Непосидькові й Нетаку довелося добряче попрацювати, поки їм вдалося виштовхнути сплячого М’якуша з діжечки. Потрібно було терміново виручати Петруся – негайно тікати з ним до табору. Хлопчики піднялися на ліжко до сплячого хлопчика.
Над Петрусевим ліжком висів портрет тата, як дві краплі води схожого на сина.
Петрусь дихав глибоко, і ковдра то здіймалася, то опускалася.
– Уміє спати! – із заздрістю зауважив М’якуш. Петрусь дійсно спав на «відмінно». Цю роботу він знав добре і завжди виконував самостійно.
– Вставай, вставай! – дзвенів пружинками Непосидько.
– Вставай, вставай! – тупотів по ліжку Нетак.
М’якуш заліз сплячому хлопчикові прямо на обличчя, почав термосити його за ніс і, звичайно, заліпив обидві ніздрі.
Петрусь чхнув і прокинувся.
Він забурчав по-ведмежому і розплющив одне око.
– А, це ви! – просопів він, намагаючись перевернутися на другий бік.
– Вставай, вставай! – у відчаї гукнув Непосидько. – Треба швидше тікати!
– А куди? – запитав спросоння Петрусь.
– До табору!
– До табору?! – пожвавився Петрусь і навіть підвівся на ліжку.
– Так, у найсправжнісінький дитячий табір! Там ліс, там річка…
Більше нічого про табір Непосидько повідомити не міг, оскільки сам ніколи там не бував. А Петрусь знав, що таке дитячий табір. Минулого року він там пробув цілий день, але залишитися йому не вдалося. Мама поставила умову: «З Петрусем у загоні має бути дідусь і піклуватися про нього!» Їй навіть вдалося умовити директора. Одне вільне місце було в десятому загоні, у найменших. Дідусеві видали майку, шорти, білу панамку і сачок для метеликів. Він уже було почав ловити для свого загону всіляких комах і метеликів, але вожата зажадала, щоб він збрив свою бороду. Дідусь категорично відмовився. Він образився, повернув вожатій сачок і пішов на станцію. Тоді мама забрала Петруся і поїхала з ним додому.
Тепер, лежачи в ліжку, заплющивши на мить очі, він чітко уявив собі табір: ліс, хлоп’ята бігають босоніж просто по шишках, грають у м’яча, ловлять великих, як іграшкові планери, метеликів; з ранку до вечора сидять по шию в річці, грають в індіанців і танцюють біля вогнища… А потім печуть картоплю в багатті і їдять її, гарячу, запашну, розсипчасту…
– Ой, картопля! – сказав Петрусь і скинув ковдру. – До табору! Їду до дитячого табору! – закричав він і, плутаючись у широкій сорочці, застрибав по ліжку.
Непосидько, М’якуш і Нетак ледве встигли перестрибнути на підвіконня. Ліжко зламалося, і з-під нього почулося вищання. Знову дісталося Сарделю.
– Іду до табору! Їду до табору! – продовжував кричати Петрусь, уже стрибаючи по кімнаті.
Бабуся прокинулася і покликала на допомогу. У дверях з’явилися мама і Дуся.
– У чому річ? – заламала руки мама. – Що з тобою, Петрусю?!
– Я їду до табору! – рішуче заявив він.
– Нарешті! – сказала домробітниця Дуся. – Хай дитина їде! Там багато повітря, і всім нам легше дихатиметься.
– Що ти говориш? – злякалася мама. – З ким їде?
– З ними, – сказав Петрусь, – з хлопчиками.
Але мама не бачила малюків, бо її очі застилали сльози.
– Які хлопчики? – вигукнула вона і схопила мітлу. – Геть з мого будинку! У міліцію їх! Ловіть!.. Подумати тільки – до табору! – кричала вона, орудуючи мітлою. – Там інфекції: кашлюк, свинка, ангіна, скарлатина!.. Там нікому одягати і годувати!.. Петрусю, – кинулася вона до сина, – ми тобі купили найдорожчого осла!
– Не хочу гратися з ослом, хочу – з ними!
– З ким? – закричала мама і знову заметушилася по кімнаті. – Де вони? Ловіть!
Бабуся і Сардель теж почали ловити невидимих малюків.
Непосидько вправно стрибнув на шафу, з шафи – на карниз, звідти – на стіл, зі столу – під буфет. А Нетак і М’якуш сиділи на шафі й терпляче чекали, поки вщухне буря.
Нарешті Непосидько вихопився на спинку ліжка і прошепотів Петрусеві на вухо:
– Одягайся і біжи! Зустрінемося на вулиці!
– Згода! – просяяв Петрусь. – Шукайте мене на розі, у садку, – і почав сам одягатися.
Виявляється, він не вмів тільки зашнуровувати черевики, решту ж, уявіть собі, робив легко і швидко.
Кімната ходила ходором, як під час землетрусу. На підлогу летіли то ваза, то бутель із наливкою, то тарілки сипалися з буфета, і все, як на лихо, валилося на товстого, неповороткого Сарделя.
Не побачивши ніде ніяких хлопчаків, мама наказала:
– Швидше в спальню! Вони там! – При цьому вона махнула щіткою і влучила просто в шибку балконних дверей.
Дзе-е-ень!.. – проспівала шибка і захлинулася свіжим вітром.
Мама і бабуся не звернули на це уваги і сховалися в спальні.
– Ну і наламали ж дров! – сердито сказала Дуся і заходилася прибирати.
А Петрусь, улюлюкаючи, вибіг на ґанок і скотився по поручнях униз. Зверніть увагу – скотився! Дотепер його зводили по сходах поволі й лише за руку.
Кімната спорожніла.
– Шлях вільний! Уперед на балкон! – вигукнув Нетак, показуючи на розбиту шибку.
Проте діра була зависоко – не дострибнеш.
Раптом Непосидько побачив програвач-патефон. Диск його швидко обертався. Патефон уранці забув вимкнути Петрусь.
Петрусь теж іноді займався винахідництвом, як і батько. У нього були здібності.
Недарма ж він був сином конструктора.
Патефон він пристосував для стрільби. Хочете знати як? Дуже просто. Для цього потрібно увімкнути патефон і на диск, що обертається, покласти горошину, сірник або хлібну кульку. Кинеш на диск таку кульку – і вона летить хоч у стіну, хоч у кішку, хоч у вікно – куди схоче.
Першим зі спинки стільця на диск зіскочив Непосидько. Тієї ж миті він вилетів у розбите вікно балконних дверей, тільки дзенькіт прокотився кімнатою. Нетак чомусь полетів в інший бік і потрапив у батьків портрет, який висів над Петрусевим ліжком.
Тоді він знову піднявся на спинку стільця ізнову стрибнув.
Цього разу він стрибнув більш вдало: потрапив у вікно, але пробив у ньому нову діру.
Гірше йшла справа з М’якушем. Він прилипнув до диска, і від швидкого обертання його пластилінове тіло почало розповзатися, як м’яка глина на гончарному крузі. Він з жахом пригадав себе розпластаним на стовпі й зібрав усі свої сили. Крекнувши, він відірвався від диска і теж вилетів на балкон. Слідом за ним чомусь вилетів плюшевий осел. Утім, цього слід було чекати, адже він нікого тут не заспокоював, а лише дратував. Кому в домівці потрібен осел?
