Бійка з Ареком

Я так перенервував, що забув зробити уроки. На уроці я сидів тихо, мов миша, щоб не привертати до себе увагу. Але як комусь не щастить, то це надовго.

– Домашнє завдання нам прочитає Пав… – пані Марта не доказала.

Білий картонний сніговичок, що висів якраз поруч з моєю партою, раптом упав на підлогу. Всі подивилися в наш бік.

– О, а давайте Куба прочитає завдання, – попросила вчителька.

Ну от, і знову я несу додому зауваження. «Вчора – вікно, сьогодні – зауваження, батьки закриють мене в кімнаті на місяць», – подумав я.

Проте це був не кінець страждань. Після уроків, коли ще всі були в роздягалці, Войтек попросив допомогти нам знайти Беррі. Ідея була хороша. У нашому класі дев’ятнадцять дітей і живуть вони в різних частинах району. Всі погодилися допомогти в пошуках, але Арек злісно причепився до Беррі.

– Я його знаю. Лапи короткі, як у Дональда Дака, і він ось так бігає. – Арек загойдався на ногах, як розкарячка. – І товстий, як Блоха! І вони удвох так бігають! Ха, ха! Як два слони! Ха, ха! Як два бегемоти!

– Ну, перестань його дражнити. – Томек, Конрад і навіть Аська з Міленою стали на мій захист, хоча раніше я думав, що в класі крім Войтека мене ніхто не любить. Може, я зрадів би, але Арек дражнився – і я розлютився.

Я не треную силу волі, як Войтек, тому, коли він тягнув мене за руку до виходу, я висмикнувся, схопив підручник, який лежав біля чийогось наплічника, і спробував ляснути Арека по лобі, але він потягнув книжку так сильно, що розірвав її навпіл.

– Ви порвали мою книжку! – запищала Сандра.

– Я не дивився, чия це книжка, – буркнув я.

– Це він порвав! Усі бачили! – закричав Арек.

– Неправда! Це ти порвав! – вигукнув я.

Ми б знову побилися, але Войтек виштовхав мене з роздягалки.

– Мені байдуже, хто порвав, головне, щоб ви купили книжку! – крикнула Сандра.

Усю дорогу додому Войтек так мене втішав, що ледь не впав у калюжу. Але що мені його втішання, якщо книжка порвана і ніяким дивом не зліпиться. Я дивився вбік, бо Арек якраз проходив повз нас. Хоч його міна була не надто весела, та язик він мені встиг показати.

– Не звертай на нього уваги, якщо він хоче бути схожим на мавпу, то й нехай, – порадив Войтек.

Арек висолопив язика ще більше, а при цьому ще й так задивився, що вліз у найбільшу калюжу і замочив штани.

Додому я повертався дуже повільно. У нашому будинку три поверхи. Ми живемо на останньому. Зазвичай я вибігаю сходами догори за одну хвилину, бо дідусь сказав, що це хороший спосіб, щоб схуднути, тому я не вірю Ареку, що я бігаю як Дональд Дак. Та того дня я повз, мов черепаха.

Мама і тато сиділи на кухні й розмовляли впівголоса. На столі лежали якісь папери, роздруківки.

– Я не зробив домашнє завдання, – вирішив я зізнатися з порогу.

– Так? – Вони дивилися на мене, як на гнома.

– І побився з Ареком.

– Це не добре, – в один голос сказали вони.

– І порвав підручник Сандри, – додав я.

– Стільки проблем. Стільки клопотів. Я, мабуть, посивію! – мама зойкнула, ніби прокинулася від сну. – Я вже сама не знаю, що робити… – сказала вона, взагалі не дивлячись на мене.

– Точно, – підтвердив тато. – Зроби уроки сьогодні, я увечері перевірю, – мовив він. – Арешт…

Телефонний дзвінок перервав його на півслові.

Мама тримала телефон біля вуха і повторювала:

– Так, так, пані Едито, так, так.

Вона розмовляла з мамою Арека. Скориставшись нагодою, я тихо вислизнув з кухні.

– Вони повинні вибачитися, звичайно, – говорила мама. – Так, звісно, я накажу, щоб він повертався зі школи іншим тротуаром, ніж Арусь, так, звісно… Ні, він не казав, що штовхнув Арека до калюжі… Тобто ви думаєте, що коли між ними буде дорога, то вони не поб’ються?

– Точно, – почув я нетерпляче зітхання батька.

– Ми повернемо гроші за книжку, не переймайтеся, будь ласка. – Мама з полегшенням повісила слухавку.

Я полегшення не відчув. Мене змусять вибачитися перед Ареком, Сандрою і купити підручник за гроші, які я отримав від дідуся Анджея.

– Я не штовхав Арека до калюжі. Запитайте Войтека! – крикнув я ледь стримуючись, щоб не заплакати.

– Я вірю, але це все ж таки ти почав бійку, тому тобі доведеться все виправляти, – сказала мама і більше не звертала на мене уваги. Наче мене там взагалі не було. – Давай обдумаємо все спокійно. Може, позики вистачить, – звернулася вона до тата.

– Якщо я зараз не ризикну, то не зроблю цього більше ніколи. – Тато зітхнув. – Добре. Я подумаю ще. Може, я знайду інший спосіб.

Він зібрав документи в білу картонну папку і помістив її в шухляду комода.

– Так важко раптово змінювати плани, – сказала мама.

Я поняття не мав, про що вони говорили. Це добре, бо якби я розумів, про що там говорять, то посивів би через хвилювання. Але перш ніж це все виявилося, повернувся гангстер.