Татова таємниця

Як тільки я видужав, то побіг до Войтека і розповів йому про візит гангстера.

– І він тебе не викрав? – Войтек був явно розчарований. – Але ти круто його знешкодив, супер! – похвалив він мене.

– Може, це і не гангстер: він нічого і нікого не вкрав, – засумнівалася Аська.

Вона не повинна була нічого знати про наші пригоди з гангстером, а виявилося, що знає все. Тож не дивно, що Войтек рознервувався.

– Якщо не петраєш нічого, то й не втручайся! – вигукнув він. – Гангстер хотів пограбувати підвал, але ми йому зашкодили, а тепер він готується напасти на весь будинок. Ти зовсім не розумієшся на нападах, ти ж дивишся тільки мультфільми про русалочок і принцес!

Та Аська від нас не відчепилася. Вже за мить вона зателефонувала Мілені і все їй розпатякала.

– Вони думають, що це гангстер, хі, хі! – хихотіла вона в слухавку. – А насправді цей пан у чорному піджаку – принц ночі. Ну, ти ж знаєш, Міленко, кожна ніч має принца, який охороняє порядок на небі. Але принци бувають різні. Той, що приходив до Куби, мабуть, був розгублений. Він не помітив, що ніч закінчилася, бо ж танцював із зірками на зірковій дискотеці. А ранком він вчепив до ременя серпик місяця, а не якусь там зброю, – зауважила вона, – і хотів повернутися додому. Але його осліпив блиск сонця, тому він помилився квартирою і зайшов… до тебе, ослику. – Аська зверхньо подивилася на мене так, що її золотисті локони над лобом аж потемніли.

Ні, ну як її можна любити!?

– От побачиш, я розповім мамі, що ти годинами теревениш по телефону! – пригрозив сестрі Войтек.

Аська відклала слухавку, та від нас не відчепилася.

– Принц ходить тепер від хвіртки до хвіртки і позіхає, як дракон, бо зазвичай він цілий день спить, ха-ха-ха! – вибухнула вона сміхом.

Шкода, що у Войтека немає брата-близнюка, чи не так?

Ми вирішили, що саме настав час дізнатися про гангстера щось конкретне. Єдиною людиною, яка могла б нам допомогти кинути світло на особу гангстера, був Вінзу.

– Якщо вони в змові, то хлопець нам навряд чи допоможе, – засумнівався я.

– Але він все перекаже гангстеру, і вони знатимуть, що ми знаємо, а тому не робитимуть того, про що ми знаємо, бо ж це занадто великий ризик, коли жертва знає те, чого знати не повинна, – пояснив Войтек.

– Хі-хі! – сміялася Аська.

Я сумнівався, що розмова зі страховиськом прояснить хоч щось, але повинен був запитати його про телефон Арека. Хоч це просто іграшка, та згубилася вона з моєї вини. Я собі думав, що, мабуть, хлопець дістав телефон з наплічника, а потім переконався, що він несправжній, та й викинув його кудись.

«Якщо ми пообіцяємо йому, що нікому про це не розповімо, то, може, він нам щось і скаже», – думав я.

Тільки от я в цьому не одразу переконався, бо ж ми знову не знали, де цього хлопця шукати.

– Найкраще перепитати його, коли він буде в пана А Ти Хто. Він засоромиться і скаже правду, – продовжував я.

– Та ти що! Злодіям соромно не буває! – повчав мене Войтек.

Ми вирішили спершу пошукати поблизу, а якщо це не спрацює, то попросити пана А Ти Хто про допомогу.

Коли ми проходили повз ринок, Войтек сильно смикнув мене за рукав і зразу ж присів, ховаючись за ліхтарем.

– Дивись!

Я виглянув з-за ліхтаря і на мить затамував подих – здається, так кажуть, – а ще кажуть, що аж в очах потемніло, чи як там ще. Неважливо. Коли б у мене були мамині очі, то вони б стали по п’ять копійок, але в мене татові очі, тому я тільки відкрив їх ширше, ніж зазвичай.

