Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка. – А коник-поник Літайко який!
– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.
– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? – чухав потилицю Ромка.
– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?
– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.
– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там – жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!» А він знову – ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, – кричу. – Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він – ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…
– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?.. Подумаєш!..
– Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка…
– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.
– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.
– Дуже ти, Їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! – сказав Ромка.
– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів…
– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? – примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
– Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! – мовив Козачок Ґулька.
– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! – мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.
– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай би й він…
– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари окулярів. По одному скельцю в кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.
– У Потойбіччя летимо! – сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули в Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
– Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, – пояснив Козачок Ґулька. – Один годинник на вежі показує час теперішній, другий – час минулий, третій – час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися в минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення в минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
– Ого! – сказав Ромка.
– І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
– Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
– Десяти хвилин тобі вистачить? – спитав Козачок Ґулька.
– А якщо не вистачить, можна буде продовжити? – спитав я.
– Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:
– Згоден!
– Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, – і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, в яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, – у лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
– Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові, з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився – і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м’ячем саме в той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м’яча. Слова: «Віддай, дурень!» – вже от-от мали зірватися в мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець – молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість – мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, – мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося – і я опинився в будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
– Мить Митьович каже, – звернувся до мене Козачок Ґулька, – що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
– А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, – сказав Козачок Ґулька.
Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
– Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
– От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! – І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би в лабета злодіїв і хуліганів, – сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю в синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися в ясному небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька. – Мені з вами цікаво.
– А нам з тобою ще більше! – сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли – зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів – з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.