Втеча додому?

– Мені вже час, щасти, малий! – Вінзу закинув наплічник через плече, пройшов кілька кроків і раптом повернувся.

– А ти вмієш читати? – запитав він.

– Я? – здивувався я.

– Ага, – відказав він.

Я розповів йому, що вже пару тижнів читаю собі сам, бо моя мама дізналася з телебачення, що вся Польща читає дітям.

– Це все через нову вчительку. Вона мене не любить, тому каже, що я зірок з неба не хапаю. Але відколи я читаю з усією Польщею, мої оцінки з читання покращилися, – похвалився я.

Вінзу посміхнувся.

– А я не хапаю зірок у математиці, – зізнався він і раптом спохмурнів. – Пан Вєслав… Ти мене не видаси? – Він підозріло зиркнув на мене.

– Ні! – швидко вигукнув я. Бо дуже любив таємниці.

– Пан Вєслав допомагав мені з математикою. Колись він був учителем, знаєш?

Я не знав. Для мене він був просто стариганем, який частував мене смачними цукерками, від яких псуються зуби, і казав: «Якщо раптом щось, молодий чоловіче…»

– Тому я до нього і ходив. Тепер ти знаєш. Але не збовкни, я не хочу, щоб хтось знав, що я переймався через математику. Це вже моя особиста справа, – наголосив Вінзу.

– Ага, – притакнув я.

Я подумав про Адама і його друзів. Ні він, ні вони ніколи не переймалися математикою. Вінзу б точно з ними не приятелював.

– Якщо ти вмієш читати, то, може, ти міг би мені допомогти. У тебе є час? – запитав хлопець.

– Звичайно! – не вагаючись сказав я.

«У мене з Вінзу аж дві таємниці, а це майже стільки ж, скільки із Войтеком», – зрадів я. Тому вирішив поділитися з ним моїм найбільшим хвилюванням.

– Пан А Ти Хто помер, мабуть, через мене, – зітхнув я і тут же засоромився. Я думав, що Вінзу буркне: «Що за дитячість» або «Не фантазуй» чи щось подібне, але цього не сталося.

Вінзу вислухав мене, а потім сказав, що я помиляюся. Пан Вєслав уже давно страждав від проблем із серцем і через це й помер, а не через те, що я хотів забрати собі Беррі.

– Немає нічого поганого в тому, що ти любиш Беррі, – переконав він мене. – Пан Вєслав зрадів би, якби про це дізнався. Я теж люблю Беррі і також дуже хотів би забрати його до себе. Головне, що ти не забув про обіцянку, і це мені в тобі найбільше подобається. Ходімо, втікачу, – сказав він і привів мене… ви не повірите… він привів мене в лікарню.

Ми увійшли в одну з палат дитячого відділення. Там стояло три ліжка. На одному з них під вікном лежав маленький хлопчик. Його нога була в гіпсі, він не міг рухатися, бо нога висіла на витяжці.

Страшно, правда ж? «Якби я не міг бігати або ходити, то… то навіть не знаю, що б це було», – подумав я.

– Привіт, Бартеку! – Вінзу посміхнувся малому. Він поправив йому подушку. – Сьогодні я не можу з тобою посидіти, але я обіцяв, що щось вигадаю – от я і вигадав. Я привів тобі приятеля. Такого ж утікача, як і ти. Він тобі почитає. Добре?

– Ну, залишися! – Бартек скривився як середа на п’ятницю, от-от готовий заплакати.

– Такий великий хлопець не буде плакати. Ну, давай, посміхнися, – наказав Вінзу. – Ми ще побачимося. Я повернуся десь за годинку, щоб провести Кубу додому.

Бартек пообіцяв, що не розплачеться, але коли Вінзу вийшов, він почав схлипувати.

– Як ти так поламався? – запитав я.

Малий ще трохи пошморгав.

– Коли я втікав додому, то впав з паркану, – набурмосено прошепотів він.

Я здивувався: можна втікати з дому, але про те, щоб втікати додому, я ніколи не чув.

– А де ти живеш?

– Вдома, – пояснив Бартек.

Та цього я зовсім не зрозумів. І почав детально його розпитувати. Я дізнався, що Бартек і Вінзу – брати. Вони живуть у дитячому будинку. Бартек посварився з товаришем по кімнаті, бо той узяв його машинку і зламав, тому малий вирішив втекти додому до свого дідуся. Він перелазив через паркан, впав і зламав ногу.

– Більше я не тікатиму, – сказав він і знову почав скиглити.

– Не плач. Я розповім тобі дещо кумедне. Як я втікав, то бився головою в стіну. Геп! Я побачив сотні зірок, і мене затрясло так, що я не міг встояти на місці. – Я витріщив очі, підскочив, мов клоун, щоб показати Бартеку, як мене затрусило.

Малий розреготався.

– А до кого ти хотів втекти? – раптом запитав він.

Я завагався.

– До нікого. Я хотів втекти від мами і тата.

– А що, вони тебе б’ють? – почав випитувати він.

– Ні. Але іноді як покарання змушують сидіти вдома чи вчитися.

– Якби в мене були мама і тато, я б взагалі не виходив з дому, – Бартек ще й почав ствердно кивати, щоб у мене не було жодних сумнівів у тому, що так би дійсно було.

– Я грався у втечу з дому від нудьги, – пояснив я, бо раптом і мені це здалося страшенно нерозумним.

– А я не грався. Ти більше не втікатимеш? – запитав він.

– Звичайно, ні, – пообіцяв я. – Тепер я тобі почитаю, хочеш?

У відповідь він дав мені кольорову книжку. «Дуже великі літери» – прочитав я напис на обкладинці. «Книжка для дітей дошкільного віку, я прочитаю її за п’ять хвилин», – подумав я.

– «Дві маленькі лисички-руді косички, Лу і Лі, живуть у гарній зеленій долині». Бачиш, ось ці лисички. – Я повернув книжку до Бартека.

Бартек подивився на ілюстрацію.

– Оці, з довгими хвостами? – запитав він. Він поклав голову на подушку і слухав. Коли я закінчив другу історію, він уже спав.

Я дуже собою пишався. Читати іншим набагато приємніше, ніж читати самому собі. Тепер я розумію, чому вся Польща читає дітям. Шкода, що мама цього досі не зрозуміла.

«Це був дуже хороший день», – подумав я. На жаль, наступні дні були не такі хороші. Але про це я розповім за мить.