Далеко в лісі є заболочене Лісове озеро. В ньому не можна купатися, бо там багнисте дно. Зате можна ловити раків. Ох, скільки їх там водиться! Лассе каже, що у Швеції більше немає озера, де водилося б так багато раків.
Часом Анна хвалиться:
– Ха-ха, у мене на Північній садибі є озеро! Як мені шкода, що в тебе немає ніякого озера!
А я їй натомість кажу:
– Звичайно, я маю озеро! Хіба Лісове не озеро?
– Ха-ха, те озеро не тільки твоє, воно належить усім у Гамірному, – каже Анна. – Воно так само твоє, як і моє. Ха-ха, у мене, власне кажучи, два озера, он як!
І тоді я гніваюся на Анну і не граюся з нею. Але наступного дня ми доходимо згоди, що нам байдуже, чиї то озера. Бо в кожнім разі ми всі купаємося в озері на Північній садибі, а ловимо раків у Лісовому. Більше нікому, крім мешканців Гамірного, не можна їх там ловити, це я добре знаю.
Заходжуються ловити раків лише в серпні. День, коли це починається, такий самий веселий, як Святвечір. Бо тоді ми, діти з Гамірного, звісно, всі, крім Черстін, їдемо з татом, дядьком Нільсом і дядьком Еріком на Лісове озеро. Звечора розставляємо снасті й зводимо в лісі курені, в яких ночуємо, а вдосвіта ті снасті перевіряємо. Та найцікавіше з усього – ночувати в лісі. Оскільки від Гамірного до Лісового озера неблизько, і дорога туди нелегка, немає сенсу їхати додому для того, щоб поспати годинку-другу, – так твердить тато. Яке щастя, що Лісове озеро так далеко в лісі!
А то мама, звичайно, змушувала б нас повертатися додому й спати в своїх ліжках.
– Я боюся, що діти застудяться, – щороку непокоїться мама.
– Дурниці, – зазвичай каже тато.
Цього року він теж так сказав. І потім ми поїхали.
До Лісового озера треба йти десь із півмилі вузенькою звивистою стежкою. Ми завжди несемо дуже багато речей: снасті, ковдри та набиті всяким начинням рюкзаки. Але нікому й на гадку не спадає нарікати на втому, бо тоді тато скаже, що скигліям нема чого йти ловити раків і спати вночі в лісі.
Тільки-но ми прийшли до озера, як чкурнули перевірити, чи стоять іще торішні курені. Але від них залишилося тільки засохле ялівцеве гілля й інше сміття, яке ми відразу ж прибрали. У нас із Бріттою та Анною буде свій курінь під старою ялиною. Її гілля звисає майже до землі. Тато з дядьком Еріком нарубують для нас ялівцевого гілля, ми обкладаємо ним ялину, залишаючи в одному місці невеличкий отвір, яким можна залазити досередини й вилазити надвір. А потім накладаємо на землю багато ялинового гілля, щоб було на чому спати.
Упоравшись зі своїм куренем, ми гайнули поглянути, що роблять хлопці. Вони завжди облаштовуються в ущелині, яку зверху обкладають ялиновим гіллям. І, звичайно ж, хлопці також сплять на ялиновому гіллі.
– Було б добре, якби ви, дівчата, дали нам спокій бодай у цьому курені, – сказав Лассе, коли ми прийшли.
Буссе з Улле теж сказали, що було б добре, якби ми дали їм спокій бодай у цьому курені.
– Будь ласка, – мовила Брітта. – Але знайте, що наш курінь набагато кращий за цю вашу зачухану печеру.
Лассе, Буссе та Улле засміялись і сказали, що їм дуже шкода нас, оскільки нам, мовляв, навіть не снилося, як будують курені. І перш ніж ми встигли їм щось натомість відповісти, нас покликав дядько Нільс допомагати ставити снасті. Ці снасті роблять із сіток, тому щороку їх доводиться трохи латати. Бо на них завжди з’являються дірки, яких не повинно бути, інакше раки повилазять.