Ви не повірите. Біля кіоску поруч з паркінгом, де стояла наша «шкода», кілька «опелів» і «мерседес», я побачив свого тата і гангстера. Вони говорили, не дивлячись у наш бік. Я вийшов з-за ліхтаря, щоб переконатися, чи це точно тато.

На жаль, я не помилявся.

Войтек вражено мовчав.

– Я нічого не розумію, – прокашляв він врешті-решт.

– Ходімо, запитаємо тата, хто це. І тоді, нарешті, ми дізнаємося щось конкретне, – сказав я.

«Зрештою, це нічого не означало, що мій тато розмовляв з гангстером. Може, велетень просто в нього щось запитав. Наприклад, де пошта чи банк, чи про якусь вулицю», – заспокоював я себе.

Доки ми встигли перейти через ринок, гангстер подав татові руку і поїхав.

– О, хлопці! А ви що тут робите? Кубо, хто тобі дозволив виходити з дому?! Я розумію, Адам ще в школі, та чого ти тут валандаєшся? Час робити уроки. Коли я повернуся з роботи, то перевірю зошити. Знаєш, що про тебе каже твоя вчителька? Працюєш ти з перебоями, тому й зірок з неба не хапаєш. Попроси Адама, щоб він тобі допоміг. Не розумію, чому ти не користуєшся допомогою свого старшого брата. Войтек, звісно ж, робить домашні завдання з сестрою, правда ж? Вас підвезти? – Він подивився на годинник. – Ой, я не встигну, мені вже час їхати. Мама сьогодні працює в другу зміну, так? А твоя мама, Войтеку, напевно, як завжди, весь день на роботі? Може, по телевізору йде якийсь фільм про гангстерів, а ви запізнюєтеся. Ну все, летіть. Тільки переходьте вулицю на зелене світло. Щасти!

Зі здивуванням я розтулив рота. «Уроки, мама, кіно – що цей тато плете?» – подумав я. Досі я ніколи не чув, щоб він говорив стільки всього за раз.

– З ким ти говорив? – врешті зміг вставити я.

– Я? – Тато роззирнувся навколо, ніби щоб перевірити, чи гангстер ще на ринку. – Я ні з ким не розмовляв. Давай, Кубо, мчи додому. Па-па! Тримайся, синку!

Двигун загарчав, а ми спостерігали, як «шкода» зникає за поворотом.

– Він вдає, що не знає гангстера, – зауважив Войтек.

– Чому? – не міг зрозуміти я.

– Бо… – Войтек якось дивно глянув на мене і замовк. – Мені час робити уроки. Зустрінемося завтра і поговоримо, – додав він за мить.

Додому я повертався пригнічений. Я роздумував, чи не розповісти про все дідусеві. Я повернувся в напрямку його будинку, аж раптом побачив страховисько! Поспіхом я заховався за стіною. Хлопець відчинив двері під’їзду, озирнувся, звісно ж для того, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить, і увійшов всередину.

– О, Кубусю! – дідусь саме йшов від смітників. – Добре, що ти прийшов. Я ремонтую пилосос. Ти мені допоможеш?

– Ага.

Я не хочу втаємничувати дідуся в усю цю справу. Якби він дізнався, що я стежу за злодієм і перейшов дорогу гангстеру, якого знає мій тато, хоча вдає, що не знає, він точно почав би переживати і розхворівся, бо старші люди хворіють з будь-якої причини. Або він пішов би в поліцію, і тоді тато потрапив би до в’язниці через те, що він знається з неправильними людьми.

Коли ми скручували пилосос, я визирнув у вікно. Вінзу саме виходив з нашого під’їзду. Він знову підозріло роззирнувся – і зник за рогом. Беррі побіг за ним.

«І знову я нічого не знаю», – ображено думав я.

І було б добре, щоб так і було. Бо те, про що я дізнався наступного дня, було жахливе. Але про це я розповім за мить.