Розділ двадцять п’ятий: Кінець подорожі

Тепер нашим мандрівникам легше було домовитися.

Ніхто просто так не упирався, не біг уперед як очманілий і не відставав. Тому йшли вони прямо до мети, не відвертаючись на дурниці.

– Дивіться, що це таке? – зупинився раптом Непосидько. – Невже це літак наших хлопців?

І справді, посеред узлісся на траві стояла справжня модель пасажирського літака з бензиновим моторчиком.

Хлопчики підбігли до літака, що самотньо стояв на галявині.

– Все ясно, – заглядаючи в мотор, сказав Непосидько. – Бензин закінчився – літак приземлився. Справа поправна. У наш час техніка і не з такого виведе.

Та що там багато говорити! Хлопчики не дарма жили в кімнаті дитячої творчості, не дарма водилися з чудовими майстрами. Кожен з них будь-якої миті міг стати і льотчиком, і вертолітником, а якщо треба, упорався б і з реактивним літаком.

– Якщо бензину немає, – сказав Непосидько, – збирайте гриби-дощовики. Дивіться, скільки їх тут!

Хлопчики заходилися збирати старі, жовті, круглі, як м’ячики, гриби, від яких нікому ніякого пуття немає. Але якщо їх розчавити, то вони стріляють і з них вилітає струмінь бурого пилу.

– Кращого за реактивні двигуни не придумаєш! – мовив Нетак.

Озброївшись грибами, Непосидько і Нетак сіли на крила, а М’якуш на хвіст. І лише розчавили вони по першому грибу, як літак злетів угору.

Пах-пах-пах!.. – пахкали гриби, викидаючи довгі струмені пилу. Літак стрімко мчав над лісом.

Звичайно, це не був шум справжнього реактивного літака, і нашим льотчикам доводилося шипіти і свистіти самим.

Настала черга останнього гриба. Не встигли вони його розчавити, як унизу на галявині з’явилися білі намети і щогла з прапором. Літак почав плавно опускатися вниз, просто на галявину.

Назустріч бігли діти й голосно кричали:

– Дивіться, літак!

– Сам прилетів?!

Коли ж вони розглянули пілотів, зчинився неймовірний шум.

– Непосидько?!

– Ой, дивіться, М’якуш!

– І Нетак тут!

– А ми про них і забули!

– Ура-а-а-а!

Усі так раділи зустрічі, так хотілося всім приголубити іграшкових малюків, що почалася звична історія. Діти виривали хлопчиків одне в одного з рук. При цьому вони неабияк пом’яли М’якуша, а Непосидькові й Нетаку викрутили руки і набили чимало ґуль. Але кого обходили синці й ґулі, якщо перемогла міцна дитяча дружба!

Нарешті саморобні хлопчики потрапили до рук своїх майстрів, у знамениті вмілі руки! Одразу знайшовся гвинтик, якого так бракувало Непосидькові, інструменти, щоб відшліфувати Нетака, і пластилін, з якого М’якушеві зроблять нове вухо і шматок правої ноги.

Зустріч перетворилася на справжнє свято. Діти затіяли ляльковий спектакль і хотіли у веселій п’єсці висміяти упертюхів, ледарів, непосидьків, а заразом матусиних і татусевих синків, яких у будь-якій школі й у будь-якому таборі неважко відшукати.

Кому ж доручити такі відповідальні ролі, як не нашим героям! Їм одразу ж вручили зошити з ролями. Там були і веселі частівки, і дотепні сценки…

Але очі в іграшкових хлопчиків стривожились: у натовпі дітлахів вони не бачили Петруся.

– Він давно вже тут, – сказали діти і розступилися.

Друзі побачили Петруся. Він бігав босоніж по траві й ганяв червоного футбольного м’яча. Кишені його були вщент набиті печеною картоплею, і за щокою теж випиналась картоплина. Очі виблискували, а по щоках розливався яскравий рум’янець. Його ще не записали в загін, і старша вожата якраз займалася цим питанням.

Кажуть, наступного дня до табору приїжджали Петрусеві мама й тато, але додому відвезти його не змогли. Петрусь обхопив руками дуб і не давався батькам.

– Мій син мусить негайно їхати додому! – наполягала мама.

– Додому, – говорив тато.

– Ваш Петрусь повинен бути тут! – переконувала вожата.

– Тут, – говорив тато.

Тоді мама пригадала свою лікарську мову і з її допомогою почала доводити, що Петрусеві необхідний домашній режим.

– Моя дитина хвора, у неї ангіні! – переконувала мама.

– Ангіні, – підтверджував тато.

– А у нас він – здоровіні! – усміхаючись, говорила лікарка.

– Здоровіні, – погоджувався тато.

Батькам нічого не допомогло. На захист Петруся став увесь табір. Мама і тато поїхали ні з чим і відвезли великий шоколадний торт, від якого Петрусь уперше відмовився. І правильно зробив. Бо проста картопля і добрі друзі – найкращі ліки від капризиту.

От і все. На цьому закінчується наша історія. Але напишемо тут не «кінець», а як сказала б Петрусева мама чистою лікарською мовою – КІНЕЦУС