Арек, мабуть, не щільно зачинив двері, бо раптом у кімнату увірвався… ви не повірите… Беррі! Він заричав: «Мур! Мур!» – і стрибнув на ліжко.
– Привіт! Перестань, бешкетнику! – Беррі підстрибував і лизав мої щоки, поки я разом з ковдрою врешті не гепнувся на підлогу.
– Боже! – мама на мить заклякла і так щільно втиснулася в стіну, що ледь крізь неї не проникла. Та за мить вона опанувала себе і заповзялася діяти.
– Ану забирайся! Геть! – Вона схопила подушку і захищаючись нею, мов щитом, почала ганяти Беррі по кімнаті.
Пес покірно скулив хвіст і забився в куток, благально дивлячись на маму. Я обійняв його за шию.
– Все добре, мама тебе любить, це вона просто так… – Я погладив його пухнасту голову.
– Облиш цю потвору! – мама відклала подушку, глибоко вдихнула і скомандувала: – Кубо, у ліжко! Марш! – сказала вона тоном, що не передбачав жодного заперечення. – Потворо, геть! Негайно! – Вона вказала псу на вихід.
Беррі, скорчивши найсумнішу із сумних гримас, опустив голову і вийшов.
– Мамо, ти його образила. Хоч Беррі і не красень, та він дуже розумний. І він любить мене – просто так. – Я теж скорчив найсумнішу із можливих гримас.
– Образила? Пса? Дай спокій. Це ж лише тварина, він нічого не розуміє, – знизала плечима мама.
«Беррі все зрозумів», – з гіркотою подумав я.
– Якщо раптом щось, Беррі буде моїм, – сказав я.
– Не фантазуй, облиш це заняття Войтеку! – мама збирала з підлоги розкидані речі.
«Але я обіцяв», – хотів сказати я, та страшенно закашлявся. Якби мама знала, що мене чекає незабаром, то дозволила б залишитися і двом таким Беррі.
Через чотири дні я почувався зовсім добре. Мама пішла на роботу, залишивши мене на дідуся Анджея. Моя хвороба, мабуть, була заразна, бо дідусь теж почувався зле і вирішив піти до лікаря.
– Замкни за мною двері і чемно чекай, поки я не повернуся, – наказав він, перш ніж піти.
– Добре, – відповів я.
Скориставшись можливістю, що Адам у школі, а комп’ютер у моєму повному розпорядженні, я зайнявся пошуком найновіших ігор і зовсім забув замкнути двері. Раптом хтось подзвонив. Я думав, що це – Войтек.
– Заходь! – гукнув я, не дивлячись, хто заходить. – Я знайшов супергру, пограєш зі мною?
– Дякую. Може, іншим разом, – відказав хтось з коридору.
Це не був голос Войтека!
Я вибіг з кімнати. Переді мною стояв велет у шкіряному піджаку із золотим ланцюгом на шиї. Він займав коридор аж по самісіньку стелю. Лапою він сперся на столик поруч із дзеркалом. Мені здавалося, що зараз почується гучний тріск – і столик розлетиться на шматочки.
Ви не повірите. Це був наш знайомий гангстер!
«Він прийшов по мене!» – з жахом подумав я.
– Батьки вдома? – запитав він, дивлячись згори маленькими очицями.
Я похитав головою.
– А хтось дорослий?
Я знову заперечно похитав головою.
– Хм… А ти що, німий? – Його обличчя спотворилося в усмішці, аж здавалося, що його щоки виливаються на комір.
Я знову заперечно похитав головою.
– Ну, тоді ми не домовимося, – він роззирнувся. – Ох, які ветхі стіни, – пробурмотів він, дивлячись навкруги. – Гм, до сусідів у мене теж є справа. Може, ти знаєш, чи вони вдома?
– Вдома! – крикнув я голосніше, ніж треба було. Я знав, що їх немає, але такі речі не можна казати незнайомим людям.
– А ти всіх так пускаєш? А якби я був злодієм чи викрадачем? – Він дуже гидко розреготався – хе, хе, хе! – як жаба. Він відірвав свою руку від столика, розкрив поли піджака, щоб дістатися до кишені, і тоді біля пояса зблиснуло щось металеве.
«Зброя!» – подумав я і різко відхилився назад.
Під дзеркалом стояв лак для волосся, я схопив його, прицілився в гангстера і пирснув в’язкою рідиною.
– Пс-с-с-с-с!
Гангстер затулив очі долонею, а я скориставшись тим, що він нічого не бачить, вбіг у кімнату, з грюкотом зачинивши двері, повернув ключ і заліз під шафу.
Стало дуже тихо. Мабуть, я заліпив його обличчя. За заскленими дверима я побачив чорну тінь.
– Малюче! – Велетень постукав у вікно. – Я виходжу. Замкни двері.
Я лежав під шафою тихо, як миша, поки додому не повернувся Адам.
– Що на тебе напало?! Двері незамкнуті, а ти… – Він побачив, як я виглядаю, і перестав кричати. – Чого ревеш? – запитав він.
– Я пустив додому чужого, не кажи мамі і татові, будь ласочка, я більше не буду, я за тебе поприбираю! – вигукнув я на одному подиху.
– Якого чужого? – запитав він.
– Гангстера! У чорному піджаку. Не говори нічого. Пообіцяй, що залишатимешся зі мною щоразу, коли дідусь хворітиме, – схлипував я.
Я обіцяв йому, що завжди перевірятиму, хто дзвонить, і ніколи не відчинятиму двері незнайомим. Я так сьогодні перелякався, що точно дотримаю свою обіцянку.
Якби я лише знав, навіщо гангстер шукав моїх батьків, то все одно пирснув би в нього лаком. Але про це ви дізнаєтеся аж наприкінці, тому читайте далі.