М’якуш, як завжди, біг останнім і встигав на бігу позіхати. Ну, а що трапляється з роззявами на вулиці – всім відомо. Не встиг М’якуш закрити рота, як на нього налетів якийсь хвацький водій на новенькій педальній автівці.
Порушуючи всякі правила поведінки на вулиці, він їхав не по тротуару, а просто по бруківці. Щастя М’якуша, що юний шофер вчасно загальмував. Проте удар був такий потужний, що бідолашний М’якуш перекинувся, пролетів у повітрі до тротуару й ударився спиною об ліхтарний стовп.
Кляк! – оглушив М’якуша удар.
У-У-У! – загув стовп, і бідолаха, перетворившись на коржик, прилип до стовпа.
Він не бачив, як зникли його товариші, і встиг подумати лише про те, що все пропало, що ніхто його тепер не знайде і не врятує. Його пластилінове серце защеміло від жалю до самого себе, і до горла підступив клубок. Сльози заструменіли з його очей і пропекли на щоках дві стежини. Добра душа, він і не подумав про винуватця свого лиха, а тим часом ніщо не заховалося від усевидющого ока міліціонера.
Дядечко Петро-постовий, щойно почув скрип гальм, залишив пост і негайно підійшов до місця події.
– Ваші права водія! – нахилившись, суворо вимагав він у п’ятирічного відчайдуха.
Але той у відповідь заревів, як дві автомобільні сирени.
Міліціонер розкрив свого довідника, провів пальцем по сторінці й прочитав уголос:
– «Педальна дитяча автівка під номером 63, приватна машина Вови Колескіна. Мешкає на вул. Пушкінській, 4/7, кв. 8. Власник відвідує районний дитсадок № 107, середню групу». – Прочитав і знову повторив: – Ваші права! Яке ви мали право їхати по бруківці?
Проте в малого шофера в кишенях не виявилося не тільки прав водія, а й навіть носовичка, щоб утерти сльози та ніс.
– Їдьте додому і замкніть машину в гаражі – під ліжком. На вас накладається штраф: ви позбавляєтеся права кататися цілий тиждень… Виконуйте! – наказав дядечко Петро-постовий і повернувся на своє місце.
А М’якуш висів на стовпі. Втративши надію на порятунок, він тихо стогнав і прислухався до гудіння чавунного стовпа. Раптом йому здалося, що всередині стовпа щось заговорило. Він приклав до нього вухо і почав прислухатися.
Стовп неначе ожив. Він напружено працював, пропускаючи крізь себе тисячі всіляких звуків. У ньому, неначе заводні, шуміли трамваї і тролейбуси, раз у раз лунали телефонні дзвінки і перегукувалися чиїсь голоси. Розмовляли тата з мамами, начальники з підлеглими, дорослі з дітьми. Стовп говорив то басом, то пищав голосом якоїсь Наталки:
– Сьогодні в кіно не піду. Я дуже зайнята – у нас кішка народила одразу шестеро кошенят, і всі руді! – говорила вона.
– Ходімо на футбол! – запрошував якийсь Вова якогось Толю.
– Не можу, у мене повторний іспит, – чулося в стовпі. Це відповідав Толя з іншого кінця міста. – Мама не пускає, каже, коли в мене буде повторний іспит з футболу, тоді піду. А в мене, розумієш, з математики…
Раз у раз шелестіли телеграми: ш-ш-ш-шу, ш-ш-шу… Вони без кінця цілувалися, вітали, вимагали то груш, то фанери… І раптом у плутанині голосів М’якуш ясно розчув голос Непосидька.
– Нетаку, Нетаку! – кричав той у телефонну трубку. – Я все обшукав – М’якуша немає.
– І я не знайшов, – бурчав Нетак.
– Зустрінемося біля крамниці й чекатимемо! – сказав Непосидько. – Він туди обов’язково прийде!
