…
– Принцеса! Справжня принцеса… – загомоніли в класі.
– Не поспішаймо з висновками! – застерегли учнів Подвійний Кадило. – У кого є горошина?
В Ірграка зовсім випадково знайшлася в кишені горошина. Це він сказав, що випадково, а насправді зовсім не випадково. Він горошинами з плювачки на уроках по однокласниках стріляв.
Учитель поклали горошину рівно посередині свого вчительського столу і звернулися до Маляки:
– Просимо лягати.
– Я не хочу, – чесно відповіла дівчинка.
– Ні-ні, лягайте, не стидайтеся, – наполягали вчитель.
– Я не хочу лежати на горошині, – відпиралася Маляка. – І не вмію. І не люблю.
– А ви спробуйте, – стояли на своєму Кадило.
– Ну, хіба що спробую, – здалась Маляка й лягла на горошину.
– Ну як? – обома головами нахилилися над Малякою вчитель. – Подобається?

– Ні, дуже муляє, – відповіла Маляка. – Вибачте, але я не можу. – Вона зіскочила на підлогу.
– По-моєму, все ясно! – випалив Драґо. – Перед нами справжнісінька принцеса.
– Ще один тестик! – раптом подала голос Грінка. – Я хочу запропонувати нашій гості залізти зі мною під парту.
– А навіщо? – спитала Маляка.
– Я поділюся з вами смакотою. Ось пірнайте – будемо лизати жуйки.
– Фе, це ж невиховано – лизати жуйки, – промовила Маляка. – І ще невихованіше – їх наліплювати.
– От вам і витончені манери! – проголосили учитель. – Вона гарно вихована, на відміну від декого в нашому класі. Немає сумнівів: Маляка – принцеса. Не допетраю тільки одного: чому вона нас не боїться й голосно не верещить?
– Бо ви дуже милі, – усміхнулась дівчинка. – Чесно-чесно.
– Коли так, – мовив директор, що саме увійшов до класу, – просимо стати нашою принцесою, принцесою Драконії.
– А марципани будуть? – запитала Маляка.
– Будуть. І замок вам побудуємо, – запевнив Рраврурх Зракрусович.
– Клас! – підскочила Маляка й заплескала в долоньки. – Тільки я не можу. У мене ж тато і мама. І бабуся. Мені ще треба її назад у школу влаштувати. Ні-ні, мої рідні без мене пропадуть.
– А ви їх з собою сюди беріть, місця всім вистачить, – промовив директор.
– Ні, вони не захочуть, – замотала головою Маляка. – У татка – бізнес, у мами – серіали. Ні, не підуть вони.
– Тоді ми вас будемо тільки час від часу в Драконію забирати, на вихідні, – запропонував Пиптик. – А кожен день живіть собі з батьками, нам не шкода.
– До того ж, – промовив Рраврурх Зракрусович, – я мав би за честь, тобто всі ми мали б за честь запросити вашу бабусю працювати в нашій школі. Вона б теж прилітала з вами на вихідні.
– А не страшно, що в неї стомлене серце? – спитала Маляка.
– Це не проблема, – запевнив дівчинку директор. – У Драконії найкращі лікарі-сердечники. Драконячі серця – найміцніші серця в світі. Тож і вашій бабці запросто відновлять її добре серце.
– Чудово! – зраділа Маляка. – Це нам підходить! Коли їстимемо марципани?
– Я вже замовив, щоб принесли, – повідомив директор, – а поки, коли ви вже наша Драноніївська принцеса, дозвольте вас проковтнути.
– Про… що?!
– Не бійтеся, це тільки так називається, – поспішив заспокоїти Маляку Драґо, – насправді вас просто обсмокчуть.
– Не дозволяю! – запищала Маляка. – Я ж вам не карамелька!
– Ну, хоч лизнути можна? – благально подивився на принцесу директор. – Разочок.
– Лизнути? Добре.
– А два разки?
– Тільки разок! – відрубала Маляка.
– Ура!!! – закричали всі дракони й дракончики. – У нас є справжня принцеса! Зараз ми її лизнемо!!!
Цього дня уроків у школі більше не було. Всі учні та вчителі стояли в довжелецькій черзі до принцеси. Кожен підходив і разочок лизькав Маляку. Тільки Драґо з Пиптиком лизнули по два разочки. Але ніхто не заперечував. Воно й зрозуміло, питань немає – заслужили.

КІНЕЦЬ