Якби не телефон Арека, ми могли б стежити і за гангстером, і за хлопцем – і врешті зловили б їх на гарячому. Та, на жаль, телефон був важливіший, і я мусив його повернути, а тому замість стежити за підозрілими особами, я вирішив зайнятися Вінзу.
Проблема полягала лише в тому, що я про цього хлопця нічого не знав. Ні де він живе, ні його справжнє ім’я, ні до якої школи він ходить… нічогісінько. Пан А Ти Хто про нього теж анічичирк. На заправці ми про нього теж нічого не дізналися, хоча Войтек бігав туди кілька разів.
– Ніхто не запитував його, де він живе. Часом примчить – помиє вікна і зникає, але тепер він тут майже не буває, – сказав пан, що працював біля апаратів.
Я запитав Адама, але він не знав ніяких страховиськ, крім колег, з якими займається в тренажерці.
Ми навіть Аську попросили пильно роззиратися навкруги. Зрештою, вона тільки те й робить, що стежить за нами, тому вона в цьому мастак.
– А що вам від нього треба? – запитала вона відразу.
Ну, звісно, ми скажемо Асьці, Аська скаже Мілені, Мілена – Ареку, а Арек – всьому світу. Аж розбіглися!
Ми поверталися зі школи, роздумуючи вголос, що робити далі, як раптом хтось вигукнув:
– Гей, утікачі!
Це не могла бути ні Аська, ні Мілена, бо вони обидві йшли попереду. Ми одночасно озирнулися. За кілька кроків від нас стояло страховисько.
«Ну, тепер тобі від мене не втекти!» – подумав я.
– Ти вкрав телефон?! – запитав я, не замислюючись.
– Віддай! – впевнено сказав Войтек.
– Який ще телефон? – здавалося, що хлопець здивувався.
– На вокзалі ти порпався в моєму наплічнику і вкрав телефон! – крикнув я.
Він скривився, як середа на п’ятницю, ніби з’їв кислючий лимон.
– Слухай, малий, – він підійшов дуже близько. – Слухай, ніколи, ніколи не називай мене злодієм, – він розвернувся і пішов геть.
– Та ви хворі! Він нічого не крав! – наскочила на нас Аська.
Дівчата встигли розвернутися і підслухати розмову.
– А хто тоді?! – сердито крикнув я.
– Можливо, телефон таки проник крізь стіну, – пожартувала Мілена.
Якби вона була на моєму місці, їй би було не до жартів.
– А ти добре пошукай, точно знайдеться, – примирливо сказала Аська.
«Ага, знайдеться, якщо ми зловимо Вінзу з телефоном у руці», – подумав я.
Ми залишили дівчат – і погнали за страховиськом. Хлопець минув банк, пройшов навскоси через ринок – і його слід загубився у вузьких вуличках, що збігали до каналу. Востаннє його постать блиснула ще на мосту, а там він озирнувся і раптом, десь поруч з будинком дитини, розтанув у повітрі.
Ми бігали туди-сюди, спершу спітніли, потім промокли під дощем, але Вінзу так і не знайшли – він мов крізь землю провалився.
Я пішов додому сердитий і розлючений. А ввечері мене звалила з ніг хвороба. Ось так простіше простого я застудився.
– Щось ці застуди на нього надто часто нападають. Я дуже турбуюся з цього приводу, – переймалася мама.
Скориставшись нагодою, що раптово всі почали про мене піклуватися, я показав щоденник, в якому вчителька написала, що хоче особисто поговорити з батьками.
– Знову! – простогнав тато, але не згадав про жодне покарання. А мама взяла книгу про прибульців і прочитала мені аж два розділи. Це було круто.
«Правда, вона ще нічого не знає про телефон Арека, але як дізнається, то круто вже не буде», – сумно думав я, аж поки не заснув.
Наступного дня стало вже не настільки круто, бо моє горло розболілося так, що я ледве міг говорити. Тим часом вже минув другий день і будь-якої миті міг подзвонити Арек, щоб нагадати про телефон. Він усім розповість, що я злодій. «Може, до того я встигну попасти в руки гангстера, хоч це теж не може закінчитися добре, бо хтозна, що такому гангстеру може спасти на думку», – розмірковував я.
Наступного дня температура впала і я почувався набагато краще, навіть грав з дідусем у шахи, та коли побачив у дверях Арека, то мені знову стало ой як зле.
– Ну, привіт! – тихо сказав він, хоча я думав, що він заверещить на весь дім: «Блоха, віддай телефон».
– Я шукав… – почав було пояснювати я, але він мене перебив.
– Та не переймайся так. Войтек сказав, що ти через переживання так розхворівся.
Арек говорив дуже спокійно. «Це точно він?» – промайнуло в мене в голові. І хоча на його носі було таке самісіньке ластовиння, як і раніше, та коли він не сердився, то виглядав навіть дуже симпатично.
– Я… пожартував… – розгублено закінчив Арек.
Я нічого не розумів.
– Про що жартував?
– Та я просто так пожартував. Про телефон.
– Тобто він не загубився? – з надією запитав я.
– Загубився, – сказав Арек.
– Тоді в чому жарт?! – Я аж підскочив на ліжку.
– Це не був справжній телефон – він був іграшковий, – пробурмотів він. – Мені його подарували на день народження. Він виглядав як справжній смартфон.
Зітхнувши з полегкістю, я опустився на подушку.
– Мені дуже шкода. Я не думав, що ти аж захворієш від переживання, – пробурмотів Арек.
– Я видужаю і продовжу шукати. Якось я його тобі віддам, – обіцяв я, хоч ще й не знав, як це зроблю.
– Не треба поспішати, – сказав Арек і навіть запропонував приносити мені уроки. Я вирішив більше ніколи не обзивати його «Крашанка-крапанка». Принаймні до наступної сварки.
Коли Арек пішов, я подумав, що нарешті можу спокійно похворіти.
Я вирішив подякувати Войтеку, бо якби він не сказав, що я захворів через переживання, то Арек і далі б тішився за мій рахунок, хіба ні?
Якби я знав, чим закінчиться «спокійне хворіння», то навіть з температурою пішов би до школи. Як шкода, що я не ясновидець.