Та перш ніж я розповім вам, кому ж я таки пожалівся, мушу розповісти, що ще в школі я домовився зустрітися з Войтеком на нашій ділянці, недалеко від заправки, де страховисько драє вікна автомобілів. Ми сподівалися, що схопимо його тоді, колі він дзвонитиме з вкраденого телефону.
Адам не хотів відпускати мене з дому, та, на щастя, прийшла Зоська, одна з його дівчат, і мені вдалося пролизнути на вулицю непоміченим. Коли я прибіг на ділянку, Войтека ще не було. Я штовхнув хвіртку, збиту з кількох дощок. Вона була не зачинена. Тато мав купити замок, але, мабуть, забув. Збоку, під парканом, лежав пісок і гравій. Я сів на купку гравію і глибоко задумався. У моєму житті самі лише клопоти. «Що станеться, коли батьки дізнаються, що я загубив свій телефон?» – питав я себе, хоч насправді мені було страшнувато уявляти, що ж тоді буде.
Раптом хвіртка скрипнула. Перш ніж я встиг роззирнутися, біля мене присів пес пана А Ти Хто – довговухий, довгохвостий Беррі.
– І що треба сказати? – промовив я, просто так, щоб не мовчати.
– Мур, – сказав пес, дивлячись мені в очі.
– Ну привіт, почекаєш зі мною Войтека? – запитав я.
У відповідь Беррі облизав мою щоку довгим і великим язиком.
– Лоскочеш, потворко! – вигукнув я і, сміючись, впав на пісок. Та вже за мить я знову спохмурнів. – Йди собі. У мене тут ціла купа проблем. Я повинен їх спокійно обмізкувати.
Беррі всім тілом притиснувся до землі, здавалося, що він дивиться на мене з подивом.
– Мур? – тихо запитав він і обережно поповз у мій бік. Він нахилив банькату голову, здавалося, що він чекав на мою відповідь. Та я мовчав, тому він махнув довгим хвостом і подивився на мене, усміхнувшись від одного відстовбурченого вуха до іншого відстовбурченого вуха. Тільки тепер я помітив, що в нього дуже симпатична мордочка, а на правому вусі кумедна біла плямка у формі серця.
Я розтягнувся на піску поряд з ним.
– А знаєш, наша вчителька мене не любить. Арек сказав, що я для неї мов більмо на оці. Вона постійно пише мені зауваження, а тепер хоче особисто поговорити з батьками.
– Мур! – відповів Беррі.
Я обійняв його за шию. Він був м’якенький, мов плюшевий ведмедик, яким я грався в садочку.
– Навіть більше, ніж мур. Бо ще, знаєш, я загубив телефон Арека, – засмучено продовжував я.
– Мур, мур, – зітхнув разом зі мною Беррі.
– Коли це випливе – буде катастрофа, хіба ж ні?
– Ау-у! – Беррі жалібно завив і знову лизнув мене в щоку.
От так, обійнявшись, ми собі позітхали, поки мені не стало трішки менш сумно. «Спільні зітхання – хороший рецепт від клопотів», – подумав я і посміхнувся до Беррі.
– У тебе, мабуть, теж є проблеми, – сказав я. – Всі, побачивши тебе, гукають: «Потворко! Страхопудало». Чи й гірше, правда? Кидають у тебе каміння, бо ти – бридкий. Ти навіть не гавкаєш, як пес, а муркаєш. І ніхто тебе не любить, звісно, крім пана А Ти Хто і Войтека.
– Ау-у, – кивнув Беррі, сумно зморщивши ніс.
– Не хвилюйся, мене обзивають «товстою Блохою», та я зовсім не переймаюсь, хіба тільки іноді…
Ми б могли ще трохи позітхати, коли раптом я озирнувся і… ви не повірите, кого я побачив.
У відчиненій хвіртці стояв гангстер! Він не міг мене бачити, бо я лежав на купі гравію.
