Тепер нашим мандрівникам легше було домовитися.
Ніхто просто так не упирався, не біг уперед як очманілий і не відставав. Тому йшли вони прямо до мети, не відвертаючись на дурниці.
– Дивіться, що це таке? – зупинився раптом Непосидько. – Невже це літак наших хлопців?
І справді, посеред узлісся на траві стояла справжня модель пасажирського літака з бензиновим моторчиком.
Хлопчики підбігли до літака, що самотньо стояв на галявині.
– Все ясно, – заглядаючи в мотор, сказав Непосидько. – Бензин закінчився – літак приземлився. Справа поправна. У наш час техніка і не з такого виведе.
Та що там багато говорити! Хлопчики не дарма жили в кімнаті дитячої творчості, не дарма водилися з чудовими майстрами. Кожен з них будь-якої миті міг стати і льотчиком, і вертолітником, а якщо треба, упорався б і з реактивним літаком.
– Якщо бензину немає, – сказав Непосидько, – збирайте гриби-дощовики. Дивіться, скільки їх тут!
Хлопчики заходилися збирати старі, жовті, круглі, як м’ячики, гриби, від яких нікому ніякого пуття немає. Але якщо їх розчавити, то вони стріляють і з них вилітає струмінь бурого пилу.
– Кращого за реактивні двигуни не придумаєш! – мовив Нетак.
Озброївшись грибами, Непосидько і Нетак сіли на крила, а М’якуш на хвіст. І лише розчавили вони по першому грибу, як літак злетів угору.
Пах-пах-пах!.. – пахкали гриби, викидаючи довгі струмені пилу. Літак стрімко мчав над лісом.
Звичайно, це не був шум справжнього реактивного літака, і нашим льотчикам доводилося шипіти і свистіти самим.
Настала черга останнього гриба. Не встигли вони його розчавити, як унизу на галявині з’явилися білі намети і щогла з прапором. Літак почав плавно опускатися вниз, просто на галявину.
Назустріч бігли діти й голосно кричали:
– Дивіться, літак!
– Сам прилетів?!
Коли ж вони розглянули пілотів, зчинився неймовірний шум.
– Непосидько?!
– Ой, дивіться, М’якуш!
– І Нетак тут!
– А ми про них і забули!
– Ура-а-а-а!
Усі так раділи зустрічі, так хотілося всім приголубити іграшкових малюків, що почалася звична історія. Діти виривали хлопчиків одне в одного з рук. При цьому вони неабияк пом’яли М’якуша, а Непосидькові й Нетаку викрутили руки і набили чимало ґуль. Але кого обходили синці й ґулі, якщо перемогла міцна дитяча дружба!
Нарешті саморобні хлопчики потрапили до рук своїх майстрів, у знамениті вмілі руки! Одразу знайшовся гвинтик, якого так бракувало Непосидькові, інструменти, щоб відшліфувати Нетака, і пластилін, з якого М’якушеві зроблять нове вухо і шматок правої ноги.
Зустріч перетворилася на справжнє свято. Діти затіяли ляльковий спектакль і хотіли у веселій п’єсці висміяти упертюхів, ледарів, непосидьків, а заразом матусиних і татусевих синків, яких у будь-якій школі й у будь-якому таборі неважко відшукати.
Кому ж доручити такі відповідальні ролі, як не нашим героям! Їм одразу ж вручили зошити з ролями. Там були і веселі частівки, і дотепні сценки…
Але очі в іграшкових хлопчиків стривожились: у натовпі дітлахів вони не бачили Петруся.
– Він давно вже тут, – сказали діти і розступилися.
Друзі побачили Петруся. Він бігав босоніж по траві й ганяв червоного футбольного м’яча. Кишені його були вщент набиті печеною картоплею, і за щокою теж випиналась картоплина. Очі виблискували, а по щоках розливався яскравий рум’янець. Його ще не записали в загін, і старша вожата якраз займалася цим питанням.
Кажуть, наступного дня до табору приїжджали Петрусеві мама й тато, але додому відвезти його не змогли. Петрусь обхопив руками дуб і не давався батькам.
– Мій син мусить негайно їхати додому! – наполягала мама.
– Додому, – говорив тато.
– Ваш Петрусь повинен бути тут! – переконувала вожата.
– Тут, – говорив тато.
Тоді мама пригадала свою лікарську мову і з її допомогою почала доводити, що Петрусеві необхідний домашній режим.
– Моя дитина хвора, у неї ангіні! – переконувала мама.
– Ангіні, – підтверджував тато.
– А у нас він – здоровіні! – усміхаючись, говорила лікарка.
– Здоровіні, – погоджувався тато.
Батькам нічого не допомогло. На захист Петруся став увесь табір. Мама і тато поїхали ні з чим і відвезли великий шоколадний торт, від якого Петрусь уперше відмовився. І правильно зробив. Бо проста картопля і добрі друзі – найкращі ліки від капризиту.
От і все. На цьому закінчується наша історія. Але напишемо тут не «кінець», а як сказала б Петрусева мама чистою лікарською мовою – КІНЕЦУС
