У Гамірному росте дуже багато вишень. У нашому саду і в Анниному та Бріттиному. А от у саду Улле немає жодної, принаймні такої, яка родила б добрі ягоди. Зате є груша, що достигає уже в серпні, та дві сливи із смачнючими жовтими плодами.
А перед дідусевим вікном росте, як мені здається, найбільша у світі вишня. Ми знаємо, що то дідусева. Її гілля прогинається майже до землі. І щороку на ній повно здоровенних вишень. Дідусь каже, щоб ми їли їх, скільки влізе. Аби тільки не чіпали ягід на найнижчому гіллі, бо вони, мовляв, для Черстін. Дідусь хоче, щоб Черстін їх сама могла дістати. І вона дістає, хоча ще зовсім маленька. Улле доводиться пильнувати, щоб вона не ковтала кісточок. Ми слухаємося дідуся і не рвемо вишень із гілля Черстін. Бо ж усе-таки можемо вилізти на дерево і рвати там. Угорі дуже багато міцних гілок – сидиш собі на них і наминаєш вишні. Можна їх так об’їстися, що аж заболить живіт. У нас щороку від вишень болять животи. Але поки поспіють сливи, все минається.
Я, Лассе й Буссе маємо по власному дереву. Моє не дуже велике, але на ньому навдивовижу смачні чорні вишеньки. Цього року їх уродило стільки, що за ними не видно було й листя. Як і на деревах Лассе та Буссе.
Вишні можна сушити на зиму. Мама завжди так робить. Вона кладе їх на деко і ставить у розігріту духовку. Ягоди висихають і зморщуються, і в такому вигляді їх можна хтозна-скільки зберігати, а взимку варити з них компот.
Коли в нас родило так багато вишень на своїх деревах, то ми не здужали їх усі поїсти, навіть якщо нам допомагали Брітта, Анна й Улле. Одного дня Лассе вирішив насушити трохи вишень, насипав їх ціле деко і поставив у духовку. А сам пішов купатися і геть про них забув. І коли повернувся, то побачив, що від них залишилися тільки обгорілі кісточки.
– Не так їх треба сушити, – сказав Лассе.
Одного вечора ми сиділи в дідуся й читали газету. Там було написано, що в Стокгольмі літрова банка вишень коштує дві крони. Лассе від усього серця пошкодував, що його дерево росте не в Стокгольмі.
– Я став би там на перехресті продавати вишні й розбагатів би, як король, – сказав він.
Ми взялися прикидати, скільки б ми вторгували грошей, якби наші вишні росли в Стокгольмі. І вийшло так багато, що Лассе аж полотнів, коли думав про те.
– Якби Північна садиба була в Сахарі, то я могла б продавати морську воду також по дві крони за літр, – сказала Брітта, оскільки вважала Лассе за дурника.
Та я думаю, що Лассе цілу ніч не спав, міркуючи над тим, як можна продати в Стокгольмі за дві крони літрову банку вишень.
Наступного дня він заявив, що відкриває біля шляху, який веде на Велике село, вишневу крамницю. Там проїздить сила-силенна автомобілів.
– Хтозна, чи не проїжджатимуть там якісь божевільні стокгольмці, – сказав Лассе.
Ми з Буссе також захотіли продавати свої вишні. Ми заснували товариство, яке назвали «Товариством зі збуту вишень». До нас долучилися Брітта, Анна й Улле, хоч у них і не було своїх дерев. Але вони допомагали нам обривати наші.
Ми встали до роботи о п’ятій годині ранку. До восьмої в нас уже було зібрано три великі кошики. Ми добре поснідали кашею, щоб набратися сили. А потім подалися пагорбами у Велике село. Там зайшли до крамниці дядька Еміля й накупили брунатних паперових пакетів за гроші, які позичили зі скарбнички Буссе.
– Навіщо вам стільки пакетів? – запитав дядько Еміль.
– Ми збираємося продавати вишні, – відповів Лассе.
Ми залишили кошик із вишнями в дядька на ґанку, де їх стеріг Улле.
– Як я люблю вишні, – мовив дядько Еміль. – Може, продасте мені трохи?
