Через кілька днів, коли ми скінчили полоти, треба було вже звозити сіно.
– Цього року я не пущу хлопців на сінокіс топтатися по сіну, – сказав тато.
Він каже так щороку, але ніхто йому насправді не вірить.
Цілими днями ми возили сіно возами і стрибали на ньому в повітці. Лассе запропонував нам змагатися, хто далі стрибне. Звісно, згори вниз, а не знизу вгору. Ми вилазили на балки під саму стелю і стрибали вниз. Ой як лоскотало в животі! Лассе заявив: хто виграє змагання, дістане в нагороду жуйку. Він купив її того самого дня, коли ходив до крамниці у Велике село по дріжджі для мами. Ми стрибали і змагалися, змагалися і стрибали, і врешті Лассе виліз так високо, як тільки зміг, і стрибнув на зовсім маленьку купку сіна. Він плюхнувся так, що довго лежав і навіть не ворушився.
Потім він зізнався, що йому здалося, ніби серце в нього опустилося в низ живота і більше ніколи не підійметься на своє місце. Ніхто з нас не зважився стрибати з такої висоти, і тоді Лассе засунув до рота жуйку і сказав:
– Приз вручено Ларсові за хоробрість на сіні!
Якось, коли я, Брітта, Анна й робітник із Північної садиби возили возом сіно, то гайнули на суничну галявку поміж камінням на латці, де згребли покоси. Там росло море суниці, я зроду її стільки не бачила.
Ми з дівчатами домовилися, що ніколи у світі не розкажемо про суничну галявину ані хлопцям, ані комусь іншому. Ми збирали суниці й нанизували їх на соломинки, і в нас вийшло тринадцять густо нанизаних соломинок. Увечері ми їх наминали з цукром і сметаною. А ще ми пригостили Лассе, Буссе й Улле, та коли вони спитали, де ми назбирали суниць, ми відрізали:
– Ми вам ніколи в житті не скажемо, бо це таємниця!
Потім Брітта, Анна та я упродовж кількох днів знаходили нові суничні галявки і зовсім не навідувалися в повітку з сіном. А хлопці звідти не вибували, і нам було невтямки, як то їм не надокучить.
Якось ми знайшли дуже багато суниць і обмовилися хлопцям, що тепер у нас сім суничних галявок, але ми їх ніколи їм не покажемо, бо це наша таємниця.
– Ха-ха, та ваша таємниця – ніщо проти нашої! – засміявся Улле.
– А що у вас за таємниця? – спитала Брітта.
– Не кажи, Лассе, – мовив Улле.
Однак Лассе заперечив:
– Навпаки! Нехай дівчата переконаються, що наша таємниця не така мізерна, як їхня.
– Ну і яка ж у вас таємниця? – допитувалися ми.
– Якщо ви так хочете знати, то ми вирили в сіні дев’ять печер, – відповів Лассе.
– Але не скажемо де саме, – додав Буссе і застрибав на одній нозі.
– А ми самі їх зараз знайдемо, – сказали ми й помчали до нашої повітки шукати.
Шукали ми їх один день, потім другий, але ніяких печер не знайшли. Хлопці позадирали носи, і Лассе сказав:
– Ви їх ніколи не знайдете! По-перше, для цього треба мати карту, а по-друге, ви не знаєте, де та карта лежить.
– Яка ще карта? – спитали ми.
– Карта, яку ми накреслили, – відповів Лассе. – Але вона схована.
Брітта, Анна і я заходилися шукати карту. Ми все-таки сподівалися, що вона лежить у Середній садибі, бо Лассе навряд чи згодився б сховати її деінде. Кілька годин ми обшукували кімнату Лассе і Буссе, їхні ліжка, їхні шухляди в комодах, шафи і все на світі. А потім попросили Лассе:
– Може, хоч підкажеш, де вона приблизно: біля птахів, біля риб чи десь посередині?
Це так роблять, коли бавляться в «схованого ключика». Тоді Лассе, Буссе й Улле почали голосно сміятися, а Лассе вигукнув:
– Біля птахів! Грім мене побий, якщо не біля птахів!
Потім ті хитруни стали переморгуватися. Ми обдивилися лампу, заглянули за відстовбурчену шпалеру біля самої стелі, оскільки карта має бути десь високо, цебто «біля птахів». І тут Лассе сказав:
– Вам краще здатися, бо ви однак не знайдете карти.
Ми припинили шукати. Але наступного дня я мала намір спитати Улле, чи не позичить він мені книжку «Тисяча й одна ніч», бо йшов дощ і мені захотілося посидіти вдома й почитати. Лассе та Буссе десь не було, і я зайшла до їхньої кімнати, щоб перелізти липою до кімнати Улле.
На липі раніше жила пташка, змостивши собі гніздо в малесенькому дуплі просто на стовбурі.
Тепер пташка більше там не жила. Але коли я пролазила повз те гніздо, то помітила, що з нього звисає якийсь шнур.
– Навіщо пташці знадобився шнур? – подумала я і смикнула за нього. На другому кінці шнура виявився згорток паперу! І уявіть собі, то була карта! Від несподіванки я мало не гупнула з дерева. А ще мені з голови геть вилетіла «Тисяча й одна ніч», і я вернулася назад до кімнати Лассе та Буссе, а тоді щодуху помчала до Брітти й Анни. Я так бігла, що впала на сходах і забила коліно.
Ой як Брітта й Анна зраділи! Ми тут же гайнули в повітку із сіном, і не встигли й оглянутись, як познаходили всі печери. Хлопці прорили довгі проходи в сіні, і все це було позначено на карті. Коли повзеш таким довгим проходом, де дуже темно і з усіх боків тільки сіно, то часом закрадається навіть така думка:
– Лишенько, а що, як я ніколи звідси не вийду?!
Нам перехоплювало подих від страху й захоплення. Однак людина завжди знаходить вихід. Темно було лише в проходах. У печерах було видно, бо вони тягнулися вздовж стіни, у шпарини якої пробивалося світло. То були великі красиві печери, і ми розуміли, що хлопцям довелося добряче потрудитися, щоб їх вирити. До останньої печери йшов довгий-предовгий прохід, тож нам здавалося, що він ніколи не скінчиться. Я лізла перша, за мною – Брітта, а потім Анна.
– Ось побачите, ми зайшли в лабіринт, якому не буде кінця, – сказала Брітта.
Саме тоді я помітила перед собою світло – то була печера. А в ній сиділи Лассе, Буссе й Улле. Як же вони сторопіли, коли ми до них завалилися!
– Як ви сюди потрапили? – здивувався Лассе.
– Ха-ха, таж ми знайшли карту, – відповіла я. – То було завиграшки. Таке простеньке місце!
Цього разу Лассе трохи збентежився. А подумавши хвильку, він сказав:
– Гаразд! Беремо дівчат до гурту!
Потім ми цілий день, поки йшов дощ, бавились у печерах, і нам було дуже весело. А наступного дня Лассе заявив:
– Оскільки ви знаєте нашу таємницю, то задля справедливості й нам годилося б знати всі ваші суничні галявинки.
– І не сподівайся, – сказали ми. – Ви повинні самі їх знайти, так само, як ми знайшли печери.
Щоб їм легше було шукати, ми з Бріттою й Анною повикладали на землі стрілки з дерев’яних трісок. Та оскільки відстань між стрілками була величенька, то минуло чимало часу, перш ніж хлопці таки знайшли суничні галявинки.
А до нашої найкращої галявки ми не поклали жодної стрілки.
То була наша таємниця, і ми нікому-нікому у світі про неї не розкажемо.