У крамниці стало тихо і безлюдно. Настала обідня перерва. Непосидько перший вибрався зі звалища іграшок.
– М’якушу, прокинься! Нетаку, вставай! Годі тут тинятися, треба наздоганяти Петруся!
М’якуш спав під якимсь ватяним ведмедем і довго не міг очунятися.
– Так, треба йти, – зітхнув він.
– Овва! – сказав Нетак. – А коні нащо?
І справді, у купі бракованих іграшок валялося троє коней.
Коні були як коні, справжні, з картону, порожні всередині. Щоправда, їхати на них не поїдеш, бо в одного не було ноги, у другого – хвоста, а в третього – голови. Але це аж ніяк не збентежило наших героїв.
Хто з хлопчиків не мріє скакати верхи на баскому коні! І троє друзів заходилися терміново лагодити ще не об’їжджених, але вже пошкоджених скакунів.
Непосидько прив’язав безногому коневі зубну щітку, яка тут-таки й лежала, і кінь загарцював на всіх чотирьох ногах – щоправда, накульгуючи.
– Кінь без хвоста – не кінь! – сказав М’якуш і вставив своєму коневі помазок для гоління, що якимось незрозумілим чином виявився серед дитячих іграшок. Тепер про цього коня можна було сміливо сказати: хвіст трубою! Ну, а Нетакові зовсім не був потрібен кінь з головою.
– Добре й так! – сказав Нетак. – Треба завжди сідати лицем до хвоста.
– На коней! – гукнув Непосидько.
І друзі, хто як міг, скочили на коней і пришпорили їх.
Коні галопом помчали до виходу з крамниці, а на вулиці взяли алюр. Товсті автобуси шанобливо тулилися до тротуарів, щоб дати дорогу кавалеристам, міліція негайно давала зелене світло, а пішоходи здивовано дивилися услід незвичайним вершникам.
– Уперед, уперед! – кричали наїзники і ще дужче пришпорювали коней.
Кілька разів завертали вони в провулки і вулиці, обганяючи відважних самокатників і навіть велосипедистів. Коли ж перед ними знову з’явився магазин іграшок і всі троє коней на всьому скаку увірвалися в його двері, М’якуш гепнувся на підлогу і, потираючи пом’ятий бік, сказав:
– Так і мало статися.
– У чому річ? – запитав Непосидько і зіскочив з коня. – Чому ми знову в крамниці?
Тільки тепер вони зрозуміли, що весь їх шлях лежав навколо будинку, в якому розміщувався магазин дитячих іграшок.
– Кінь завжди до свого стійла поспішає! – мудро зауважив М’якуш.
– А ось і не тому! – сказав Нетак. – Просто ми забули сказати коням адресу Петруся.
– Так, адреса Петруся! – ляснув себе по лобі Непосидько. – Ми ж самі її не знаємо.
– Я все це передбачав, – сказав М’якуш і позіхнув. – Даремно мене розбудили – міг би ще поспати…
– Нічого! – вигукнув Непосидько. – А нащо міліція? Там повинні знати, де живе Петрусь. – І він показав друзям на перехрестя, де орудував жезлом постовий.
– Вперед! – вигукнув Непосидько, і його пружинки задзвеніли по асфальту.
Слідом за ним побігли Нетак і М’якуш.
– Товаришу міліціонер! – хором звернулися до нього хлопчики.
– Дядечку! – промовив М’якуш.
– Здрастуйте! – Міліціонер підніс руку до козирка, продовжуючи очима стежити за транспортом. – Слухаю вас.
Хлопчикам так сподобалося вітання міліціонера, що вони повторили його самі. При цьому вони, як у дзеркало, зазирнули в блискучі носки міліцейських черевиків.
– Вправно! – сказав Непосидько, милуючись своїм віддзеркаленням.
А М’якуш, віддаючи честь, так клацнув підборами, що його пластилінові черевики склеїлися і він бебехнувся на землю. Але навіть лежачи він продовжував вітати постового.
