Ми могли б зараз поплисти, а потім піти прямо за Петрусем і дізнатися, чи пощастило йому досягти мети. Але це було б нечесно з нашого боку, не по-товариськи. Адже на середині річки ми залишили трьох мандрівників, яким теж конче потрібно потрапити до дитячого табору.
«Ну то й що! – скажете ви. – У трьох моряків чудовий корабель, про них нема чого турбуватися».
І я так думав, поки не переконався в протилежному. Нарешті, що б це за історія вийшла, якби в ній не було нових і нових пригод!
Річ у тім, що капелюх завжди залишається капелюхом. І якщо ви пригадаєте, що він сплетений усього лише з соломи, то зрозумієте, яка небезпека загрожувала нашим мандрівникам.
Щойно трюм судна заповнився командою, серед якої були металевий і пластиліновий матроси, судно по самі криси занурилося у воду. У сотні дір солом’яного днища почала просочуватися підступна вода.
Ще не досягли вони середини річки, як М’якуш, що зручно вмостився на днищі капелюха, зарепетував:
– Тону!
Нетак перелякано подивився вниз.
– Аврал! – закричав він. – У трюмі вода! Всім стрибати у воду!
Добре йому, дерев’яному, стрибати у воду, а як залізному Непосидькові і пластиліновому М’якушеві? Стрибнуть у воду – тут їм і кінець, і тільки й бачили.
І раптом сталося диво. Втім, ви вже звикли до чудес, і тому воно видасться вам, напевно, дуже звичайним. М’якуш почав розповзатися, як млинець, по солом’яному дну, перепиняючи шлях воді.
Ось вам і М’якуш! Усі вважали його тюхтієм і ледарем, не покладалися на нього ні в чому, а на ділі виявилося, що в нього добре і сміливе серце, готове заради друзів на будь-які жертви…
Вода зупинилася. Непосидько знову взявся за весла, але вода ринула в бічні щілини і цього разу поверх М’якуша.
– Буль-буль-буль! – пробулькотів він і зник під водою.
– Тонемо! Тонемо! – залементував Непосидько.
– Чом би й ні! – буркнув Нетак. – Ех, будь, що буде!.. – З цими словами він стрибнув у воду. Стрибнув і зник.
За секунду в днище щось ударило, і капелюх піднявся, а ще за мить поволі поплив до берега.
Зайве доводити, що вчинок Нетака був сміливим. Підпливши під капелюх, він підняв його своєю спиною і під водою почав гребти до берега.
Судно пливло дедалі швидше. Нарешті зупинилося – капелюх сів на мілину.
– Ми врятовані! Земля! – закричав Непосидько і вистрибнув на берег.
Відсапуючись, вибрався з-під капелюха Нетак. Вода стікала з нього струмками, а дерев’яне тіло його потемніло. Останнім із капелюха вивалився М’якуш. Самому стягнути свої розлізлі боки йому не вдалося.
– Нумо, друзі, притисніть мені боки! – попросив він товаришів.
Непосидько і Нетак розігналися і з двох боків налетіли на М’якуша. Чвак! – сказали його боки, і млинець перетворився на прямокутник. Хоч і не зовсім, але все-таки він знову став схожий на себе і міг рухатися далі.
Тепер залишилося тільки одне – розшукати Петруся. Всі троє побігли вздовж берега.
Незабаром вони стояли біля самісінької води і сумно дивилися на розмоклі, розшнуровані Петрусеві черевики.
– Потонув! Він загинув! – плакав Непосидько. – Від нього лишилися самі черевики!..
Але М’якуш, який ніколи і нічому не вірив, показав раптом на сліди, що вели до лісу. Сумнівів не було: такі глибокі сліди могли залишати тільки ноги, на яких тримається важкувате тіло.
Про всяк випадок вони притягли один Петрусів черевик і з науковою точністю порівняли його зі слідом. Розміри збігалися.
З якою радістю бігли вони до лісу, вперед, по слідах свого друга Петруся!
Поглянули б ви тепер на наших мандрівників! Ні, ви, напевно, не одразу впізнали б їх. Це були вже не колишні саморобні іграшкові хлопчики.
Дерев’яний упертюх Нетак, побувавши під водою, промокнув до самої серцевини і значно пом’якшав. І хоча характер його, як і раніше, залишався твердим, просто так він тепер не суперечив.
Пластиліновому М’якушеві теж перепало. І вогнем його палило, і вітрами обдувало, тож тепер він не боявся ні спеки, ні холоду. Та й лінощів у ньому значно поменшало.
Іншим став і Непосидько. Йому не тільки доводилося бігати – за веслуванням його рукам дісталося чимало роботи. Через це пружинки витягнулися і він став вищим, міцнішим та трохи спокійнішим.
Так, час і важка дорога дуже змінили іграшкових хлопчиків.
Утім, так у житті буває й зі справжніми живими хлопчиками.
Непосидько, М’якуш і Нетак бігли вперед, а за ними над стежиною летіла нова пісенька:
- Ми доріг пройшли чимало,
- З нами всякеє бувало,
- Дивовижні цілі дні.
- Хочеш – вір, а хочеш – ні!..
«Хочеш – вір, а хочеш – ні!» – дзвеніло над берегом, а десь у глибині лісу, наче великий мідний птах, заливалася сурма.