
Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто в класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
– Слухай, Їжа… – він затнувся, – ой, пробач, Ва… Васю!
– Та називай мене Їжачком, чого там, – махнув я рукою. – Ти ж звик. Я не ображаюсь.
– Так-от… Слухай, Їжачку, після отого суду в лев’ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
– Розумію… – зітхнув я. – Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати…
– Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось таке… таке…
– Що?
– Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…
– З вогню, з води витягти когось, чи що?
– Та! – махнув рукою Ромка. – Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
– О! А де ж ти його візьмеш – злочинця?! – здивувався я.
– А пам’ятаєш, як ми в тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
– Ну?
– По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» – «малина»…
– А як ти їх затримаєш?
– Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
– По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і…
– Як ти боїшся, я сам піду! – перебив мене Ромка.
– Нічого я не боюсь, але…
– Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі…
– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були в моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері в підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді в підвалі авторучку абощо…
– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
– Ну, добре-добре! Не кип’ятись! – примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»…
– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.
– Не чіпай! – прошепотів я.
Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і… раптом з «дипломата» посипалися на підлогу… долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
– Ой! Їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
– Це… це ж крадені, не державні!
– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з’являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
– Ех, Їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
– Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! – весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
– Який Ци-циган? – белькотнув Ромка. – Який Свист?!
– Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! – тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.
– Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! – говорив Ромка.
– А чому завтра? – спитав я.
– Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
– Ну, Цигане, ти підозріливий!
– А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
– Пізнаєте? – усміхнулась тітонька-лейтенант. – Ваші голоси?
– С-схожі… – розгублено глянув на мене Ромка.
– Але то не ми! Не ми! – тоненько писнув я.
– І на доларах нема ваших відбитків пальців?– вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
– М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… – пробелькотів Ромка.
– А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
– Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… – Ромка не наважився збрехати.
Тітонька засміялася:
– Такого ще в моїй практиці не було – щоб злодії ловили злодіїв!
– Та ми не злодії! – вигукнув я. – Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!
– Вони нас знають! – підхопив Ромка. – Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант… заспівала:
- У нас така традиція –
- Порушника міліція
- Затримати повинна,
- Якщо його провина
- Доведена фактично,
- Фактично і всебічно,
- Всебічно обґрунтована
- І запротокольована.
– Отже, я вас обох мушу зараз одвезти в тюрму!
Це було щось неймовірне – щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася:
– Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала – із доларами, і з магнітофоном – щоб перевірити вас. Нечесні обов’язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
– Невже ви мене ще не впізнали? – усміхнулася тітонька-міліціонер.
– Я-Ядвіга Станіславівна? – роззявив я рота.
– Ага! Ага! Скорочено – Яга!
– То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?
– Авжеж! – вигукнула вона. – Я – відьма Маргарита, підступна і сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з’явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з’явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
– Я ж не забула, як ви мене провели додому, – сказала вона. – Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?
– М-мріяли! – сказав Ромка.
– Правда! – сказав я.
– Але мушу вас попередити, – мовила Маргарита Степанівна. – Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарита Степанівни знову з’явилися окуляри.
– А клоун-фокусник Рудольфо – хто він? – несміливо спитав Ромка.
– І Дід Мороз, і дідусь у скверику? – спитав я.
– Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…
– А ви що – розлучилися з ним? – спитав Ромка.
– Чого це розлучилися?! – вигукнула Маргарита Степанівна.
– Ну, ви ж одна зараз живете.
– Чого це одна?! – знову вигукнула Маргарита Степанівна.
– Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, – сказав уже я.
– Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
- Люблять ча-рів-ни-ки
- Їсти дитячі сирки,
- А на додачу, а на додачу
- Ще й ковбасу дитячу!
- Бо усі чарівники
- Зберігають навіки
- Вдачу дитячу,
- Вдачу дитячу,
- Вда-ачу дитя-ачу!..
- А тепер, тепер прощайте
- І про те, що я сказала,
- Ви не забувайте!..
І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, – він теж зник…
– Ну, ситуація! – розгублено промовив Ромка. – Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
– Ховай швидше! – вигукнув я. – І не спокушай ні себе, ні мене!..
– Я-то сховаю, – зітхнув Ромка. – Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..
– Станеться-станеться, не хвилюйся! – запевнив я.
І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.