Ми вирішили наздогнати страховисько і просто запитати в нього про телефон. Я пригрожу, що в мене є старший брат, а в нього – друзі, які ходять у качалку. Може, він злякається і сам його віддасть.
За мить ми вже були майже поруч. Заховавшись за стіною, ми спостерігали за хлопцем. Він зупинявся біля кожної хвіртки і кидав у поштові скриньки якісь листівки.
– Це листи з погрозами, – прошепотів Войтек.
– Що ви робите? – неначе з-під землі вигулькнули Аська і Мілена.
– Нічого, – поспішно відповів я.
Не вистачало лише, щоб про все дізналися дівчата. Вони ж би всьому класу розпатякали.
– Мілені подарували кота. Ми йдемо з ним погратися, – сказала Аська.
– А ми йдемо в іншому напрямку, – миттєво відреагував Войтек.
Коли нарешті вони пішли, виявилося, що страховисько кудись зникло, а разом з ним зник і Беррі.
І все через Аську, хіба ні?
Ми повернулися додому дуже незадоволені. Коли ми проходили повз будинок дідуся, Войтек схопив мене за руку.
– Дивись! – прошепотів він і заплутався у власних ногах.
А коли я побачив те, що побачив, то сам ледь не впав від несподіванки. В будинок дідуся Анджея саме заходило страховисько!
– Хіба ж я не казав, що він стежить за всією вашою родиною! – сказав Войтек.
«Неймовірно! Таке могло статися у фільмі, але щоб це було в моєму житті», – подумав я, та в мене й гадки не було залишити дідуся без підмоги. Ми тихесенько підійшли й зазирнули в під’їзд. Хлопець саме заходив у квартиру номер два. Це не була квартира мого дідуся, та мурахи все одно протупотіли по моїй спині.
Ви не повірите – страховисько зайшло до пана А Ти Хто! Старигань йому відчинив, хоча по телевізору постійно застерігають не відчиняти чужим, бо вони обкрадають дітей і літніх людей.
Я приклав вухо до замкової щілини. Войтек сперся на моє плече і теж втиснув своє вухо.
Раптом двері відчинилися – рип – а ми влетіли всередину, падаючи один на одного.
– Святий Боже, а це ще що?! – пан А Ти Хто неймовірно здивувався.
Я не міг поворушитися, бо Войтек лежав на мені. Ніби цього було мало, з кімнати вискочив Беррі і, подумавши, що це гра, стрибнув на наші спини. Я лежав на самісінькому споді, затамувавши подих.
Страховисько допомогло нам звестися.
– О, втікачі! – посміхнулося воно. – То б’ються головою в стіну, то – головою в двері. Невже вам дійсно так нудно? – Воно подивилося на нас так пильно, ніби хотіло дізнатися про нас геть усе, а не лише отримати відповідь на своє питання.
– О ні, нам уже зовсім не нудно, – поспішив запевнити його Войтек.
Страховисько знову дивно посміхнулося. За мить воно звернулося до пана А Ти Хто:
– Може, ви б їм пояснили, навіщо людям голови. Мені вже час. Дякую. До побачення. – І вийшло.
– Він вас пограбував?! – в один голос запитали ми.
– Хто? Вінзу? – замислився старигань.
– Ну, той, що вийшов! – гарячкував Войтек.
– Це Вінзу. Мабуть, його звати Вітек, але тепер ця молодь все перекручує, такі часи, – спокійно пояснив пан А Ти Хто.
– Неправда, це спеціально для окозамилювання, всі злочинці мають клички, наприклад Кров’янка, Цибулька або… або!..
– Або Капуста! – доповнив я.
Пан А Ти Хто сміявся вголос.
– А ви веселі хлопчаки, – весело мовив він.
– То він пограбував вас чи ні?! – не відступав Войтек.
– Немудре питання. Він приходить не для цього.
– А для чого? – запитав я.
Пан А Ти Хто схилився над Беррі і став чухати його за вухом.
– Це секрет, я обіцяв не говорити, а слова треба дотримуватися, правда, песику?
– Мур! – погодився Беррі.
Ми зрозуміли, що більше ми ні про що не дізнаємося, і попрощалися зі стариганем.
– Вони змовилися? Пан А Ти Хто і Вінзу? – здивувався Войтек.
Це було не надто схоже на правду. Сусід дідуся не міг входити до банди. Тут точно була замішана якась таємниця. Але яка? І знали це пан А Ти Хто і Беррі. Але один не хотів говорити, а інший умів говорити лише по-собачому, та й то – швидше по-котячому.
Однак все ж таємниці існують для того, щоб їх відкривати, і цю ми також розкриємо.
Ще тільки трішки терплячого читання – і ви про все дізнаєтеся.