Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
– Що таке? – питаю. – У тебе якісь негаразди?
– Та! – махнув він рукою. – Не питай!
– Не лякай мене, – кажу. – Якась біда?
– Нема в мене вже чарівних окулярів! – зітхнув він.
– Як?!
– На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
– Яка Анжеліка?!
– Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
– Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
– Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися в крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх – жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти – преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Вродливиця неймовірна!
– Краща за Ритку Скрипаль?
– Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею – служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! – і сама притуляє мені мушлю до вуха. – «Чуєш?» – «Що?» – розгубився я. «Голоси моря, балда!» – «Ну, шумить, – кажу, – щось тихо». – «Це шум прибою, – каже. – Дай сюди! – Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха.. – О! – каже. – Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». – «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» – здивувався я. – «Бо я русалка! – усміхнулась вона. – А русалки все знають». – «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» – «Сказала ж – русалка я!» – «А де ж твій риб’ячий хвіст?» – «А я безхвоста! – знову усміхнулась вона. – Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» – «Ну, добре, – кажу. – Як тебе звуть?» – «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». – «Круто!» – «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» – «Ти плаваєш добре?» – «У мене розряд!» – «Це погано!» – «Чого?» – «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». – «Ну, якщо ти наполягаєш…» – «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». – «Гаразд! Хай буде так!» – «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…»
Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла.
– «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» – «Авжеж! – признався я. – В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». – «У нас теж нікого цікавого, – сказала вона. – Якісь доходяги!» – «Звідки ти все-таки?» – не втримався, спитав я. – «От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» – «Є!» – «Незвичайна?» – «Навіть більше – неймовірна!» – «Ти диви! – підняла вона брови. – Ти, звичайно, мені не розкажеш…» – «Ні! Пробач, але я зв’язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». – «Ну, якщо поклялися, – зітхнула вона. – Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» – «Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти – топ-моделлю?» – «Ні! Топ-модель – це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». – «Непогано». – «Авжеж!..»
Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався в пам’ять так, наче я його бачу по телевізору.
– Ну, давай! Давай розказуй!
– Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга – наче в мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти – медузи, морські коники, кальмари… От пропливла величезна акула, вишкірилася в посмішці, показуючи свої страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб’ячими хвостами. І раптом з’являється Анжеліка – теж з риб’ячим хвостом. І починає співати:
- Сьогодні наш останній день!
- А ти, як пень, – анітелень!
- Нічого так і не збагнув,
- Ким ти, ким ти для мене був!
- Я ж так тебе кохала,
- Коли тебе пізнала!
- Тепер прощаємось навік:
- Русалка я – ти чоловік.
- Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!
- Прощай! Мене не забувай!
- І я тебе не забуду,
- Завжди пам’ятати буду!..
«Дивина! – думаю я. – У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста – новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже: «Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб’ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала – «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.
– Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам’ятав. Чи вже сам написав?
– Нічого я не писав, – почервонів Ромка.
– А їй ти про цей свій сон розказав?
– Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму житті не було ніколи!
– Я розумію!
– Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
– Ну, то давай – розказуй швидше!
– Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з’явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?.. А може, з нею щось трапилося… Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?.. Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.
– А хто любить!
– І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.
– Не знаю. Я б, може, й не став.
– Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу – неподалік від мене стоїть моя Анжеліка в блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що – короткозорий?» – «Ні, – кажу. – Не короткозорий». – «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» – владно мовила Анжеліка. – «Я не можу!» – признався я. – «Так я тобі допоможу!» – вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…
– Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов’язані з ними…