Якось священик улаштував у Великому селі з нагоди свого дня народження святковий обід і запросив на нього всіх мешканців Гамірного. Звісно, без дітей. Лише маму й тата, дядька Еріка й тітку Ґрету, дядька Нільса й тітку Лісу. Дідуся також. Тітка Ліса забідкалася, що не зможе поїхати. Звісно, через Черстін. Бо ж її нікому було глядіти. Але ми з Анною сказали, що залюбки з нею поняньчимося. Адже в майбутньому ми вирішили стати няньками, тож добре було б починати вправлятися якомога раніше.
– Невже вам неодмінно треба вправлятися на моїй сестрі? – запитав Улле. Він би й сам із нею радо поняньчився, але йому тим часом треба було доїти корів і годувати свиней і курей. Брітті теж хотілося допомогти нам няньчити Черстін, але вона так застудилася, що лежала в ліжку і ледве говорила.
Тітка Ліса дуже зраділа, коли почула, що ми хочемо няньчити Черстін. І ми з Анною ще дужче зраділи. Я вщипнула Анну за руку й запитала:
– Правда ж, цікаво?
Анна вщипнула мене у відповідь і сказала:
– Якби тільки вони швидше поїхали.
Але дорослі дуже довго збираються на святкові обіди.
Лише дідусь був готовий вже о шостій годині ранку, хоч виїжджати вони мали о десятій годині. Він одягнув свою найкращу сорочку і красивий чорний костюм. І тільки-но дядько Ерік запряг коней, дідусь сів у візок з Північної садиби, дарма що тітка Ґрета ще тільки вдягала свою святкову сукню.
– Дідусю, ви любите їздити в гості? – запитала Анна.
Дідусь відповів, що любить. Але напевно таки не дуже любив. Бо ж раптом зітхнув і сказав:
– О-хо-хо, тепер так часто їздять по гостях!
Дядько Ерік сказав, що востаннє дідусь був у гостях п’ять років тому, тож йому нема чого нарікати.
Тітка Ліса до останньої хвилини пояснювала, що ми маємо робити. А тоді тато, дядько Нільс та дядько Ерік вйокнули на коней – і вони всі поїхали.
Тітка Ліса сказала, щоб ми якомога довше гуляли з Черстін надворі, оскільки тоді вона менше вередує. Але о дванадцятій годині нам треба підігріти їй їжу і погодувати. А після обіду на кілька годин покласти спати.
– Ой, як буде цікаво, – сказала Анна.
– Атож, – підхопила я. – Коли виросту, неодмінно стану нянькою.
– І я, – мовила Анна. – Няньчити дітей аніскілечки не важко. Я теж хочу стати нянькою. Просто з ними треба говорити лагідно й привітно. Тоді вони слухатимуться. Так написано в газеті.
– Авжеж, звичайно, з ними треба говорити лагідно й привітно, – згодилась я.
– А знаєш, є люди, які кричать на дітей, – вела далі Анна. – Але тоді діти починають вередувати й зовсім перестають слухатися. Про це написано в газеті!
– А хто може кричати на таку гарнесеньку лялю? – сказала я і полоскотала Черстін за п’яту.
Черстін сиділа на ковдрочці в траві й сміялася. Вона дуже гарнесенька. У неї випуклий лобик і блакитні очі. І по чотири зубики – зверху та знизу. Коли вона сміється, вони скидаються на рисові зернятка. Черстін ще не вміє розмовляти. Єдине, що вона весь час вигукує, це «гей-гей». Можливо, вона щоразу говорить про щось інше, цього ніхто не знає.
У Черстін є візочок, в якому її катають.
– Може, трохи її покатаємо у візочку? – запропонувала Анна.
І ми зібралися її катати.
– Ходи сюди, дитинко, зараз, Черстін, ти сядеш у візочок, – сказала Анна.
Але Черстін то не сподобалося. Їй хотілося стояти у візочку, вона підстрибувала там і вигукувала «гей-гей». Тож ми за неї боялися.
– Може, прив’яжемо її? – запропонувала я.
І ми взяли товсту мотузку й прив’язали Черстін. І коли вона не могла вже стояти, підстрибувати і вигукувати «гей-гей», то заверещала так, що стало чути на цілий куток. З повітки прибіг Улле і запитав:
– Що ви робите? Ви її б’єте?
– Чого б це ми її били, дурнику! – обурилась я. – Навпаки, ми з нею лагідно й привітно говоримо!
