Я маю дві причини заздрити Брітті й Анні. По-перше, у них є дідусь. Сам дідусь каже, що оскільки в Гамірному небагато дітей, то він може бути дідусем для всіх нас. Однак Анна заперечує:
– Ні, так не буває. Бо насправді ви – лише мій дідусь. І, звісно, Бріттин!
Коли ми приходимо до дідуся і читаємо йому газету, Анна завжди сидить у нього на колінах, і він називає її «голубонькою». Я не розумію, як він відрізняє її від усіх інших, якщо майже нічого не бачить. Але він відрізняє. Дарма що Анна не кучерява, як той Ісая з Біблії. Не дивно, що Ісаїн тато відрізняв його від інших дітей, в яких були гладенькі голови в той час, як Ісая був кучерявий. Як на мене, то дідусь і справді тямущий, бо Анна зовсім не кучерява.
У кожнім разі дідусь був ласкавий до всіх нас, тож ми не дуже переймалися тим, що він називав Анну «голубонькою».
А по-друге, я заздрю Брітті й Анні ще й тому, що в них є своє озеро. Воно на Північній садибі за луками, де пасуться корови. Влітку ми там купаємося. Його берег укритий м’якеньким пісочком. Одного разу, коли ми посварилися, Анна заявила, щоб я не купалася в їхньому озері. Але Аннина мама сказала, щоб я купалася там, скільки захочу. Мовляв, так дозволено законом. Тож Анна не може забороняти мені купатися в озері на Північній садибі, навіть якщо ми й посваримося. Втім сваримося ми вкрай рідко.
На тому боці озера піску немає. Там є висока круча. Принаймні я вважаю її високою. Хоча Лассе каже, що мені треба було б побачити Скелясті гори, аби зрозуміти, що таке висота. Нам подобається вдавати, що потойбіч озера височіють Скелясті гори. І часом ми плаваємо туди човном, що належить Північній садибі.
Лассе твердить, що, очевидно, то якийсь велетень понакидав там скель і круч. Дуже давно, коли ще зовсім не було людей. І ніякого Гамірного. Я рада, що не жила тоді на світі. У ті часи, коли не було ніякого Гамірного. О, яке щастя, що комусь спало на думку заснувати Гамірний! А то б нам не було де жити. Лассе каже, що тоді ми жили б у печері Скелястих гір. Там під величезною кручею є дуже затишна печера.
У нас є сосна, до якої ми завжди прив’язуємо човна, коли припливаємо на другий бік озера. Потім ліземо на скелю. Але не будь-де. Ми знаємо таке місце, де можна вилізти. То розколина, яку ми називаємо Розбитий Ніс. Бо вона така вузька, що ми майже завжди розбиваємо носи, коли пробираємося нею. Але в нас немає виходу, бо то єдиний наш шлях. Далі є виступ, який треба минути, ступаючи по вузенькому краю. Ми називаємо його Шмаркачем. Лассе каже, що колись Буссе звалився з нього і так розтовк собі носа, що довго шмаркав. Буссе каже, що це велика неправда, ну, він таки звалився, але тільки подряпав руку, і нехай Лассе краще думає, що плескати язиком. Та хай там як, а той виступ називають у нас Шмаркачем. Однак найнебезпечніше місце називається дуже страшно – Рука Небіжчика. Лассе твердить, що коли хто-небудь звалиться тут донизу, то додому повернеться вже в кареті швидкої допомоги. Але якщо щасливо мине всі ті небезпечні місця, то швидко опиниться на найвищій скелі. А якщо ще трохи пройти в глиб лісу, то можна дістатися до печери. Ми називаємо її Громовицею.
Однієї весняної неділі перед канікулами ми подалися в Скелясті гори. Набрали з собою їжі й сказали вдома, що йдемо на цілий день.
Лассе прив’язав човна до нашої сосни. А тоді ми почали лізти. Дорогою сперечалися, що цікавіше – лізти на гору чи на дерево. І всі дійшли згоди, що лізти на гору таки трішки цікавіше. Ми знайшли ще одну розколину, яку назвали Втягнутий Живіт. Тому що в тому місці треба було втягувати в себе живіт. Звичайно, розколина не була для нас відкриттям. Ми й раніше багато разів пролазили крізь Втягнутий Живіт. Але тоді ми не знали, що то Втягнутий Живіт.
Коли ми збиралися перелазити через Руку Небіжчика, у мене від великого хвилювання мороз по шкірі пішов. Якби мама побачила Руку Небіжчика, вона ніколи не пустила б нас у Скелясті гори. Лассе подивився вниз і сказав:
– Той, хто хоче звалитися вниз, зламає собі руку або ногу!
Та ми не могли поламати рук або ніг. Бо міцно трималися одне за одного. І ніхто не звалився донизу. А невдовзі ми вже дісталися до Громовиці.
