Важке запитання

Я навіть почав думати про Вінзу і про те, що потрібно попросити в нього вибачення чи якось так, але коли наступного дня я побачив мого дідуся, моє думання змінило напрямок. Дідусь лежав на дивані Адама, вкритий пледом у жовту клітинку.

– Тихіше! Дідусь відпочиває, – зупинила мене мама, хоч я навіть не встиг розтулити рот.

Я ще раз зазирнув до кімнати. Дідусь лежав нерухомо, він навіть не здригнувся. Його обличчя біле, як і волосся.

– Він помре? – хвилювався я.

– Хто?! – мама потягнула мене на кухню. – Хто, Кубусю?

– Дідусь Анджей, – пояснив я. – Я не хочу, щоб він теж помирав.

– Що ти таке вигадав? Дідусь просто втомився. Ми були на похороні пана Вєслава. Він не помре. – Вона дала мені запіканку. – Їж.

Я проковтнув кілька шматочків.

– Мамо, а чому люди помирають? – запитав я.

– Ну в тебе й питання. – Мама знизала плечима. – Люди помирають, бо… бо так заплановано… Після смерті вони живуть на небі, а там краще, ніж на землі, – додала вона з посмішкою. – Їж і прибери за собою, а не розкидай їжу по всій кухні, як учора. Я мушу йти на пошту. Сьогодні в мене друга зміна. – Вона надягла пальто і чоботи. – Але таке мудре питання ти можеш поставити вчительці з релігії.

Я пригадав, що досі злюся на маму, тому нічого їй не відповів. Проте наступного дня в моїй голові все ще снувало те саме питання. Коли почався урок релігії, я запитав пані Анну:

– Чому люди помирають?

– Ти, Кубусю, забув, що зробили Адам і Єва? А перше причастя вже на носі[1]. – Вчителька подивилася на мене з докором, а потім звернулася до класу: – Хто нагадає Кубусю історію гріха Адама і Єви?

Історію про гріх Адама і Єви були готові розповісти мені всі, крім Еміля, який ніколи не міг нічого пригадати, тому я сказав:

– Я теж цю історію пам’ятаю.

Незважаючи на це, вчителька попросила Олю розповісти нам про першу жінку, Єву, яка наразила людей на смерть і хвороби.

Я сам знав історію першої жінки, але в моїй голові не вкладалося, що якась древня Єва стала причиною смерті пана А Ти Хто і що це через неї мій дідусь теж колись помре.

Вчителька релігії, бачачи мою незадоволену міну, погладила мою чуприну і додала, наче втішаючи, що смерть – не кінець, бо вмирає лише тіло, а душа потрапляє в рай і там стає справді щасливою.

– Ось чому треба дбати про чистоту душі, – пояснила вона. А ще запитала, чи я зробив на цьому тижні якусь добру справу.

Мені одразу пригадався Беррі, якому я не допоміг, і Вінзу. Я важко зітхнув і прикусив губу.

– У тебе є ще три дні – ти точно встигнеш зробити щось хороше, – сказала вчителька.

«А й справді», – подумав я і, як тільки мама пішла на роботу, кинувся шукати і Беррі, і Вінзу.

Войтек, на жаль, не міг допомогти мені, бо пішов з мамою і Аською до окуліста.

Падав сніг, хоч учора було так тепло. Я перейшов через міст і опинився поруч з дитячим будинком. За огорожею бігав маленький пудель.

– Привіт! Ти не бачив Беррі? Він схожий на великого ведмедика-коалу і дуже мудрий, – запитав я в собачки.

– Її звати Шпилька. Ви вже познайомилися? – Біля собачки стояв… ви не повірите… Вінзу!

Через чорний пуховик він здавався товстішим.

– Ти тут живеш? – здивовано запитав я. Раніше я не знав нікого, хто б жив у дитячому будинку.

– Ти знайшов Беррі? – він відповів запитанням на питання.

Я заперечив.

– Але я знайшов телефон, – тихо сказав я. – Вибач. Його ніхто не вкрав. Не гнівайся на мене. – Я пояснив йому, як телефон потрапив у наплічник Аськи.

– Та все окей, – спокійно відповів Вінзу.

Він сів на підмурівок, а я поруч з ним. Якийсь час ми мовчали, вдивляючись у темні, схожі на павучі лапи, гілки дерев.

– Чому люди помирають? – раптом запитав я.

Я подумав, що хлопець лясне себе по лобі й буде з мене сміятися, але він нічого не сказав. Навіть легко зітхнув.

– Знаєш, коли померла моя мама…

– У тебе померла мама?! – вигукнув я.

Вперше я зустрів людину, в якої померла мама. У всіх моїх друзів є мами, вдома чи ще де-небудь, але є.

– Тоді я був молодший і сам для себе так пояснював смерть… Тільки послухай і не смійся.

– Не буду, – пообіцяв я.

– Дуже давно, коли на землі було дуже мало людей, всі вони жили вічно, але кожен все знав про своє життя. Кожен знав, що робитиме завтра, післязавтра, післяпіслязавтра і так до нескінченності. Спершу всіх це влаштовувало. Та, врешті, люди почали нудьгувати. Вони пішли до шамана, такого собі чарівника, і сказали: «У нашому житті немає жоднісінької таємниці. Ми знаємо геть усе. Це дуже нудно. Зроби що-небудь».

Шаман пообіцяв допомогти. Він приготував відвар з найчарівніших трав і всіх ним почастував. «Тепер ваше життя буде ділити кордон. Ніхто не знатиме, коли він перетне цей кордон і що його чекатиме на іншому боці», – пояснив він. Радісні люди пішли від шамана. Та за кілька місяців вони повернулися знову з великим проханням, – продовжував Вінзу. – «Скажи, а що нас чекає, коли ми перетнемо кордон? Ми вмираємо від цікавості». Шаман гірко розсміявся. «Я не знаю. Для того щоб перетнути кордон, ви повинні спочатку померти – це єдиний спосіб відкрити Найбільшу з Найбільших Таємниць».

Люди знову пішли, а згодом найстаріші з них почали вмирати. І вони першими відкрили Найбільшу з Найбільших Таємниць. З того часу багато людей відвідали шамана. Кожен хотів знати, що його чекає після перетину чарівного кордону. «Я дізнаюся, коли сам його перетну, а потім повернуся і розповім вам», – щоразу обіцяв шаман. Але тільки я, а від сьогодні ще й ти, знаємо, що хитрий шаман не випив чарівного відвару. Тому на відповідь чекати не варто.

– Бо він – єдиний безсмертний?

Вінзу подивився на мене з трохи глузливою посмішкою.

– Однозначно, тільки він, – сказав Вінзу і клацнув пальцем мене по носі.

Я розсміявся. Не знаю чому, але мені стало краще. Може, тому, що тепер у мене з Вінзу був спільний секрет, а може, тому, що в мене була мама.

У всякому разі, більше я не шукав відповіді на питання, чому люди вмирають. Мабуть, є питання, на які існує багато відповідей, і це – саме таке складне питання. Відтоді я почав більш конкретні пошуки – я шукав Беррі.

Це, та й не лише це, поглинуло мене так сильно, що я геть забув про гангстера. Однак, як з’ясувалося потім, він про мене не забув. Але про це я розповім трохи згодом.


[1] У християн-католиків перед першим причастям діти повторюють біблійну історію на уроках релігії.