Ми сиділи біля озера на березі, латали сировою ниткою снасті й весело теревенили. Сонце хилилося до заходу, і навколо озера було дуже красиво й тихо. Звісно, якщо ми не теревенили.
– Як тут гарно! – сказав тато.
Дядько Ерік вичерпував воду із двох старих човнів, що стоять на Лісовому озері. У них набралося чимало води. Дядько Нільс і тато клали в снасті наживку. Коли все було готове, ми попливли човнами вздовж берега й поопускали снасті у воду. Ми щороку опускаємо їх в одні й ті самі місця.
Тільки-но ми обпливли вздовж усього озера й поставили снасті, як і смерклося.
Анна вщипнула мене за руку й сказала:
– Тут іще цікавіше, як на Святвечір.
Мені теж так здавалося. Бо коли спала темрява, тато, як і завжди, розклав на березі багаття. Тоді ми всі посідали навколо нього, повиймали термоси з гарячим шоколадом і заходилися пити та їсти бутерброди. Багаття освітлювало воду, тож озеро немов палало. Довкола в лісі було дуже темно й тихо. І Лассе мовив:
– Я чую, як між деревами скрадається троль.
Ми з Анною злякалися. Щоправда, Анна сказала:
– Дурниці, ніяких тролів немає!
Та ми все-таки нашорошили вуха: може, почуємо, як у темряві скрадаються тролі? Однак нічого не почули й сказали про це Лассе.
– Атож, бо в них дуже волохаті лапи, – відповів Лассе. – І скрадаються вони майже нечутно, стоять онде за деревами й дивляться на нас.
– Ні, цього не може бути, – сказала я і присунулася ближче до Анни.
– Ще й як може, – сказав Лассе. – У всьому лісі повно тролячих очей, які зараз дивляться на нас. Але вони не наважуються підійти сюди, тому що бояться вогню.
Тато сказав, щоб Лассе припинив лякати малих дівчат своїми небилицями. А потім він підкинув у вогонь хмизу, і багаття запалахкотіло ще веселіше. Мені не віриться, що на світі водяться тролі. Та про всяк випадок я залізла татові на коліна, Анна ж – на коліна дядькові Еріку. І дядько Ерік почав нам свистати. Він свистить напрочуд гарно. Коли захоче, то навіть уміє свистати, як пташка.
І я подумала: якщо й справді в лісі водяться тролі, то, мабуть, вони дивуються, чого це ми сидимо тут довкола багаття і майже посеред ночі слухаємо, як свистить дядько Ерік.
А ще дядько Нільс, тато і дядько Ерік розповідали історії. І ми сміялися, бо то були кумедні історії. Лассе, Буссе й Улле взяли свої кишенькові ліхтарики і подалися понад берегом шукати раків. Вони знайшли двадцять три раки й висипали їх у бідон. Лассе сказав хлопцям:
– Якщо дівчата поводитимуться по-людськи, то ми запросимо їх завтра ввечері ласувати раками.
– Атож, але тільки тоді, як вони поводитимуться по-людськи, – відповів Буссе.
– У такому разі їм треба поводитися зразково, – додав Улле.
Коли багаття вже тліло, дядько Ерік нагадав, що пора спати. У наших тат не було куренів, тож вони закуталися в ковдри й лягли біля багаття. А ми з Бріттою й Анною залізли під нашу прекрасну ялину й собі закуталися в ковдри, лаштуючись заснути. Та ось ми почули надворі чиюсь скрадливу ходу. І я крикнула:
– Хто там?
– Троль, – відповів Лассе жахливим голосом.
Ми визирнули крізь прохід в ялиновому гіллі й побачили хлопців, що присвічували собі ліхтариками. Вони сказали, що хотіли б побачити наш курінь і залізли до нас. І хлопцям він дуже сподобався. Хоч їхній їм здавався кращим. Потім вони вилізли надвір, і Лассе сказав:
– У вас дуже гарний курінь. Хоч нічим не захищений від тролів!
Хлопці пішли собі, а ми намагалися заснути. Спершу ми трохи побазікали, однак лежати й базікати в лісі не дуже приємно. Увесь час здається, що хтось стоїть за куренем і підслуховує.