Біля самісінької Громовиці в лісі є одна гарна галявинка. Там ми вмощуємося обідати. На свіжому повітрі дуже скоро відчуваєш голод. А нам усім подобається їсти гуртом. У нас були млинці з варенням. Напевно, зо сто штук. А ще молоко, сік, бутерброди й печиво. Улле прихопив кров’янки. Шість шматків. Кожному по шматку. Але нам не хотілося їсти холодну кров’янку, якщо в нас було стільки млинців. Анна та Брітта взяли із собою смачнющих кренделів, які пече їхня мама. І ми їх усі вмололи. Лишився тільки один кренделик, якого хотів би з’їсти Буссе. Адже він дуже любив кренделі. Улле трохи образився, що ніхто не захотів їсти його кров’янку. І Брітті стало так його шкода, що вона сказала:
– Ти отримаєш кренделика, Буссе. Але спершу з’їж кров’янку Улле. Буссе вже був доволі ситий, та все-таки заходився їсти. Бо йому страшенно хотілося кренделика. Перший шматок він як за себе кинув. Другий також. Хоча трохи повільніше. Надкусивши третій, він зітхнув. Але Брітта тримала кренделика в нього перед носом. І він запхнув до рота й третій шматок. Потім узяв четвертий. Надкусив і його та мовив:
– Се шешвертий!
– Телепень, – сказав Лассе, – не шешвертий, а четвертий.
– Я так об’ївся, що не знаю, як мене й звати, – зізнався Буссе.
Анна застрибала на одній нозі навколо Буссе й загукала:
- Раз, два, три – це початок гри.
- На чотири і на п’ять – можеш забирать.
– Мабуть, більше не подужаю, – сказав Буссе, відкладаючи кров’янку вбік.
– Але кренделик – твій, – сказала Брітта.
Однак Буссе сказав, що більше зроду не їстиме ані кренделів, ані кров’янки.
Потім ми зайшли в печеру. І Лассе сказав, що тут, мабуть, жили первісні люди. Ух, як вони, напевно, бідолашні, мерзли взимку! Бо ж між камінням зяяли великі шпарини, в які, либонь, намітало повно снігу.
Брітта запропонувала гратися в первісних людей. Лассе сподобалася її пропозиція. Він сказав, що вони з Буссе й Улле підуть надвір ловити зубрів, щоб потім їх приручити. А ми з Бріттою та Анною мали сидіти в печері й стерегти вогонь. Все-таки як дивно виходить! Хоч би в що ми граємося, хлопцям завжди випадає щось цікавіше, ніж нам, а ми просто повинні стерегти вогонь абощо. Брітта сказала, що ми можемо наламати гілля й підмести печеру, а тоді позатикати шпарини березовим гіллям, щоб тут стало затишно.
Лассе сказав:
– Робіть, що хочете, навіть якщо то будуть дурниці! А ми, хлопці, гайда ловити зубрів!
Але Буссе так об’ївся кров’янки, що не міг і поворухнутися, тож тільки сказав, що не подужає ловити зубрів.
– Тоді можеш залишатися в печері й бити жінок і дітей, – сказав Лассе. – Головне, тобі буде що робити.
– Нехай тільки зважиться! – вигукнула Брітта.
Але Буссе був такий ситий, що ліг на траві перед печерою і лежав увесь час, поки Лассе та Улле ловили зубрів, а ми замітали печеру. Аж тут Лассе й Улле повернулися: вони вили на все горло, щоб повідомити про те, що наловили багато зубрів. Я часто чула, як галасує Лассе, але зроду – як він виє. Лассе сказав, що так голосно первісні люди вили, коли ловили зубрів. А тоді похизувався тим, як небезпечно було їх ловити, і сказав, що зловив їх хтозна-скільки. Однак ми не бачили жодного. Потім пішов дощ, тож ми сиділи в печері й розважалися. Небо потьмяніло, і нам здавалося, що того дня вже не розпогодиться. Та враз із-за хмари виглянуло сонце. Ми вийшли з печери й задивилися на озеро. А посеред озера побачили гарний острів. Сонце освітлювало камінь, де ми часом купалися. І Лассе сказав:
– Може, попливемо туди й скупаємося?
Десь за два дні до цього ми питали, чи можна вже купатися, і мама відповіла:
– Ні, ще зарано. Треба трохи зачекати!
– Ми вже трохи зачекали, – сказав Лассе.
І ми повеслували до острова. А там розляглися біля свого каменя та й ну змагатися, хто перший зайде у воду. Перший зайшов Буссе, оскільки кров’янка в нього в животі, мабуть, переварилася.