Нетак же віддавав честь обома руками.
– Не могли б ви нам сказати, де живе Петрусь із третього «Б»? – запитав Непосидько, витягуючись усіма пружинками, щоб здаватися вищим.
– Петрусь? – здивувався міліціонер і підкинув жезл. – Виходить, ви знаєте мене? Адже і я в третьому класі колись учився.
– То це ви? – не повірили хлопчики. – У вас тепер нова посада?
– Еге! Та ви мене з кимось плутаєте! Яке прізвище у вашого Петруся?
– Прізвище? – перепитав Непосидько. – У нього їх навіть два, тільки я забув які… Ти не пам’ятаєш, Нетаку?
– Дідусів-Бабусин! – вигукнув Нетак.
– Не зовсім точно, – зауважив М’якуш. Він усе ще не міг відклеїти свої черевики і, сидячи, совався на бруківці. – Радше Дядьків-Тітчин…
– А може, Матусин-Татусів? – усміхаючись, запитав постовий.
– Правильно! – зрадів Непосидько. – Так і є! Матусин-Татусів! То ви з ним знайомі, знаєте його? Ви все-все на світі знаєте?
– Справляємось потроху, посада така! – не без гордості заявив постовий. – У моєму районі ще багато татових та мамчиних синочків, і всі на обліку.
– А де зараз Петрусь? – запитав Непосидько.
– Зачекайте, – увічливо мовив міліціонер і дістав із сумки товстелезний міліцейський довідник.
У довідника була синя, як міліцейська форма, палітурка, а посередині палітурки проходила широка червона смуга. Оце вже була чарівна всевидюща книга! Життя району було в ній видно як на долоні. Розкрий потрібну сторінку, знайди потрібний рядок – і будь-яка таємниця відкриється перед тобою.
Довідник починався великою картою. Якщо її розгорнути, можна побачити одразу всі кінотеатри і крамниці, всі вулиці і завулки, всі двори і підворітні. Майже половина книги була присвячена школярам. Цей розділ починався довгим списком відмінників навчання. Їх міліція була зобов’язана усюди вітати. Потім на зелених сторінках ішов список юних моделістів, спортсменів і музикантів. Їм теж міліція була зобов’язана допомагати і виявляти знаки уваги. За ними на сторінці, перекресленій червоною смугою, ішли імена та прізвища дворових і вуличних футболістів. Навпроти кожного прізвища значилася кількість розбитих шибок. Потім – список злісних порушників вуличного руху і власників самокатів. І хоча цей вид транспорту не мав номерів, у книзі всі самокати і навіть обручі були строго пронумеровані.
Книга знала, хто підказує на уроках і де ховаються щоденники з поганими оцінками. На найганебнішому місці стояв список мамчиних і татусевих синочків та дочок.
Книга закінчувалася таблицею множення, таблицею мір і ваг та простими лічилками, на кшталт «Еники-беники їли вареники…». Коротше, від цієї книги не сховалися жодні секрети, книга знала абсолютно все, а отже, все було відомо міліції.
Оце так довідник!
Непосидькові так сподобалася книга, що він не втримався, підстрибнув і по ремінцю від пістолета піднявся вгору, щоб поглянути на її сторінки.
Постовий розгорнув потрібну сторінку, не забуваючи при цьому керувати вуличним рухом, і сказав:
– Петруся Матусиного-Татусевого вам краще шукати в кондитерській крамниці нашого району. – І він жезлом показав на протилежний бік вулиці. Там виднілася велика прикрашена вітрина. Закривши книгу, він сказав: – Обережніше на переходах!
Цієї поради ніхто з хлопчиків уже не чув. Піднявши із землі М’якуша, вони мчали вперед.
– Будь ласка! – крикнув їм навздогін міліціонер.
Але наші герої були такі вдячні постовому, що навіть забули сказати «спасибі».