Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов’язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, у село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.
Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.
– Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?
– Тю! Таке скажете! – пхикнув я.
– А що – нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?
– Чого це кривобокі й кислоокі?!
– А що – є й гарнюлі? – поцікавився дід.
– Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.
– І що – вона тобі не подобається, та Ритка?
– Чого це не подобається? Подобається.
– І ти в неї не закоханий?
– От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!
– Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.
– У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.
– Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.
– А вона?
– По-моєму, теж мені симпатизувала.
– І звали її Оксана!
– Ні, голубе, не Оксана.
– Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?
– То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.
– І де ділося воно, те ваше перше кохання?
– Де діваються усі перші кохання… Лишаються в спогадах, у снах!
– Вона жила у вашому селі?
– Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.
– А як ви туди потрапили?
– Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона… З матір’ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями…
Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в’юнкий кучерик… А ще – вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім’я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.
Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під’юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур’яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи в траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши в яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.
– Такий, як я! – сказав я.
– Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.
– Ага! Арнольд Шварценегер!
– Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра… Одне слово – закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І «Полонез» Огінського, і вальси, і танго… Я умлівав від захоплення… А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.
– І ви поцілувались!
– Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.
– Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.
– От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна», – я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним – адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)… І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала… А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки… Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І коли чую «Полонез» Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло…
Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і тихомрійним… Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка Кіра?.. От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею… І я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там пустощі. Це серйозна справа – перше кохання мого діда Грицька. Ой, як він переживає!.. Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, і… перед моїми очима все закрутилося, закрутилося… І я враз опинився в безлюдному провулку якогось незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:
– Пробачте, що це ви робите?
– Ой! – обернулася жінка. – Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.
– То давайте, – кажу, – я стрибну й дістану.
– А назад як вилізеш?
– Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
– Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька – метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.
– Ой, лишенько! – забідкалась жінка. – Давай, давай руку!
– Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.
– Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене в сусідній будинок на другий поверх.
– Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
– Вася. А вас?
– Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
– Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, – сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: – Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала в тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
– А ви граєте «Полонез» Огінського?
Вона стрепенулася:
– Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
– Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
– Стривай! Стривай! – вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
– Куди це ти розігнався, як німий до суду? – весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
– Де… де ти це знайшов?!
– В яру… у піску…
– О Боже! Неймовірно! – дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
– Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! – сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити комусь добро!