Напевно, Брітта й Анна заснули раніше за мене. Я довго лежала з розплющеними очима й слухала, як шумить ліс. Він шумів ледь чутно.
Від берега до мене долинало лише слабеньке хлюпотіння хвильок. То було так зворушливо, що я й не знала, журитися мені чи радіти.
Я намагалася збагнути, що відчуваю, та в мене нічого не вийшло. Мабуть, з людиною коїться щось дивне, коли вона спить у лісі.
Уранці тато збудив нас о четвертій годині. І тоді я зраділа, хоч змерзла, як цуцик. Надворі сяяло сонце, тож ми вилізли з куреня і заходилися молотити себе по тілу руками, щоб зігрітися, а тато дав нам гарячого шоколаду. Над озером висів прозорий туманець, однак невдовзі він розтав. Тато, Лассе, Буссе і я сіли в один човен, а дядько Ерік, дядько Нільс, Улле, Брітта й Анна – в другий, і попливли вибирати в снастях раків.
Мені шкода тих людей, які ніколи в житті не плавали о четвертій годині ранку по озеру й не вибирали раків у снастях.
Майже всі снасті кишіли раками. Лассе і Буссе хапали їх завиграшки, а от я боялася. Буссе взяв одного рака, посадив собі на долоню й став роздивлятися, і раптом укинув його в озеро.
– Ти з глузду з’їхав? – крикнув Лассе. – Навіщо ти викидаєш раків в озеро?
– У нього такі сумні очі, – відповів Буссе.
– Дурень! – гримнув Лассе. – Тепер він неодмінно розляпає про нас усім ракам в озері, і ми більше нічого не зловимо.
– У нього такі сумні очі, – знову сказав Буссе.
Саме тієї миті до нас підплив другий човен, і ми гукнули Брітті, Анні й Улле:
– У вас багато раків?
– Ціла купа, – відповів Улле.
Повернувшись до нашого табору, ми висипали раків у два великі кошики для білизни й закрили їх кришками. А тоді зібрали всі свої манатки і рушили в Гамірний. На траві лежала роса, а на деревах де-не-де висіло павутиння, що сяяло, мов діаманти.
Я була сонна й голодна, у мене промокли ноги, але душа тьохкала від радості. Як же то було весело – йти довгою вервечкою по стежці з повними кошиками раків у руках!
Дядько Ерік дорогою свистав, а ми співали:
Мисливець довго полював у діброві зелененькій…
Раптом Лассе закричав:
– Я бачу дим із Гамірного!
І ми всі побачили дим, що здіймався понад лісом. Він валував із трьох димарів. Отже, всі в Гамірному прокинулися – і на Північній садибі, і на Середній, і на Південній. А пройшовши ще трохи, ми як на долоні побачили свій Гамірний. На шибках вигравало сонце, і все було неймовірно красиве.
– Мені шкода тих людей, яким немає де жити, – сказала я Анні.
– А мені шкода тих, які живуть не в Гамірному, – відповіла Анна.
Дідусь уже не спав і сидів на моріжку під в’язом на Північній садибі. А почувши, що ми повернулися, він гукнув:
– Багато цього року раків у Лісовому?
Дядько Ерік відповів, що дуже багато, дідусь, мовляв, навряд чи коли-небудь їх стільки бачив. Але дідусь сказав:
– О-хо-хо, я свого часу до біса натягався їх у Лісовому!
Ми посідали на траву біля дідуся і розповіли йому, як нам було цікаво. А Лассе відкрив бідон, де лежали ті раки, що наловили хлопці, й дав дідусеві послухати. Коли раки вовтузяться, то чути особливе шурхотіння. Дідусь задоволено засміявся і сказав:
– Атож, це раки, тут хіба заперечиш.
І тоді Лассе запитав:
– Дідусю, а можна сьогодні ввечері нам усім разом поласувати у вашій кімнаті раками?
– О-хо-хо, звісно, можна, – відповів дідусь.