Розмова урвалася, і на мить у душі М’якуша зажевріла іскорка надії: «Вони мене шукають, вони мене чекають… вірні мої друзі». Але іскорка одразу згасла, коли він знову відчув на спині холод чавунного стовпа. «Ні, сам я не відірвусь, не дотягнусь до землі…»
Здавалося, врятувати його могло тільки чудо. І чудо з’явилося в образі звичайного вуличного неуважного горобця. Пустотливий горобчик, цвірінькаючи, кружляв довкола стовпа доти, доки не тицьнув головою в М’якуша і не збив його на землю.
– Мало не влип! – процвірінькав горобець і полетів у небо, як відфутболений м’ячик.
М’якуш намагався зіп’ястися на ноги, але плоский розплющений тулуб згинався і він весь час падав накарачки.
О, як потрібен зараз пластиліновому малюкові Петрусь! М’якуш пробачив би йому і недоліплене вухо, і коротку ногу, аби лише той повернув йому колишню форму. «Ні, вже, видно, не судилося мені зустрітися з друзями! Зрівняють мене із землею важкі каблуки, і не стане більше на світі М’якуша…»
Він крутив головою і злякано позирав на важкі підошви, що проносилися над ним.
Несподівано в ніс М’якушеві вдарили солодкі пахощі. Повернувши ніс за вітром, він уловив тонкі запахи ванілі, кориці, меду і здобного тіста. Усі ці аромати поширювалися від кондитерської. У М’якуша одразу бадьоро застукало серце і приємно закрутилася голова. «Мабуть, це пахне добрий дух із чарівних казок. Він міг би легко мене зцілити – він же добрий!..» І, напружуючи останні сили, М’якуш ухопився за підбор черевика, що саме проходив повз нього. Черевик прямував у бік кондитерської крамниці.
Що далі їхав М’якуш верхи на підборі, то сильнішими ставали пахощі доброго духа. А коли все повітря навколо здалося йому суцільним ванільним кремом, він відштовхнувся щосили від черевика і гепнувся на тротуар.
Тепер він рачкував і зупинився тільки тоді, коли під самим його носом виявилося підвальне вікно, переплетене залізними ґратами. Звідси і ширився добрий дух. М’якуш перехилився і зазирнув униз.
У підвалі творилися дива. Спритні машини круглими нікельованими кулаками місили біле тісто, а майстри в білих халатах нарізали його і надавали різної форми. Шматки тіста перетворювалися то на рогалики, то на кренделі, то на пампушки. Інші майстри заварювали різнокольорові креми і заливали у фігурні форми рідкий шоколад.
Але вправніше за всіх працювала майстриня, яка з плескатих сирих коржиків тіста ліпила круглі пампушки. Це була повновида, добродушна жінка, з вузькими, як шпаринки, очима, а швидкі руки її нагадували пишні, рум’яні батони. Вона брала з таці млинчик тіста і, вправно перекидаючи його з руки на руку, надавала йому форми м’ячика.
М’якуш задивився на неї і впав униз.
«Лихо не без добра, – подумав він. – Може, вона знову зробить з мене колишнього М’якуша?»
Він підповз до листа з коржиками і тихенько улігся скраю.
– Ви останній? – боязко запитав М’якуш у крайнього коржика.
Але той у відповідь тільки зневажливо булькнув. Мабуть, усередині в нього все ще шумували дріжджі, тому він весь час бурчав.
Усі пекарі, булочники й кондитери з повагою ставилися до огрядної майстрині й ласкаво називали тітонькою Фенею.
«Це, певно, добра фея! – подумав М’якуш. – Вона точно зробить мене ще кращим».
Тітонька Феня була досвідченою майстринею, вона працювала, навіть не дивлячись на руки. Пальці її мелькали в повітрі, а сама вона мугикала здобну солоденьку пісеньку:
- Пиріжки мої смачнесенькі,
- З сиром, з джемом, рум’янесенькі,
- Є і з маком,
- З добрим смаком –
- Всі гарнесенькі!..
Нарешті черга дійшла до М’якуша. Він замружив очі й відчув, як ніжні руки доброї Фені підхопили його і, легенько поплескавши, надали йому круглої форми. Щоправда, це було зовсім не те, чого він хотів, але руки в тітоньки Фені були такі м’які й ласкаві, що йому вже більше ні про що не хотілося думати, а хотілося лише спати.
