Розділ 12 – Лось Гаплик

Не дуже й далеко дракончики відлетіли від Великої Мані, як раптом їх мало не оглушили дивні звуки, що потужними хвилями линули від землі. Це було щось схоже на голосне виття, перемішане з дуже гучним кваканням. Під Драґо і Пиптиком саме розкинувся таємничий густий ліс.

Дракончики розгледіли галявинку і вирішили приземлитися на ній, щоб побачити, що ж воно так галасує.

То був лось. Справжній. Тільки маленький. Дуже якийсь маленький лось був. Десь як віслючок завбільшки. Або як поні. Як маленький поні. Поненятко, одним словом. Зате роги великі в нього на голові росли. Не як у поні. І не як у віслюка. Більші. Такі великі були ті роги, як у справжнього лося. Таж він і був справжній лось, просто маленький. А роги о-о-отакі були – здоровецькі. Як ви вже, мабуть, зрозуміли, це був хоч і справжній лось, але не звичайний. Це був справжній карликовий лось. Найсправжнісінький. Маляці він одразу сподобався. По-перше, через те, що скидався на іграшкового, а по-друге, через те, що вмів сидіти на пеньку. Звичайні лосі не вміють сидіти на пеньках, а цей умів. Звідки Маляка про це знала? Бо лось якраз сидів на пеньку. Сидів і волав на цілий ліс. Стогнав, ридав і схлипував. Якби дракончики й дівчинка не бачили й не чули на власні очі й вуха, то ніколи б і не повірили, що такий малюк може так лунко верещати. А він міг.

– Чого це він? – спитав у Драґо Пиптик.

– А хіба я знаю. Може, у нього щось сталося.

– Давайте спитаємо, – запропонувала Маляка і підступилася до лося. – Вибачте, будь ласка, скажіть: що у вас сталося?

Лосик підвів на Маляку заплакані очі, на мить замовк, роздивляючись трійцю, а потім раптом знову як зареве:

– Усе!!! В мене усе стало-о-ося!!! От де горе!!! Гаплик мені, га-а-апли-и-ик!

– Ви не плачте, не плачте, – чемно попросила Маляка. Вона не любила, коли хтось плаче. І сама старалася ніколи не плакати. – Можемо познайомитися.

– Я не мо-го-го-ожу-у-у! – ревів лось. – Я не вмі-гі-гі-ію!

– Це просто, – сказала Маляка. – Ось я – Маляка. А вас як звати?

– Ніяк! – з новою силою заволав плаксій. – Немає в мене імені! Нема-га-ае!!!

– Ну… Ну, нічого. А де ви живете?

– Отут живу! – не припиняючи плачу, лось кивнув рогатою головою вбік, і всі побачили хатиночку під черемховим кущем. Хатинка перекосилася й наче вгрузла в землю. Віконця в ній були маленькі, а дах – геть замощений.

– То й гарна хата, – промовив Пиптик. – Якби в мене така була, я б і не ридав отак.

– Гарна? – вдруге припинив голосіння безіменний лось. Він уважно подивився на свій дім.

Драґо, Пиптик і Маляка теж подивилися разом з ним.

З черемхової гілки відірвався жовтавий листочок і плавно опустився на дах.

– А бачили? – зненацька оговтався від мовчанки лось. – Бачили, що коїться?! Це все! Ой, горе!

– Чого ж ти знову за своє? – здивувався Драґо. – Що робиться? Яке горе?

Лось зиркнув на Драґо, наче на божевільного, і раптом заспівав:

  • От же де горе! От же де зло!
  • Листям хатину мою занесло!
  • Я ж без хатини жити не звик!..
  • От же де горе: хаті гаплик!

– Тю на нього! – усміхнулась Маляка. – Хіба ж від кількох листочків щось буде твоїй хаті? Не плач, лосику, нічого з нею не станеться. Не плач.

– Маляка правду каже, – кивнув Пиптик. Гарна твоя хата, не плач, бо вже від твоїх сліз і небо он плакати починає.

