Лише тепер наші мандрівники потрапили до кондитерської крамнички. На полицях і на прилавках купами лежали цукерки, фігурний шоколад, торти й печиво. Біля прилавків юрмилися покупці, але найбільше було дітей. Вони бігали від кас до прилавків і весь час щось жували. Діти їли цукерки, а цукерки поїдали їхні зуби. Хлопчики і дівчатка через це жахливо шепелявили, свистіли і говорили приблизно так:
– Сановний продавеш, будь лашка, соколадку!
– Шказіть, шкільки костує жефір у соколаді?
– Дайте, будь лашка, сість стук шолодких шухарів!..
Непосидько, М’якуш і Нетак шастали під стійками, розшукуючи Петруся.
Але Петруся в кондитерській не було. Хлопчики вже хотіли вийти з магазину, як раптом увійшла якась старенька і, підійшовши до продавця, запитала:
– Торт для мого внука Петруся готовий?
– Будь ласка, готовий, – відповіла продавщиця. – Давно готовий! Але сьогодні середа, а ви забираєте вже недільний торт.
– Що вдієш, ласочко! – зітхнула старенька. – Від капризиту інших ліків немає. Петрусь без торта й кроку ступити не хоче.
Продавщиця насилу витягла з-під прилавка торт завбільшки з автобусне колесо і сказала:
– Це ваш – можете перевірити.
Бабуся наділа окуляри і вголос прочитала напис, зроблений шоколадом на білому кремі:
– Хай їсть і одужує, – увічливо сказала продавщиця і дістала велику картонну кришку.
Торт займав майже весь прилавок, а покупці-ласуни, зіп’явшись навшпиньки, заздро поглядали на його кремові троянди.
– Чого чекаєте? – зашипів Непосидько, штовхнувши своїх друзів. – Стрибайте в торт!
Непосидько і Нетак умить вскочили в торт і втягнули М’якуша, а продавщиця накрила їх кришкою і перев’язала блакитною стрічкою.
– Ура! Рушили! – крикнув Непосидько.
«М’яко, солодко, і квитка не потрібно. Чудовий автобус!» – подумав М’якуш.
– Бі-бі! – просигналив Нетак, і торт, погойдуючись, поплив над землею.
М’якуш же після всього пережитого накинувся на кремову троянду і з’їв половину.
Обхопивши двома руками коробку, бабуся поспішала додому, а Непосидько, Нетак і М’якуш лежали в м’якому кремі й прислухалися до всього, що відбувалося на вулиці – по той бік коробки.
– Бабуся пішла швидше! – солодко позіхаючи, повідомив М’якуш.
– Вона зараз переходить вулицю, – зміркував Непосидько. – Чуєте, проїхав автобус.
Нетак теж хотів щось сказати, але вдавився кремом. А потім поступово почало засмоктувати всіх. Коли крем дістався до ротів, довелося швидко-швидко його їсти, аби не потонути з головою.
Першим торкнувся дна коробки Непосидько. Він став навшпиньки і закричав:
– Гей, друзі, проїдайте швидше доріжку і давайте до мене – тут дно!
Всі троє узялися швидко ковтати крем, поки не виїли цілу печеру, і спокійно вляглися в ній. Тут від солодкого крему в них жахливо розболілися зуби.
– М-м-м! – простогнав М’якуш. – Бідолашний Петрусь!
– Чому? – запитав Нетак.
– Він за день з’їдає по півтора торта!..
Більше ніхто з них нічого не сказав, бо коробку трусонуло і кремова троянда завалила собою всю печеру.
Що було далі, ніхто з них не пам’ятає. Оговталися вони тільки тоді, коли хтось витяг їх із крему і язиком ретельно облизав з голови до п’ят.
Звичайно, це був сам Петрусь. Він поклав трьох малюків поряд на стіл і побіг у кухню:
– Мамо, мамо! Поглянь, які в торті маленькі хлопчики!
Петрусеві й на думку не спало, що він облизав своїх старих знайомих. А Непосидько, М’якуш і Нетак, оговтавшись, зістрибнули зі столу і сховалися в діжечці з великим фікусом.
– Хлопчики! Ось вони!
До кімнати забігла вся сім’я і домробітниця Дуся.
– Боже! – застогнала й опустилася на стілець Петрусева мама. – Дитина марить, у сина температура! У нього хлопчики в очах!.. Рятуйте, рятуйте! Ця хвороба уб’є мого Петруся!
– Невже в торті хлопчики? – спантеличена, запитала бабуся. – Мене в кондитерській ні про що не попереджали. Не може бути!
– Все може бути! – рішуче заявила Дуся. – У цьому будинку все може бути!
– Хто розхвилював Петруся? – суворо запитала всіх мама.
Бабуся сказала, що сама за Петруся переписала з підручника з української мови вправу під заголовком «Роби все сам!» і розв’язала обидві задані йому задачки. Отже, Петрусь на неї не ображається.
Дідусь повідомив, що двічі катав онука верхи, тож ноги в дитини не повинні боліти.
Непосидько, М’якуш і Нетак слухали і стежили з діжечки за всім, що відбувалося в кімнаті.
– Важко Петрусеві! – похитав головою М’якуш.
– Йому треба швидше до табору, – вирішив Непосидько.
– До табору! – твердо сказав Нетак.
Так, становище в Петруся було кепським. Зважте самі: уроки йому робити не давали – їх робила за нього бабуся. Пішки ходити не дозволяли. А у футбола він міг грати лише уві сні. Єдине, що йому дозволяли робити, – це кататися верхи на дідусеві та їсти манну кашу в необмеженій кількості.
– Терміново професорів! – наказала мама. – Терміново «швидку допомогу»! Хай тато негайно їде до поліклініки!
Але тата, як на те, не було вдома. Мама сама дозволила йому піти з дому, щоб виготовити якийсь гвинтик для самогодувального апарата. (Один важіль погано працював і весь час підносив ложку не до рота, а до вуха.)
Петруся силоміць уклали в ліжко і поклали на голову великий важкий шматок льоду.
Хлопчик бився, як лев, капризит буквально викидав його з ліжка. Мама підморгнула бабусі, і та, підсівши до Петрусевого ліжка, заспівала колискову пісню. Онук крутився під ковдрою, як жива гора, а бабуся сонним голосом тягнула:
- Люлі-люлі, колисаю,
- Внуку пісеньку співаю.
- Хай до нього прийде в сон
- Шоколадний товстий слон,
- Мармеладний бегемот!
- Спи солодко, без турбот –
- Хай зникає капризит
- І зростає апетит…
Нарешті бабуся заснула. Під ліжком, облизнувшись, задрімав Сардель, а потім захріп і сам Петрусь. М’якуш, звичайно, захріп одразу ж, щойно бабуся проспівала перші два слова: «Люлі-люлі».