– Так і треба, – сказав Улле. – Нехай вона робить усе, що їй заманеться, то й не плакатиме.
Ну, звичайно ж, Улле краще знав, як няньчити свою сестричку, тож ми дозволили Черстін стояти у візочку та скільки завгодно вигукувати «гей-гей».
Я котила візочок, а Анна бігла поруч, підтримуючи Черстін щоразу, коли та хиталася. Аж тут ми докотилися до глибокої канави, і тільки-но Черстін її побачила, як вилізла з візочка.
– Подивимося, що вона збирається робити, – сказала Анна.
Леле, що ми побачили! Які дивні ці малі діти! Вважаю, що вони не вміють швидко бігати своїми ноженятами, та це не так. Якщо знадобиться, то мала дитина побіжить іще швидше за кролика. Принаймні так побігла Черстін. Вона гукала «гей-гей», і не встигли ми й оком моргнути, як опинилася в канаві. Там вона спіткнулася й плюхнулася головою у воду. І хоч Улле й радив нам дозволяти їй робити все, що їй заманеться, і вона, може, хотіла лежати в канаві, але нам здавалося, що ліпше її все-таки звідти витягти. Вона була геть мокра, верещала й так сердито дивилася на нас, ніби це ми були винні, що вона впала. Однак ми лагідно й привітно говорили до неї, знову посадили у візочок і повезли додому переодягти в сухе. Вона невпинно плакала. Улле страшенно розлютився, коли побачив, яка вона мокра й зарюмсана.
– Та що це з вами таке? – крикнув він. – Ви хотіли її втопити?
Анна сказала на те, що він повинен говорити з нами лагідно й привітно, оскільки ми також діти. Хоч і трохи старші.
А Черстін придибала до Улле, обняла його за ноги й так невтішно кричала, наче ми з Анною й справді збиралися її втопити.
Улле допоміг нам знайти для Черстін сухий одяг. Але потім йому знову треба було бігти в повітку.
– Посадіть її на горщик, поки вона не вдягнута, – сказав він і пішов.
Мені хочеться знати, чи сам він пробував коли-небудь посадити Черстін на горщик. У кожнім разі цікаво було б подивитись, як то в нього вийде. Ми з Анною будь-що намагалися всадити Черстін на горщик, але все було марно. Вона стояла кілком і кричала так, що треба було затуляти вуха.
– Яка ти дурна дитина, – почала я, але згадала, що так не можна говорити з малими дітьми.
Оскільки Черстін не хотіла сідати на горщик, не залишалося нічого іншого, як переодягти її в сухе. Я тримала її за руки, а Анна пробувала надягти на неї сорочку. Черстін весь час репетувала, звивалась, як вугор, і пручалася, тож у нас на її вдягання пішло півгодини. Натомлені до краю, ми сіли на стільці перепочити. А Черстін перестала кричати і, гукаючи «гей-гей», залізла під стіл і зробила там калюжку. Вилізши звідти, потягнула за церату, тож кілька кавових чашок упали додолу й розбилися.
– Капосне дівчисько, – якомога лагідніше й привітніше сказала Анна.
Вона витерла під столом і зібрала скалки, а я зняла з Черстін мокрі штанці. Поки я шукала сухі, Черстін уже прошмигнула в двері надвір. І тільки на півдорозі до повітки ми її спіймали. Аж тут із тамтешніх дверей виглянув Улле.
– Ви з глузду з’їхали? – крикнув він. – Чого це ви дозволяєте Черстін виходити надвір без штанців?
– Уяви собі, не дозволяємо, – відповіла Анна. – Вона, щоб ти знав, нас не запитувала!
Ми спіймали Черстін і стали натягати на неї сухі штанці, але вона виверталася на всі боки і весь час кричала.
– Будь… ласка… постій… хвильку… – проказувала Анна, і голос у неї був майже лагідний і привітний.
Одягли ми Черстін у найошатнішу сукеночку, оскільки Улле не знайшов нічого іншого. Дуже гарну, біленьку, з красивими складочками і шлярками.
– Гляди, не замурзай цієї сукеночки, – сказала я Черстін, хоч вона, звичайно, не розуміє, що їй кажуть. Це, мабуть, помітно. Я маю на увазі те, що вона не розуміє, що їй кажуть.