Чи то й справді через лосеві сльози, чи через кругообіг води в природі з неба почало легенько накрапати.

Але Пиптикові слова зовсім не заспокоїли лося, навіть навпаки: йому наче того й треба було. Лось із новими силами заєрепенив:

  • От же де горе! От де біда!
  • До кісточок підібралась вода!
  • Мить – і вона затече в черевик!..
  • От де капець: черевику гаплик!

– Летімо звідси, – запропонував Драґо, – по-моєму, він просто несповна розуму.

– Ні, – строго заперечила Маляка, – не можна його в такому стані лишати на самоті, треба заспокоїти.

– Правильно Маляка каже, – погодився Пиптик. – Аж ось і дощик закінчився. Чув? – звернувся він до лося. – Вже нема дощу, не плач, чув?

– Скінчився? – схаменувся від сліз плаксій. Та й тут-таки вибухнув новою порцією плачу:

  • От де нещастя! Лихо із лих!
  • Дощ прошумів – і раптом затих!
  • Наче росточок, схирів і зник…
  • От же де горе: зливі гаплик!

– Здуріти можна! – обурився Драґо. – І те йому не так, і інше – зле! Замовкни вже! Ну скінчився дощик, то й що? Зате сонечко буде на небі.

Тими словами Драґо наче пружинку лосеві підкрутив – галас подужчав:

  • От же де горе! От де журба!
  • Спека мене пошкодує хіба?!
  • Зсушить на кістку, спалить на пшик!..
  • Все, прощавайте, мені вже гаплик!

– Годі ревіти! – вже трохи сердито гримнула на скиглія Маляка. – Ніякої спеки й близько немає! Сонечко вже он до землі тулиться, вечір вже на порі.

– І-і-і-і-і! – аж зайшовся лосик. – І-і-і-і-і!!! – А далі заспівав черговий куплет своєї невеселої пісні:

  • От же де горе! От де біда!
  • Сонця червона сковорода
  • Обрій кривавить, наче різник!
  • От же де горе: днині гаплик!

– Це дурник! – Драґо остаточно утвердився в думці про «невсівдомність» лося. – Я вам кажу: це дурник! Гайда звідсіля.

– Ніякий він не дурник! – замотала головою Маляка. – Просто він песиміст.

– Пес і міст? – здивувався Пиптик. – Як це? На пса він ще б якось згодився, але на міст зовсім не схожий.

– Я не про пса і не про міст кажу, – хмикнула Маляка. – Я кажу, що він не вірить у краще. А ті, хто не вірять у краще, а бачать скрізь лише лихе, називаються песимістами. Ясно?

– Ясно, – кивнув Пиптик. – Тільки не ясно, як ми можемо йому допомогти, цьому… цьому гапликові.

Лось зненацька замовк. Він вирячився на Пиптика і спитав:

– Це ти на мене так сказав?

– Ну… – не знав, що й відповісти дракончик.

– Так, – прийшла на підмогу Маляка, – у тебе ж не було імені?

– Не було, – зачудовано відповів лось.

– А тепер буде. Будеш зватися Гаплик.

– Га… Гаплик, – промовив лось. – У мене що, тепер є власне ім’я?

– Є! – усміхнулась Маляка. – Відтепер у тебе все буде добре і ти перестанеш нити, гаразд?

– Усе добре? – розгубився Гаплик. – Як це?

– А отак – просто! – поплескав його по рогах Драґо. – Полетіли, друзі, пора нам.

Маляка видерлась йому на спину, і вони, лишаючи оторопілого лося сам-на-сам з новими думками, зринули в небо.

– Бувай, Гапличе! – на прощання прокричала Маляка. – І ніяких більше сліз! Ніяких гапликів!..

Майже одразу їй у відповідь вдарила нова порція плачу:

  • От же де горе! Лихо моє!
  • Вже й гапличенькам гаплик настає!
  • Це апогей всіх кончин і капців,
  • Це – остаточний ГАПЛИК З ГАПЛИКІВ!

– Невиправний песиміст, – зітхнула Маляка й міцно-преміцно вчепилася в Драґову гриву.