– А зараз усі в човен! – скомандував Петрусь і, залишивши на березі м’яч, важко бухнувся в стару рибальську плоскодонку.
Вода під човном зашумувала й підібралася до самих бортів. Петрусь сів на весла, але враз підхопився і крикнув:
– Кидай м’яча!
Нетак кинув м’яч.
Петрусь незграбно схопив його, втратив рівновагу і гепнувся на дно човна. Плоскодонка загойдалася, зачерпнула води і відійшла від берега.
– Стривай, куди ти! – закричав Непосидько. – А ми?
Петрусь ухопився за весла і став безпорадно махати ними. Течія підхопила човен і понесла на середину річки.
– Веслуй правим! – кричали йому з берега.
Але Петрусь зовсім розгубився, і човен на очах друзів щохвилини віддалявся…
Хлопчики бігали по берегу, не знаючи, що робити.
– Я наче відчував, що так і буде, – сказав М’якуш, безсило падаючи на пісок.
Здавалося, подорожі кінець, розв’язка близько, але підступна річка влаштувала їм нову неприємність.
– Хіба це моряк! – обурився Нетак (сам він добре тримався на воді і вважав себе природженим мореплавцем). – Не моряк, а шкет!
– Ка-шкет? – перепитав М’якуш. – Кашкет тут!
І справді, на березі валявся батьків солом’яний капелюх.
– Та це ж справжній корабель! – зрадів Нетак і зсунув солом’яну шхуну у воду.
Капелюх загойдався на хвилях, і всім трьом мандрівникам стало зрозуміло, що кращого корабля для них, скільки не думай, не придумаєш.
– Тримай його! – гукнув Непосидько і хутко заходився ламати гілки для весел.
– Справу майже зроблено! – мовив М’якуш і поліз у капелюха.
Потім схопився Непосидько з двома новими веслами. Останнім, відштовхнувшись від берега, піднявся Нетак.
Капелюх по самі криси занурився у воду і перестав гойдатися. Непосидько веслами вправно продірявив криси і почав веслувати. Робив він це, сказати правду, чудово, вправно, а його руки-пружинки, як завжди, не знали втоми.
– Повний уперед! – відчуваючи себе капітаном, скомандував Нетак. – Курс норд-ост – на човен!
А з Петрусем справа стояла набагато гірше. Течія несла і крутила човен, як тріску. До того ж у днищі виявилися щілини, і вода вже повністю вкривала Петрусеві черевики.
Тільки досвідченому і сильному весляреві вдалося б урятуватися в такому відчайдушному становищі. І Петрусеві знову довелось узятися за весла.
Біда – найкращий вчитель. На ніжних Петрусевих долонях за хвилину вискочили пухирці, зате весла поступово почали його слухатися. Напружуючи останні сили, він вивів човен із середини течії і почав наближатися до берега. А вода в човні дедалі прибувала, вона вже діставала до сидіння і по коліна заливала Петруся… Він обернувся, щоб подивитися, чи далеко берег, і глибоко затопив весло. Човен нахилився, і в нього ринула вода.
«Все! – жахнувся Петрусь. – Я загинув!»
– Мамо! – закричав він і випростався.
Човен поволі йшов на дно. Петрусь, звичайно, триматися на воді не вмів. Дотепер він плавав тільки у ванні, та й то для безпеки мама надягала на нього гумовий рятівний круг. Але тут ні мами, ні круга не було.
Петрусеве серце стислося від гіркої туги. Йому стало шкода себе, маму, тата, бабусю, дідуся, Дусю і Сарделя… Як вони побиватимуться, якщо він загине!.. Порятунку чекати нема звідки – річка і берег безлюдні.
Петрусь поволі занурювався у воду. І раптом рука його торкнулася чогось тугого, круглого. Це був футбольний м’яч. «Я врятований!» – подумав Петрусь і міцно схопив м’яч руками. До берега залишалося метри чотири. Петрусь рішуче ліг на воду і, б’ючи ногами, поплив до берега.