– Гей-гей, – гукнула вона і майнула до груби, і там добряче вимазала сукеночку спереду в сажу. Ми намагалися відчистити ту сажу, та сукеночка вже стала не така біленька. Але поки ми чистили, Черстін задоволено сміялася. Мабуть, вона думала, що ми з нею граємося.
– Дванадцята година! – раптом скрикнула Анна. – Пора годувати Черстін.
І ми мерщій підігріли шпинат, що стояв у каструлі на плиті. Потім я взяла Черстін на коліна, і Анна заходилася її годувати. Черстін так гарно роззявляла рота і їла, що Анна сказала:
– Усе-таки яка хороша дитина!
Тоді Черстін вигукнула «гей-гей» і відіпхнула ложку так, що весь шпинат полетів мені межи очі.
Анна засміялась і ледве не впустила тарілки. Я навіть трохи на неї розгнівалася. Черстін теж засміялась, але, мабуть, не розуміла, з чого сміється Анна. Напевно, для Черстін немає нічого незвичайного в тому, щоб кидати шпинат людям межи очі.
Раптом Черстін відмовилася їсти. Вона зціпила зуби і раз у раз відпихала ложку, тож більша половина шпинату опинилася на сукеночці. Потім ми дали їй попити киселю з чашки, і половина його теж вилилася на сукеночку. Тепер біла сукеночка стала зелено-червоною, лише в деяких місцях, куди не попав шпинат і кисіль, залишалося біле поле.
– Як я рада, що ця дитина після обіду спатиме! – зізналася Анна.
– І я рада, – сказала я.
Ми знов стягли з Черстін увесь одяг і вбрали її в нічну сорочечку, і все це нас украй виснажило.
– Якщо комусь і треба поспати, то це нам, – сказала я Анні.
Однак ми вклали Черстін в її ліжечко, що стояло в кімнаті біля кухні, а самі вийшли надвір і зачинили двері. І тоді Черстін заходилася кричати не своїм голосом. Спершу ми вдавали, ніби нічого не чуємо, але вона кричала дедалі дужче, тож урешті Анна просунула голову в двері й гримнула:
– Ану цить, капосне дівчисько!
Певна річ, що з малими дітьми треба говорити лагідно й привітно, але часом це не виходить. Хоч у газетах, мабуть, пишуть правду про те, що діти вередують, коли на них кричать. Принаймні, Черстін. Вона кричала ще дужче, ніж досі. Тоді ми обидві підійшли до неї. І вона відразу ж повеселішала, підвелася в ліжечку і стала підстрибувати та гукати «гей-гей». І так весь час, поки ми були біля неї. А потім вона просунула свою маленьку ручку між бильцями в ліжечку, погладила мене й притулила свою щоку до моєї.
– Яка вона все-таки мила! – сказала я.
Зненацька Черстін укусила мене за щоку, тож я потім два дні носила синець.
Ми вклали її в ліжечко і намагалася закутати в ковдру.
Але вона тут же її відкидала. Коли вона відкинула її вдесяте, ми махнули на це рукою. Тільки дуже лагідно й привітно сказали: «А тепер спи, Черстін», – і зачинили двері. З кімнати долинув моторошний крик.
– Ні, цього несила витримати, – сказала Анна. – Нехай кричить!
І ми сіли біля кухонного столу, намагаючись розмовляти. Але в нас нічого не виходило. Адже Черстін кричала все дужче, дужче й дужче. Ми аж повпрівали від хвилювання. Часом вона на кілька секунд замовкала, але тільки для того, щоб набратися сил надалі.
– Може, у неї щось болить, – зрештою сказала я.
– О так, може, у неї болить живіт, – сказала Анна. – Це може бути апендицит абощо.
І ми помчали до Черстін. Вона стояла в ліжечку, й очі її були повні сліз, але як тільки вона побачила нас, то загукала «гей-гей» і почала стрибати й сміятися.
– Ні живіт, ні щось інше в цієї дитини не болить, – сказала Анна. – Ходімо!
Ми зачинилися від неї дверима, знову сіли за кухонний стіл і сиділи там, вкриваючись потом, коли чули моторошний крик Черстін. Але нарешті все-таки запала тиша.
– Як добре, – мовила я. – От вона й заснула.
Ми з Анною вийняли лото Улле та з великою приємністю заходилися грати.
– Якби малі діти весь час лежали в ліжку, то принаймні можна було б знати, де вони, – сказала Анна.
Аж тут із кімнати долинув якийсь дуже дивний звук, схожий на задоволене мурчання.
