Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний «Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький – «Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.
– А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп’ютер, і інтернет? – казав Ромка. – Книжки – то вчорашній день!
– І зовсім ні! – заперечував я. – Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, – ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами…
– То це ж прекрасно! – вигукував Ромка. – Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти… І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.
Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп’ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп’ютера не було, на комп’ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:
– Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один… Я вже вмикаю комп’ютер. Через п’ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.
– Добре, – кажу. – Я якраз удруге дочитую «Маленьких дикунів» Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.
Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка в «кабінеті замислення» (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п’ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п’ять хвилин. Подзвонив утретє. Та ж сама історія – мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п’ятий поверх. Дзвоню, стукаю – ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти – він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність… Я побіг назад додому, витяг із схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа… І враз опинився в Ромчиній квартирі перед його «Панасоніком»… І побачив Ромку. Тільки не в квартирі – а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:
– Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться… Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.
І враз біля них різко загальмував довжелезний «Лінкольн», і з нього вийшов здоровань з головою тигра.
– А оно ще один добродій – мавпиозі Джек Горилло! – мовила бабця.
У небі вмить з’явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:
– Стріляй! Ти ж хотів пригод!
Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, у кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися в машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:
– Їжачку! Рятуй! Їжачку!
Це було, наче в кошмарному сні… Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла кульгаючи ота дивна бабця.
– Що таке? – сердито спитала вона. – Ти хто – Їжачок?
– Ї-Їжачок, – розгублено сказав я. – А… а ви хто?
– А я – Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості – убивці й бандити… Та що там говорити… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! – на глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.
– А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! – вигукнув я.
– Сам захотів! І я його провела.
– А я ж чув – він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
– Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки замість того, щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, у Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю в руках книжку – «Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав «Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
– Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, – вела далі Телебаба Яга. – Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
«Що робити?! Що робити?! – гарячково думав я. – Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене… Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі… Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до «Панасоніка». Мить – і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..
– Чого стоїш ти на ногах? – закричала Телебаба. – Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
– Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! – і Телебаба Яга шкандибаючи зникла. Я зрозумів, що в мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене і закричав:
– Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
– Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.
– Ой, Їжачку! Бережись!
Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:
– Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!
– Ну то й що? – сказав я. – А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам – вірю-вірю чудесам!
– Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! – зарепетувала Телебаба Яга.
Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися в Ромчиній квартирі перед телевізором.
– Ху-у! Ну й пригодища! – перевів подих Ромка.
– А як ти опинився за екраном? – спитав я.
– Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене в Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося…
– Я бачив! – кажу.
– Як?
– Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти – ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.
– Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
– Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
– То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки… Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! – засміявся Ромка.
І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І на екрані з’явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
– Дорогі діти! – сказала вона. – Передайте бабусі і мамі про зміни в нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена в читальному залі Державної бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
– Ой! Та це ж таки вона! Вона! – вигукнув я. – Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була в нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.