Але у воді було так холодно, що ми вмить повискакували на берег. І перше, що ми там побачили, то це лютого барана з Північної садиби. Він стояв біля нашого одягу. В нього були великі криві роги й підступний вигляд. Його не пускали пастися разом ні з якими вівцями. Бо він перестрибував через усі паркани й накидався на всіх, кого бачив. Навесні баран завше жив на острові сам. Його було вкрай важко туди перевозити. Дядько Ерік, тато і дядько Нільс зв’язували йому ноги мотузкою та клали в човна, що належить Північній садибі, а тоді дядько Ерік відвозив його на острів і випускав. Ми зовсім сторопіли, коли вискочили з води й побачили на березі барана, що вибалушив на нас очі. Барана звати Ульрик.
– О Господи! – скрикнула Анна. – Я й забула про Ульрика!
Напевно, Ульрик страшенно розгнівався, що його зв’язали й поклали в човна на очах у його дружини й дітей. Мабуть, через те він був такий розлючений. До того ж яка нудота жити самому-самісінькому на острові!
Тепер він, звісно, розлютився ще дужче, ніж звичайно. Він схилив голову і кинувся на нас, розганяючи в різні боки. Улле дісталося рогами так, що він упав. Але відразу ж схопився на ноги й щодуху побіг.
Ми всі побігли. Буссе, Анна та Брітта вилізли на високий камінь. Я видерлася на дерево, а Лассе сховався за кущем.
Я крикнула Лассе:
– Ти ж нахвалявся, що вмієш ловити зубрів! Ось тобі майже зубр. Ану покажи, як ти його ловитимеш?
Анна та Брітта й собі гукнули:
– Атож, он зубр, Лассе, лови його!
Та Лассе боявся відповідати, щоб Ульрик не помітив його за кущем.
Ульрик лютував, що не дістав до нас рогами. Він стояв під деревом, на якому сиділи ми з Улле, і буцав по ньому так, що аж відлітала кора. А коли це нічого не дало, він підійшов до каменя, на який залізли Буссе, Анна й Брітта. Ульрик стояв унизу і не зводив із них погляду.
– Чого вилупився? – гукнула Брітта.
Ми стали мізкувати, як нам звідси вибратися. Здається, Ульрикові ніколи не набридне нас чатувати.
– У нас іще є шматок кров’янки, – сказав Буссе.
Та кров’янка залишилася в печері, бо ми забулися її взяти з собою. І ось, коли Буссе заговорив про кров’янку, ми всі відчули голод.
– Ти не заснув там за кущем? – голосно запитав Улле в Лассе.
Лассе вистромив голову й озирнувся навколо. Тоді спробував прошмигнути до каменя, де сиділи Буссе, Анна з Бріттою. Але йому не пощастило. Ульрик побачив його і на радощах аж підстрибнув. Потім кинувся до Лассе. Той побіг, а ми закричали. То було жахливе видовище: Лассе гасав навколо ялівцевих кущів, а Ульрик наступав йому на п’яти.
– Тікай, Лассе, тікай! – гукнула Анна.
– А я що роблю? – відповів Лассе.
Тут Ульрик збив рогами Лассе додолу, і ми завили, як первісні люди. Ульрик, звичайно, трохи злякався того виття. Лассе підхопився й побіг далі. Ульрик не відставав від нього, і ми завили ще дужче. Але все було марно.
На острові є стара повітка для зберігання сіна. Через дірявий дах нею більше ніхто не користувався. Двері стояли відчинені настіж. Туди й забіг Лассе. Ульрик ускочив слідом. Я захлипала й сказала:
– О, тепер Ульрик заколе рогами Лассе в повітці!
Та враз ми побачили, що Лассе лізе через дірявий дах. Потім він стрибнув додолу, швиденько зачинив двері за Ульриком і сказав:
– Зубра зловлено!
Аж тоді ми наважилися спуститися з каменя. А потім вилізли на повітку подивитися на Ульрика через дірявий дах. Буссе плюнув на нього і сказав:
– Ох ти ж і бусурман!
А я додала:
– Хоч би Понтус не став таким, як оцей старий розлючений баран!
Потім ми мали пливти додому.
Лассе звелів нам усім сідати в човна. А сам збирався відчинити двері та встигнути вскочити в човен до того часу, поки Ульрик помітить, що й до чого. Бо хоч той баран розлючений і дурний, але в зачиненій повітці він помре з голоду.
Ми, як і завжди, послухалися Лассе.
Коли ми відчалили від острова, Ульрик стояв на березі, й по ньому було видно, як він засмутився, що ми відпливаємо.
– То що, скількох зубрів вам іще спіймати? – гордовито запитав Лассе.
Та нам більше не хотілося ловити зубрів. Ми дуже натомилися, зголодніли й прагнули повернутися додому.
– Я спитаю в мами, чи в неї є кров’янка, – сказав Буссе.