Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
– От! Знову почнуться уроки, домашні завдання… Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов’язана з чарівними окулярами, таки сталася.
У нас з Ромкою нещодавно з’явився спільний ворог. Здоровило дев’ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився в сусідньому будинку – переїхав з Подолу – і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, у разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі – руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «талабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
– Женіть монету!
І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
– Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? – здивовано озирнувся Ромка.
Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас – з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно – стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
– У нас з’явився якийсь таємничий, невидимий захисник! – здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо – з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо – іде Алик. А назустріч йому – хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.
– Хто ж це?! – вигукнув я.
– По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! – мовив Ромка.
– А може, втримаємося? – сказав я. – Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки в крайньому разі, коли без них не обійтися…
– От ти ж, їй-богу!.. – скривився Ромка.
– А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп’ячий голос:
– О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
– Ой!.. Х-хто це?! – пробелькотів Ромка.
– Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! – почулося знову.
– «Надягайте»!.. У нас всього одна пара, – зітхнув Ромка.
– Нічого!.. В окулярах же два скельця – ліве і праве.
– А оправа ж одна! – сказав я.
– Не хвилюйтесь! Буде дві! – сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли… Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика в сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
– Хто ж ти такий?! – спитав я.
– Я – Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
– Аякже! – вигукнув Ромка. – У нас дома навіть картина є – Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
– Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на Майдані Незалежності поставили! – докинув я.
– А як ти в повітрі тримаєшся, не падаєш? – спитав Ромка.
– Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива – з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
– А чого в тебе таке дивне ім’я?
– Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю…
– Ну, це ми бачили! – усміхнувся Ромка.
– А давно ти по Україні гуляєш? – спитав я.
– Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
– А скільки ж тобі років? – недовірливо спитав Ромка.
– Чотириста дванадцять! – усміхнувся Козачок Ґулька.
– Що-о-о?! – вражено перезирнулися ми з Ромкою.
– Та сказав же – чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
– А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? – спитав я.
– А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
– А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? – спитав я.
– У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете в Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, – Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
– І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? – спитав Ромка.
– Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки – від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил – тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
– Цікаво було б, звичайно, – сказав я.
– Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, – сказав Ромка.
– Авжеж! – підтвердив Козачок Ґулька.
– А як? – спитав я.
– Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
– Так він же такий маленький! – вигукнув Ромка.
– Нічого-нічого! – сказав Козачок Ґулька. – Зате дужий! Бо чарівний!
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на нього, і коник злетів у небо.
Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр, і одразу блакить неба з світлої стала темно-синьою.
– Ну от! Приїхали! – сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє – сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.
– Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, – пояснив Козачок Ґулька. – Чого вони дітей вчать – самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
– А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить… Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри – і я одразу з’явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю… А тепер – рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся в небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями…
– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено вигукнув Ромка.
– І говорити нічого! Супер! – сказав я.