Тепер, коли він став схожим на решту пампушок, його дбайливо поклали на довге деко, змастили яйцем, посипали цукром й устромили в живіт солодку родзинку.
«Яке щастя! – подумав М’якуш, облизуючи поцукровані губи. – Який я радий, що потрапив сюди!»
Минуло ще декілька хвилин, і його плавно понесли туди, де сяяло щось яскраве і велике, ніби сонце.
Цієї миті навколо крамниці метушилися Непосидько і Нетак.
– М’якушу, М’якушу! – кричали вони.
Але М’якуша ніде не було. Вони знову і знову нишпорили довкруж крамнички, і хто знає, чим би закінчилися їхні пошуки, якби туди ж не прилетів горобець. Той самий горобець, який збив М’якуша зі стовпа. Дорогу сюди він знав чудово. Тричі на день прилітав він до цього вікна, щоб побенкетувати, поласувати солодкими крихтами. Він бачив, як упав М’якуш у підвальне віконце. Тепер, сидячи на ґратах, горобець канючив солодкі крихти.
– Хлопчик-чик! Хлопчик-чик! – закричав він Непосидькові, що саме пробігав повз нього.
– Е-е, чим ти можеш нам зарадити, горобче! – махнув рукою Непосидько.
Горобець закивав, тицяючи дзьобом у ґрати: «Фіть-фіть! Фіть-фіть!»
Непосидько одразу все зрозумів і кинувся до підвального вікна.
– Сюди, сюди! – кричав він Нетакові, розгойдуючись на одній руці, якою вхопився за поперечину ґрат.
– У чому річ? – запитав Нетак.
– За мною! – крикнув Непосидько.
Вони стрімголов скотилися вниз й одразу ж побачили свого друга. Але їхня радість змінилася жахом. У Непосидька на голові дибки піднялися пружинки, а в Нетака – стружки.
Деко з пампушками поволі вповзало до печі, й М’якуша вже лизали червоні язики полум’я. Ще мить – і він розтане, як іриска!
Що робити?
Непосидько знав, що таке вогонь. Колись його пружинки гартували в полум’ї. Без цього вони не були б такими міцними. Але це дуже боляче!..
А для дерев’яного Нетака вогонь – просто смерть. Та все ж він не вагаючись побіг рятувати друга.
Обидва вони, Нетак і Непосидько, просто по сирих пирогах кинулися до вогненної пащі. На щастя, Непосидько випередив дерев’яного сміливця. Він схопив М’якуша за ногу, витягнув його з печі, а заразом виштовхнув і Нетака. М’якуш шипів і пузирився, як шкварка, а в Нетака обвуглилася голова.
– Швидше до вентилятора! – крикнув Непосидько, кинувшись до широкої труби, яка виходила прямо в підвальне вікно.
Це якраз і був той хід, через який на вулицю виходили солодкі запахи ванілі, кориці й меду. І повірте, якби над крамничкою зняли вивіску «Кондитерські вироби», покупців аніскільки не поменшало б, тому що добрий дух прямо за ніс тягнув дітлахів до своєї крамниці.
М’якуш лежав під вентилятором. Він надимався і пузирився, готовий щосекунди розтектися по підвіконню.
– Ну, М’якушу, ну, любий! – ніжно благав Непосидько. – Тримайся! Будь твердим!
– Але я не можу бути твердим, – крізь сльози відповів М’якуш. – Ось повіє на мене вітер, і я стану трішки твердішим.
Він почав підставляти свої боки під протяг вентилятора і скоро перестав пузиритися.
Друзі помітили, що він став схожий на пухку булочку, але нічого йому не сказали.
Нетак весь час мацав свою обгорілу голову, а потім гордо випнув груди і сказав:
– А мені треба медаль! Медаль за відвагу!
Непосидько нічого йому не відповів. Він зачекав ще хвилину, а потім схопив обох товаришів за руки і потягнув їх угору сходами.