Петруся вже тиждень не випускали на вулицю і намагалися тримати в ліжку. До того ж застудився й пес Сардель. Він раз по раз чхав і хрипко кашляв під Петрусевим ліжком, а мама кричала, що дитині стало гірше, що в хлопчика з’явився собачий кашель.
Петрусь ніяк не міг довести, що ніякої застуди в нього немає.
Щойно мама заходила до кімнати, підлабузник Сардель переставав чхати і починав весело повискувати й гавкати.
І ось сьогодні Сардель нарешті видужав.
Ніхто в будинку не чхав, і Петруся вирішили вивести на прогулянку. Цього вимагали лікарі, а сам Петрусь погрожував вистрибнути у вікно, якщо його посміють не випустити надвір.
Тієї неділі тато був удома. Він попросив одягнути Петруся тепліше й оголосив усім так:
– Підемо з хлопчиком у «Дитячий світ» і купимо йому щось заспокійливе.
До прогулянки все було готове. Тато і мама поснідали, дідусь тримав напоготові Петрусів лижний костюм і вовняний шарф, а бабуся зробила ґоґель-моґель з трьох яєць. Лише Петрусь не був готовий. Він досі солодко спав, похропуючи і часом викрикуючи якісь слова.
Стрілки годинника показували дванадцяту, сонце підбилося високо, і по сплячому Петрусеві весело стрибали десятки сонячних зайчиків. Але його це аніскільки не турбувало; зараз він не прокинувся б, навіть якби по ньому стрибали сонячні слони. Річ у тім, що він уві сні догравав другу половину футбольної гри. Подушка ворушилася, ковдра сповзала набік.
– Аут!.. Гол!.. Штрафний!.. – раз у раз вигукував він.
Петрусь, завзятий любитель футболу, змушений ганяти у футбола уві сні, бо вдень йому ніхто цього робити не дозволяв.
– Хай дитина ще трішки пограє, – пошепки говорила мама. – Награється – і вдень не проситиме м’яча. Він такий слабий, що різких рухів йому робити не можна…
Хто знає, скільки ще голів забив би Петрусь уві сні, якби не бабуся. Сардель доти вертівся в неї під ногами, доки вона не впустила на підлогу чашку з ґоґелем-моґелем.
Дзе-ень!.. – прокотилося по кімнаті, і Петрусь схопився на ноги.
– Забили, забили! – кричав він.
А мама кинулася заспокоювати свого Петруся.
– Не забили, а розбили! Це бабуся впустила чашку, – говорила вона, показуючи на жовту кашу ґоґеля-моґеля і скалки на підлозі. – А ти виграв, ти в нас чемпіон! Ти справжній майстер спорту!..
Ситий Сардель гидливо фиркнув і, важко зітхаючи, взявся за свою роботу – почав вилизувати ґоґель-моґелівську кашу. А Петрусь ревів і тупотів ногами по подушках:
– Через бабусю все пропало! Я вже вигравав!.. Дайте бабусі штрафний… поставте її в куток!..
– Петрусю, Петрусю, заспокойся, – благав тато, опускаючись навколішки перед ліжком. – Зараз тебе одягнуть, і ми підемо в «Дитячий світ», купимо тобі все, що ти захочеш!
– Ура-а-а! – закричав Петрусь, розмазуючи по обличчю сльози. – Ми йдемо в «Дитячий світ»! – і почав так скакати по ліжку, що матрац провалився і прищемив хвоста бідолашному Сарделю.
Негайно ж упритул до ліжка підсунули апарат «ПУП» і підключили до пилососа. Закрутилися шестерні, засовалися важелі, а каструлі й тарілки відважно видзвонювали веселеньку пісеньку.
За допомогою самогодувального півавтомата Петрусь з’їв каструлю манної каші. Тридцять ложок за здоров’я матусі, двадцять – за здоров’я татуся, десять – за здоров’я бабусі й одну – за здоров’я директора магазину дитячих іграшок.
Не жаліючи живота свого, Петрусь їв усе, бо інакше могли відмінити прогулянку і купування нових іграшок.
Рівно о першій дня Петрусь у супроводі рідних вийшов з дому і попрямував до майдану, на розі якого розташовувався «Дитячий світ».
А на іншій вулиці, не сподіваючись на зустріч із Петрусем, до крамниці поспішали Непосидько, М’якуш і Нетак. Вони співали:
- Ми по вулиці йдемо
- І пригоду складемо!..
Ці два рядки склав сам М’якуш. Але далі нічого придумати не міг, оскільки увагу щоразу відвертали нові картини. На вулицях було велелюдно, на майдані грав духовий оркестр. Сонце сліпуче сяяло, і на душі було радісно й легко. До того легко, що вони навіть забули про Петруся, якого мали розшукати.