Овва, як добре вийшло! Лассе метнувся надвір по кошика, і дядько Еміль узяв літрову мірку й відміряв собі два літри, заплативши за все дві крони. Він сказав, що стільки коштують вишні в наших околицях, і добре все-таки нам це знати. Ми віддали Буссе гроші, позичені з його скарбнички, і в нас іще трохи залишилося. Дядько Еміль пригостив нас карамельками, і коли Улле побачив це крізь скляні двері, то влетів до крамниці, як опечений. Та як тільки отримав свою карамельку, так само швидко вибіг надвір.
Ми дуже довго дякували дядькові Емілю, а тоді пішли.
Ступивши на ґанок, ми побачили, що Улле збирає вишні, які ненавмисне розсипав у траві.
– Що ти робиш? – сердито крикнув Лассе.
– Я… я просто чищу твої вишні, – перелякано відповів Улле.
Та розсипалося всього кілька вишень, тож нічого страшного не було.
Шлях тягнеться неподалік від Великого села. Восени і взимку там їздить не дуже багато автомобілів, хіба що вантажівки. Але влітку тим шляхом їх мотається хтозна-скільки, бо люди люблять їздити гарними дорогами.
Ми зробили велику табличку, на якій написали «ВИШНІ», і як тільки з’являвся якийсь автомобіль, швидко піднімали її вгору.
Але автомобілі проїздили мимо. Лассе сказав: очевидно, люди, які сиділи в автомобілях, думали, що на табличці написано ЇДЬТЕ ОБЕРЕЖНО або щось для них неважливе.
Але Буссе подобалося дивитися, як швидко мчать автомобілі. Він майже забув про вишні. Очі йому лізли рогом щоразу, коли він витріщався на тих, що його минали. А ще він знав марку кожного автомобіля. Він сидів край дороги, вдаючи, що сидить за кермом автомобіля, і гудів, як мотор.
Аж тут Буссе сказав, що з мотором щось не так, бо він ледве гуде.
– Бо мотор гуде зовсім не так, як мотор. Він гуде так, як Буссе, – сказала Брітта.
Лассе був сердитий, що автомобілі не хотіли зупинятися, й пригрозив:
– Ось я їм покажу!
А коли з’явився наступний автомобіль, він вибіг із табличкою на середину шляху і відскочив убік тільки останньої миті. Автомобіль зі страшним скреготінням зупинився і з нього виліз дядько, який схопив Лассе за руку й закричав, що якби його воля, то добряче його відшмагав би.
– Більше ніколи не вибігай отак на дорогу, – сказав дядько.
Лассе пообіцяв не вибігати. І уявіть собі, тоді дядько купив у нас літрову банку вишень та й поїхав далі.
На шляху стояла страшна курява. Ми накрили свої вишні папером, і, мабуть, добре зробили. Але себе нам не було чим накрити, тож коли автомобілі мчали мимо, здіймаючи густу куряву, вся вона осідала на нас. Це було неприємно, і я вигукнула:
– Ой, скільки куряви!
Лассе запитав, навіщо я так сказала.
– Чого ти не вигукуєш «ой, як сяє сонце!» чи «ой, як щебечуть пташки!»? – поцікавився Лассе. – Хто це вирішив, що треба любити, як сяє сонце, і не любити куряви?
І тоді ми вирішили полюбити куряву. І коли мимо проїздив наступний автомобіль, огорнувши нас такою курявою, що ми ледве впізнавали одне одного, то Лассе вигукнув:
– Яка чудова сьогодні курява!
А Брітта сказала:
– Атож, на цьому шляху дуже гарна курява, просто прекрасна!
А Буссе мовив:
– Якби тільки її було трохи більше!
Йому не довелося довго чекати. На шаленій швидкості промчала велика вантажівка, і за нею здійнялася ціла хмара куряви. Може, навіть схожої на ту, що покрила ізраїльтян у пустелі. Стоячи посеред густої куряви, Анна простягла руки вгору і сказала:
– Яка прекрасна, прекрасна курява!
Але потім вона так закашлялася, що не могла більше промовити ні слова. Коли курява трохи вляглася, ми подивились одне на одного й побачили, які ми всі від неї брудні. Брітта висякалася і показала нам носовичка – виявляється, він із білого став чорний. Ми всі заходились сякатися і залишали на носовичках чорні плями. В Улле не було свого носовичка, то він висякався в носовичок Буссе. Але Брітта сказала, що на ньому не видно куряви з носа Улле, оскільки носовичок Буссе вже й так чорний.
