– Оце так номер! – вигукнув Непосидько. – Що тепер робитимемо? Якщо потрапимо йому на очі – все провалиться.
– Тепер йому не до нас, – сказав Петрусь. – Він не піде звідси, поки не вивудить хоч одну рибинку. Я його добре знаю!
– Але ж тут нічого не ловиться – риби немає, – заперечив Непосидько.
– А це що? – пропищав раптом М’якуш.
– Де?
І М’якуш показав на риб’ячі хвости, що стирчали з кишені батькового плаща.
Непосидько аж застрибав від чудової здогадки.
– У мене є ідея, – сказав він і поповз до машини.
Тато сидів на березі, жував Петрусеві пироги і кидав крихти у воду. Цим він тільки лякав жаб, які стрибали з латаття і гойдали поплавець.
Сонце жовтком розтеклося по батьковій лисині, зігріло її, а риба досі не клювала. Нарешті тато почав сам клювати носом, і над річкою залунало ніжне з пересвистами хропіння.
Непосидько повернувся, насилу тягнучи пакунок із копченими лящами.
– Ось скільки! – утер він піт. – І всі золоті! Такий буде улов!..
Але ніхто не здогадувався, що збирається робити з лящами Непосидько.
– Тобі доведеться мені допомогти, – сказав він Нетаку, а потім щось довго шепотів йому на вухо.
– Чудовий спосіб! – відповів Непосидько і, узявши одну рибину, побіг до води.
Дерев’яний Нетак води не боявся, потонути не міг, а з важким копченим лящем йому й пірнати було неважко.
Буль-буль-буль!.. – заспівала вода і поглинула нирця.
Рівно за секунду поплавець батькової вудки здригнувся, загойдався – і пірнув. Волосінь натяглася, як струна, вудилище зігнулося і лягло на воду. Тато прокинувся, скочив, зайшов у черевиках у воду і, схопивши двома руками вудилище, витяг його з води. Бамбук свиснув у повітрі, волосінь натяглася, і над річкою заблищав золотий лящ.
– Тю-тю-тю! – заспівав тато і, не розглядаючи здобич, знову наживив гачок шматком пирога.
Тата трусило наче в лихоманці. Закинувши вудку, він почав нетерпляче переступати з ноги на ногу, весь час примовляючи:
– Нерви… ох, нерви!..
Буль!.. – сказав поплавець і знову пірнув.
Тато скрикнув і висмикнув нового ляща.
– Е, та тут їх цілий косяк!
Він витяг поспіль п’ятьох лящів! Потім косяк, мабуть, закінчився і вже не клювало. Лише тепер тато роздивився свою здобич. Він став як укопаний, і очі його полізли на лоба.
– Що це таке? – Тато пополотнів і випустив з рук вудку. – Копчені лящі в річці?! Та це ж чудо!.. Всі рибаки просто луснуть від заздрощів!.. Ні-ні, це, напевно, нерви!.. Швидше до професора Лящукіна… тобто Щулякіна… тобто Щукіна…
Тато попрямував до машини, але раптом поряд пролунав гучний регіт. Це сміявся Петрусь, виглядаючи з кущів.
– Петрусю, це ти? – запитав тато, і підборіддя його затремтіло. – Як ти тут опинився?
– Іду до табору.
– Який табір? – перепитав тато. – Ох, табір!.. Негайно додому!
– Не піду! – сказав Петрусь.
– Не підеш? – І тато раптом радісно зблиснув очима. – А ти, мабуть, маєш рацію! Скажу більше – молодець! – І тут він прибрав грізну позу і почав виголошувати: – Ти повинен бути в таборі – так хочу я, твій батько!.. І нехай мама мені не вказує! Моє прізвище Матусин, але я зовсім не матусин, а свій! Я сам свій власний тато, тобто тато свого сина! Я – старший у родині, я – голова сім’ї… А якщо мамине прізвище Татусева, то вона зовсім ще не тато, а моя мама, тобто моя дружина!.. Досить я з нею намамився… тобто натомився… Тепер все буде по-іншому, так!..
Петрусь не вірив власним вухам – стояв роззявивши рота і дивувався батьковій хоробрості. «Ну й перепаде йому від мами!» – подумав він.
Але тато, мабуть, остаточно збунтувався проти мами. Він бігав берегом, розкидаючи ногами грудки глини і спотикаючись об корчі.
Він так захопився своєю промовою, що не помітив, як знову в черевиках увійшов у воду і добряче намочив штани.
– Ти поїдеш до табору! – гучно заявив він, виходячи з води. – І жодних заперечень! Я сам відвезу тебе… – І він протягнув руку з лящами в бік машини.
Лящі виблискували на сонці золотими боками. Тато подивився на них і затнувся.
– Почекай мене тут, нікуди не ходи! – сказав тато. – Я зараз повернуся, тільки відвезу рибу додому, поки вона не протухла… Давай, – гукнув він водієві, – розвертайся! – і, схопивши із землі плащ, на ходу скочив у машину.
Авто зникло в клубах куряви, а на березі, біля самої води, залишився батьків солом’яний капелюх.
Так, якби батькову голову в ці хвилини не забили лящі, він би помітив, як змінився його син. Петрусь стояв на березі річки з відкритим коміром, на вітрі відважно розвівалася його чуприна, а в очах виблискували жваві завзяті вогники. Він помітно схуд, щоки обвітрилися, і лише в куточках рота сиділи ще ледь помітні залишки капризиту.
Ну що ж, тато ще не раз помилується своїм сином, але наразі мета походу була близько, всі мандрівники в зборі, і ніщо не могло їх знову розлучити.
А човен стояв біля берега, погойдуючись на хвилях, і чекав пасажирів.