Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
– Раніше моя бабуся весь час щось губила – то окуляри, то ножиці, – зітхав Ромка. – А тепер – ні-чо-гі-сінь-ко!
– І моя окуляри перестала губити, – зітхав і я.
І якось Ромка сказав:
– Слухай, Їжачку, а ходімо в міліцію!
– Тю! – вирячився я на нього. – Що – здаватися? Ти щось накоїв?
– Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
– От далися тобі взнаки ті злодії! То в підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.
– Ненавиджу злодіїв! – аж скреготнув зубами Ромка. – На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки – звичайні собі люди. Тато – інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки – бізнесмени. Тобто тато – бізнесмен, а мама – бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами в них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
– Я б тих рекетирів! – стиснув кулаки Ромка.
– Ти маєш когось конкретного на увазі? – спитав я.
– Про конкретних тато нічого не казав.
– Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
– Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:
– Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.
– Боїшся, що в міліції їх одберуть?
– Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари…
– Може, й правда, – не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.
І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.
– О! Бачиш! – вигукнув Ромка. – Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
– Навіть не думай! – сказав я. – Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
– Ну, ти й фрукт! – розсердився Ромка. – Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!
До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас у животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!
Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко в цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
– Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..
– Гайда за ним! Здається, те, що треба! – тихо сказав Ромка.
І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:
– Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…
Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:
– О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
– Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
– Куди?! – перезирнулися ми з Ромкою.
– До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!
– А що треба буде робити в майстерні? Що майструвати? – спитав Ромка.
– Може, ми й не зуміємо… – сказав я.
– Зумієте-зумієте! – зареготав дядечко. – Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
– І за це по п’ятірці?! – здивувалися ми.
– Натурникам усі художники платять, аякже! – сказав дядечко.
– А ви художник? – спитав я.
– Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?
Ми сказали.
– Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! – вигукнув художник. – Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича – без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?
– О! У нас якраз є! Супер! – вигукнув я. – Дідусь колись купив.
– От-от! Правильно! Супер!
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли в ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною – якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах – козацька люлька.
– О! А це що?! – вигукнув Ромка.
– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
– А нащо він? – спитав Ромка.
– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав Ромка.
– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
– А це що за тьотя? – спитав Ромка.
– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.
– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.
– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.
Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:
- Розпрягайте, хлопці, коні
- Та й лягайте спочивать,
- А я піду в майстерню-у
- Рому й Васю ма-алюва-ать!..
– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці в безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:
– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
– Авжеж! Нема питань!
– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.
– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…
Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!
– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику.
Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:
– Де… де ти її взяв?!
– Отам… на полиці… за книжками!..
– Як… як ти… як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. – Ну… безумство! Фантастика!
– Ну… ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику…
– Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! – він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували… і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
– Тільки по п’ятірці… За роботу. Як натурникам.
– Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!
– І ксерокси портретів… Будь ласка! – нагадав Ромка.
– Нема питань! О-бо-в’яз-ко-во!..
Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому, чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої окуляри… Та про це в наступній пригоді.