Коли в нас почалися канікули

Приємно, коли надворі літо. Та все-таки найприємніше те, що нам не треба ходити до школи. Я ще тільки мала скласти один іспит. Але приємнощі почалися вже напередодні ввечері. Ми гарно прикрасили шкільну залу квітками і листям. Усі діти з Гамірного наламали березового гілля і нарвали первоцвітів. До школи нам іти далеко, бо школа розташована в селі, що називається Велике. Усе-таки не заведено тримати окрему школу для шести дітей. Коли ми дісталися до школи, квітки трохи прив’яли, але не дуже. Тільки-но їх поставили у воду, як вони знов ожили. Біля чорної дошки в нас був шведський прапор, гірлянда з березового листя і повно квітів. У шкільній залі стояв дуже приємний запах.

Коли ми скінчили оздоблювати залу, нам загадали співати тих пісень, що будуть потрібні на екзамені: «Гей, кличе сонячне проміння» і «Думаєш, що я пропаща без твого благословіння». Дівчинка на ім’я Улла співала інакше: «Думаєш, що я пропаща без твого одіння». Вона думала, що співає правильно. На щастя, вчителька пояснила Уллі, як треба насправді, щоб вона успішно здала екзамен.

Стояла напрочуд гарна погода, коли ми потім поверталися додому. Усі діти з Гамірного чимчикували разом.

Дорога зайняла в нас багато часу. Лассе сказав, що ми повинні йти тільки по камінню, яке лежало на узбіччі. Це була така гра, і ми в неї бавилися. Ми уявляли собі, що коли хтось стане на землю, то впаде неживий додолу. Тільки-но Улле став на землю, Буссе вигукнув:

– Тепер ти мертвий.

Улле відповів:

– Звісно, не мертвий. Глянь, який я живий! – І він замахав руками й ногами.

Ми всі з нього засміялися.

Потім ми пішли по паркану. Лассе спитав:

– Як ви думаєте, хто постановив, що треба ходити тільки по дорозі?

Тоді Брітта сказала, що це, мабуть, вигадав хтось із дорослих.

– Очевидно, – згодився Лассе.

Ми страшенно довго йшли по паркану, і то було надзвичайно весело, я навіть подумала, що тепер ніколи більше не ходитиму по дорозі. Назустріч нам їхав чоловік із молочарні, який сказав:

– Хай йому грець, що це за ворони на паркані?

Наступного дня, коли ми простували на екзамен, то вже не йшли по паркану, бо були дуже гарно вбрані: я – у нову сукенку в червоний горох, а Брітта й Анна – у блакитні сукенки зі шлярками. А ще в нас були нові стрічки на голові й нові черевики на ногах.

До нас на екзамен прийшло багато батьків, що сиділи в шкільній залі та слухали. Я відповіла на всі запитання, а Буссе відповів, що сім разів по сім буде п’ятдесят шість. Тоді Лассе обернувся і так пильно подивився на нього, що Буссе поправився:

– Ні, певно, ні, сорок шість.

Насправді має бути сорок дев’ять, я знала це, хоч ми ще не вивчали таблиці множення. Але я чула, як відповідали інші діти. Нас було в цілій школі тільки двадцять троє, тому ми всі сиділи разом в одній залі.

Коли ми проспівали всі пісні, що знали, і пісню «Тепер настає квітуча пора», учителька сказала:

– До побачення, діти! Веселого вам літа!

Я тоді відчула, що в мені щось тьохнуло.

Усі ми, діти з Гамірного, отримали гарні оцінки. Дорогою додому ми їх порівнювали. Буссе дістав трішечки гірші оцінки, але все-таки добрі.

Увечері ми грали на дорозі в гилки. Раптом м’яч потрапив у виноградні кущі. Я кинулася його шукати. І вгадайте, що я там знайшла! Неподалік під кущем винограду лежало дванадцятеро курячих яєць.

Я дуже зраділа. Їх знесла котрась із наших норовистих курок, яка не хотіла нестися в курнику. Вона завжди несеться надворі. Лассе, Буссе і я довго її чатували. Але та бестія так остерігалася, що ми її не вистежили.

Мама сказала, що дасть нам по п’ять ере за кожне знайдене яйце. І от я знайшла яєць на шістдесят ере. Проте м’яча не знайшла.

– Будемо грати яйцями замість м’яча, – сказав Лассе, – то й стане на яєчню для всього Гамірного.

Але я зібрала яйця у фартушок, віднесла їх мамі й отримала шістдесят ере. Я дала всім дітям по п’ять ере, а решту поклала до своєї скарбнички, яку замикаю на маленький ключик. Той ключик завжди висить на кілочку біля роздягальні.

Згодом Анна знайшла м’яч, і ми кілька годин гралися в гилки. Спати ми лягли куди пізніше, ніж завжди, бо в нас почалися канікули, і нам дозволяли спати, скільки заманеться.