– Тс-с-с-с… – прошепотів я до Беррі, і він припав до землі.
Мабуть, я б подумав, що він дуже мудрий, але тоді я не міг думати, бо гангстер був уже зовсім-зовсім поруч. Якби він мене впізнав і зрозумів, що я – свідок, то невідомо, що могло б статися.
– Тут є хто-небудь? – запитав він і зробив кілька кроків. Потім дістав рулетку і – це мені в голові не вкладається! – почав міряти фундамент нашого будинку. Ви не повірите: нашого будинку! Ми ще його не збудували, але ж фундамент теж наш, хіба ні?
Я затрусився від обурення. Беррі, здавалося, відчув мій гнів, бо він раптом схопився і вискочив зі схованки.
– Гав, гав, гав! – Він гавкав, мов справжній захисник.
Гангстер зробив ще один крок, але Беррі показав йому величезні, мов у вовкулаки, ікла, тому він підняв руки і зі словами: «Спокійно, спокійно, песику», – почав відступати до хвіртки.
Беррі з риком сердито виганяв його крок за кроком.
Коли хвіртка рипнула, я з полегшенням зітхнув.
– Мудрий Беррі! Хоробрий песику! – похвалив я чотириногого, пестячи його велику голову.
Беррі виляв хвостом, він задоволено стрибав і муркав. «Може, саме він врятував моє життя», – з вдячністю думав я.
– Ти будеш моїм… якщо раптом щось, – пообіцяв я великому потворному кудлатику, згадуючи слова пана А Ти Хто, який багато разів повторював: «Беррі тебе любить – і це добре», і просив мене, щоб, «якщо раптом щось», я зайнявся псом. Не знаю, коли настане «якщо раптом щось», але якщо раптом щось, то я точно про нього піклуватимуся.
– Бачиш, там, у кутку ділянки, – показав я Беррі,– колись стоятиме будка. Коли тобі наскучить у пана А Ти Хто, «якщо раптом щось», ти зможеш там жити, – сказав я.
Саме тоді мені спала думка, про яку я потім страшенно жалкував. Я подумав, що Беррі потрібен мені більше, ніж пану А Ти Хто. Навіщо старій людині пес, якщо вона не може ходити з ним на довгі прогулянки? А якби Беррі жив у нас на ділянці, то я завжди міг би йому пожалітися, а потім ми б гасали з ним до пізньої ночі – оце було б круто.
– От би вже настало оте «якщо раптом щось», правда? – сказав я.
– Мур, – погодився Беррі.
Я обережно підійшов до воріт і визирнув на вулицю. Було трохи лячно, що за рогом мене чекає гангстер, щоб схопити і викрасти, але те, що я побачив, мене вразило більше, ніж ризик бути викраденим. На протилежному боці вулиці стояв гангстер і, не повірите… розмовляв зі страховиськом!
У хлопця був велосипед і напханий наплічник. Гангстер поплескав його по плечу, сів у свій «мерседес» і поїхав.
За мить на ділянку прийшов Войтек. Я йому про все детально розповів.
– Може, вони обмінялися трофеями? Або змовлялися про створення банди! – вражений своїми відкриттями, сказав Войтек.
Мені в голові не вміщалося, що в нашому донедавна нудному районі з’явилася банда. Але як інакше пояснити те, що єдині підозрілі люди, яких я знаю, зустрічаються та ще й поруч із нашою ділянкою!
– Спершу вони хотіли пограбувати ваш підвал, потім вкрали в тебе телефон, а тепер вони хочуть викрасти тебе! – у Войтека не виникало жоднісіньких сумнівів.
Не може цього бути – навіщо їм мене викрадати?
– Вони вимагатимуть цю ділянку як викуп, – здогадався Войтек.
І хоч я знав, що Войтек – ще той фантазер, та все одно жижки в мене затрусилися. Незабаром виявилося, що гангстер – не єдиний, хто пов’язує нас зі страховиськом. Але про це я розповім за мить.