– Ну, це вже занадто, – сказала я. – Невже та мала ще не спить?
Ми прокралися до дверей і обережно зазирнули в замкову шпарину. І побачили ліжко Черстін. Без Черстін. Ліжко було порожнє. Ми кинулися в кімнату. Ану вгадайте, де була Черстін? Вона сиділа у відкритому каміні, який був білий і почищений. Напевно, колись. Поки там не було Черстін. Але тепер він був не дуже чистий.
Бо Черстін сиділа посеред каміна, тримаючи в руці ваксу для взуття. Уся вона з голови до ніг була обмащена тією ваксою. Вона чорніла в неї на голові, на обличчі, на руках і нічній сорочці, а пальці Черстін скидалися на чорні пальчики негреняти. І весь відкритий камін було помальовано ваксою. Очевидно, дядько Нільс перед виїздом у гості чистив тут свої черевики і забув закрити банку.
– Гей-гей, – вигукнула Черстін, побачивши нас.
– Чи написано в тій газеті, в якому випадку можна бити дітей? – запитала я.
– Я цього не пам’ятаю, – відповіла Анна.
Аж тут Черстін вилізла з каміна і підійшла до нас, щоб погладити Анну, проте Анна щосили закричала:
– Стій на місці, дитино!
Але Черстін не хотіла стояти на місці. Вона підбігла прямісінько до Анни, щоб її погладити, хоч Анна й відмахувалася. Однак усе Аннине обличчя вже було у ваксі. Тоді я засміялася так само, як і Анна, коли мені межи очі полетів шпинат.
– Тітка Ліса подумає, що ми поміняли Черстін на негреня, – сказала я, переставши сміятися.
Ми не знали, як змивають ваксу, і вирішили запитати в Брітти. Анна, яка вже була обмурзана, залишилася з Черстін біля каміна, а я побігла питати.
Коли я розповіла Брітті, що накоїла Черстін, Брітта скрикнула:
– Гарні мені няньки!
А тоді шморгнула носом, відвернулася до стіни й сказала, що вона хвора і не знає, як змити ваксу.
А тим часом з повітки прийшов Улле і страшенно розлютився, коли побачив Черстін:
– Ви з глузду з’їхали? – крикнув він. – Навіщо ви пофарбували Черстін у чорне?
Ми намагалися пояснити йому, що це не так. Та Улле в гніві сказав, що треба законом заборонити таким, як ми, няньчити дітей, і додав, щоб ми для своїх вправ пошукали якоїсь іншої дитини.
Та потім ми втрьох нагріли казан води, винесли його на моріжок і повели туди Черстін. Вона залишала за собою на підлозі чорні сліди.
Ми поставили її в балію і заходилися відмивати. Коли намилили їй голову, трохи мила зайшло у вічі. І вона закричала так, що чути було в усьому Гамірному, а Лассе з Буссе прибігли запитати, чи не ріжемо ми часом порося.
– Ні, – відповів Улле, – це всього-на-всього вправляються дві прекрасні няньки.
Повністю вакса так і не відмилася. Коли ми витерли помиту Черстін, то шкіра в неї зробилося якогось дивного сірого кольору. Але їй було дуже весело. Вона гола-голісінька бігала по моріжку, гукала «гей-гей» і сміялася на всі свої зубики, схожі на рисові зернятка. І Улле сказав:
– Яка мила дитина!
Ми подумали, що сіра фарба потрохи відмиється, і шкіра в Черстін знов порожевішає, як і в усіх дітей. На думку Лассе, це станеться десь до Різдва, або й пізніше.
Потім Улле вклав Черстін у ліжко. І вона мовчки засунула великий палець у рота й відразу заснула.
– Ось як треба няньчити дітей, – сказав Улле та пішов годувати поросят.
Ми з Анною посідали на ґанку відпочити.
– А бідолашній тітці Лісі доводиться так щодня, – зітхнула я.
– Знаєш, що я думаю? – запитала Анна. – Я думаю, що в газеті написали неправду. Бо малим дітям однаково, як із ними говорять. Чи то говорять лагідно й привітно, чи кричать на них, діти завжди роблять, що хочуть.
Потім ми довго мовчали.
– Анно, ти станеш нянькою, коли виростеш? – нарешті запитала я.
– Можливо, – відповіла Анна. А тоді задумливо звела очі на дах повітки й додала: – А втім, я ще не знаю…