– Відчепися від мене, – буркнув Буссе.
І хоч курява була дуже гарна, та нам було прикро, що ніякі автомобілі не зупинялися. Врешті Улле зробив висновок, що ми вибрали невдале місце. На самому шляху, де машини мчать на шаленій швидкості. Тож треба перебратися до повороту, заявив він. І ми перебралися до повороту. Ми стали трохи далі на узбіччі, на тому місці, де від дороги йшли один за одним два великі повороти. А ще ми вирішили взятися за руки й піднімати їх угору, коли хтось їхатиме.
– З цього щось вийде, – сказав Лассе.
І справді вийшло. Зупинявся майже кожен автомобіль. У першому їхали тато, мама й четверо дітей, і всі діти зажадали вишень. Їхній тато купив три літрові банки, а їхня мама вигукнула:
– Ой, як добре! Нам так хотілося їсти й пити!
Вони купили мої чорні вишеньки. Тато сказав, що вони їдуть далеко-далеко, аж за кордон. То було так дивно! Те, що мої вишні поїдуть аж за кордон, а сама я залишуся вдома в Гамірному. Коли я сказала про це вголос, Лассе відповів:
– Ет, та діти поїдять усі вишні задовго до того, як приїдуть за кордон! Ти що, не розумієш?
Та я сказала, що мої вишні в кожнім разі потраплять за кордон, дарма що вже лежатимуть у шлунках тих дітей.
О, ми продали багато вишень! Один дядько купив майже цілий кошик. То був кошик Буссе. Дядько сказав, що його дружина начавить із них соку, бо він дуже любить вишневий сік.
– Ти ба, як цікаво! – вигукнув Буссе, аби тільки покепкувати з мене. – 3 моїх вишень вийде сік, а з мене не вийде ніякого соку!
Нарешті ми розпродали всі вишні. Тридцять крон уже лежало в коробці від цигарок, яку ми взяли, щоб було куди складати гроші. То була Скриня Мудреців, яка нам таки дуже пригодилася. Тридцять крон – то був справжній скарб! Ми поділили гроші так, що кожному дісталося по п’ять крон. Бо якщо навіть Брітта, Анна й Улле зовсім не продали вишень, вони ж усе-таки допомагали нам їх рвати й продавати.
– Якщо у вас більше не залишилося вишень, можете їсти скільки влізе на нашому дереві, – запропонувала Брітта.
– Можете їсти сливи, як тільки вони доспіють, – сказав Улле, отримуючи свої п’ять крон.
Тож ніхто не міг нарікати, що все поділено несправедливо.
Дорогою додому ми зайшли у Великому селі до кондитерської і поласували тістечками з лимонадом. Нам це було по кишені. Решту грошей ми мали ощадити. Моє тістечко мало вигляд зеленого марципана.
Коли ми повернулися додому, мама, загледівши Лассе, Буссе і мене, сплеснула руками й сказала, що в жодному акціонерному товаристві зі збуту вишень не бачила таких замазур. Вона звеліла нам іти до пральні помитися. Але тієї миті вбігла Анна й крикнула:
– На щастя, у нас натопили лазню!
На Північній садибі біля озера є фінська лазня. Взявши з собою чистий одяг, ми гайнули туди через пасовисько так, що аж закуріло.
У лазні ми змили із себе всю прекрасну куряву. Ми позсували свої балії, щоб порівняти, чия вода брудніша. Але не помітили жодної різниці.
Потім ми сиділи в лазні й парилися. І гомоніли про те, що, мабуть, згодом заснуємо ще й акціонерне товариство зі збуту слив.
У лазні дуже жарко, і врешті ми так розігрілися, що не можна було втерпіти. Тож ми вискочили надвір і плюхнулися в озеро. Як то було здорово! Ми бризкалися водою, плавали й пірнали. А коли випірнули, то навіть на голові в нас не залишилося жодної гарнесенької пилинки. А ще ми у воді сякалися, щоб висякати весь бруд. Стояла чудова днина. Ми сиділи на березі озера й засмагали. Аж тут Лассе сказав:
– Ох, як сяє сонце!
А Улле засміявся і додав:
– Ох, як щебечуть пташки!