Відразу після уроків я побіг до дідуся. Я сподівався, що Беррі сидить десь під будинком. На жаль, пса я не знайшов. Вікна в кімнаті пана А Ти Хто були зашторені й нагадували замружені, неначе сплячі, очі. Під балконом лежала пластикова собача миска, перекинута догори дном. Мені знову стало сумно.
– Беррі? Він був учора, – сказав дідусь. – Я дав йому поїсти, але він не хотів заходити в будинок. Він усю ніч просидів під балконом. Вранці я чув, що хтось його проганяє. Роздивись навколо, я впевнений, що він десь тут бігає. Тільки не йди далеко, щоб я тебе бачив з балкона.
Я пройшов кілька разів між будинками. Я гукав: «Беррі! Беррі!» – і навіть зустрів кількох бродячих собак, але Беррі мов крізь землю провалився.
Пригнічений, я повернувся додому. Якби вчора мої батьки мене не зупинили, Беррі не залишився б сам. Звісно, він уже знає, що в нього немає ні господаря, ні дому. Йому зараз точно страшенно сумно. Та ще й ніхто не пожаліє його, бо він негарний. «А я обіцяв і нічого не зробив», – з гіркотою подумав я.
Я хотів дотриматися обіцянки, що дав її пану А Ти Хто, хоча, коли він ще жив, обіцянка зовсім не здавалася мені настільки важливою. Дивно, чи не так?
Я йшов і думав. А тоді мені спала настільки страшна думка, що я аж на мить зупинився: а може, це я винен, що пан А Ти Хто помер? Тоді, коли Беррі виганяв гангстера з ділянки, мені хотілося, щоб він уже був моїм і щоб уже настало «якщо раптом щось». Я хотів цього тільки секундочку, але ж хотів… і це «якщо раптом щось» сталося!
Коли б я був плаксою, то я б розплакався, але плаксою я не був, тільки іноді… Я не збирався вам казати, що іноді я плачу, але це так – іноді я просто плачу і крапка.
Я швидко витер сльози – і тоді побачив… не повірите… я побачив Вінзу. «Це все через нього!» – гнівно подумав я. І відчував страшенну злість. Великими кроками я перейшов газон, що нас розділяв. Задихано я вскочив на Вінзу і штовхнув його з усієї сили.
– Це ти винен! – Я бив його кулаками і кричав.
Він міцно схопив мене за руки.
– Заспокойся, малюче, – сказав він. І був більше здивований, ніж розгніваний. – Ви знову в щось граєте?
– Ми ні в що не граємо! Пан А Ти Хто помер, бо ти вчора налякав його до смерті!
– Хто помер?
– А Ти Хто!
Вінзу потер лоб долонею.
– Старигань? – сказав він більше до себе, ніж до мене. – Шкода, – тихо зітхнув він. Його обличчя стало настільки серйозним, що я перестав на нього кричати.
– Дуже погано, – повторив він. – Треба піти на похорон.
– У нього був інсульт, бо ти його налякав… – сказав я, трохи заспокоївшись.
Хлопець вийняв хустку і голосно висякався.
– Ні, малий, це не так. Я був у пана Вєслава, бо… Неважливо. Я був там, щоб вирішити кілька питань. Коли я йшов, він почувався добре. Він казав, що ви називаєте його А Ти Хто, але мені це з голови вилетіло.
– Він знав?! – здивувався я, а Вінзу ледь посміхнувся.
– Він знав. І дуже тебе любив. Того другого втікача він теж любив, – Вінзу знову висякався.
– Я не можу знайти Беррі, шукаю його вже з годину, – перервав мовчання я.
– Беррі я не зустрічав. А що, ти б його взяв?
Я завагався. Я ще не говорив про це з батьками. Я все ще на них ображався.
– Ну, та-а-ак, – невпевнено мовив я. – Ми будуємо будинок. У нас буде велике подвір’я.
Він подивився на мене.
– Ну, малюче, тримайся. Якщо я побачу Беррі, то скажу. – Він поправив наплічник і пішов геть.
Я вирішив піти до Войтека.
– Що відбувається? – запитав він, тільки-но я переступив поріг.
Я розповів йому про зустріч з Вінзу.
– Ти запитав його про телефон? – перебив мене Войтек.
Я ляснув себе рукою по лобі.
– Геть забув!
– Він нічого не крав. У вас немає жодних доказів, – Хоч Аська і Мілена гралися в сусідній кімнаті, та все одно добре чули.
– А чому він не сказав, що робив у пана А Ти Хто? – Войтек знову почав щось підозрювати.
Але того дня нам не хотілося ні за ким стежити. Мені і далі було сумно. Пана А Ти Хто вже немає, а я не дотримав своєї обіцянки.
– Телефон! – вигукнула раптом Аська.
– Підніми слухавку! – гукнув Войтек.
Мілена увірвалася в нашу кімнату.
– Телефон! – повторила вона, хоч дзвінка не було чути.
Одразу за нею в кімнату вбігла Аська. В одній руці вона тримала свій наплічник, а в іншій… ви не повірите… в іншій руці вона тримала телефон, а точніше іграшку Арека!
– О, він знайшовся, – з подивом сказала вона, ніби не мала до цього ніякого стосунку.
Незабаром все прояснилося. А було так. Пам’ятаєте, що ми пішли на перон, аби проникнути крізь стіну? У всіх нас були наплічники, в Аськи – також. Ми поклали їх поруч. Тоді я думав тільки про те, щоб іти прямо в стіну і не зупинитися в останню мить. Я кинув телефон у наплічник, навіть не дивлячись на нього. Але це був не мій наплічник, а наплічник Аськи.
– Ти його до сьогодні не розпаковувала?! – здивувався Я.
Аська зморщила ніс.
– Це старий наплічник. У ньому були тільки ляльки, заколки, одяг, тому… вибач, – буркнула вона.
О ні! Вона тягнула ляльки аж до станції! Ні, ну як її можна любити! Я вже стільки натерпівся через Аську. І що мені з її вибачень?
– Проси вибачення у Вінзу! – фиркнув я.
– Це ж не Ася назвала його злодієм! Це ти його звинуватив! – гаряче запротестувала Мілена.
Я не відповів, бо не визнаватиму їхню правоту. Спершу я про це подумаю. Занадто багато всього відразу.
Тільки от з думанням буває одна проблема, бо часом думається не про те, про що планувалося думати. Але тоді я ще про це не знав.