Вінзу вважав, що я жартую, коли я сказав йому, що тато підготує його до контрольної, але в суботу о десятій годині він подзвонив у двері. Я впустив його в коридор і гукнув:
– Тату, мій друг прийшов!
– Ну то що, хлопці, будемо повторювати додавання чи віднімання? – Тато визирнув з кухні, і на його обличчі з’явилося величезне здивування. Він побачив хлопця приблизно такого ж віку, як Адам, худющого, мов тичка, і з дредами на голові.
– Функції. Доброго дня, – чемно привітався Вінзу.
– Функції? – Тато ковтнув слину. – Це твій друг? Такий великий?
– Так, – переконливо сказав я. – Ми друзі, – додав я для точності.
Тато дуже сильно старався не показувати подив. А от мамі не вдалося настільки добре стримати емоції. Вона теж сказала «доброго ранку», але при цьому впустила тарілку.
Через годину Вінзу попрощався і пішов. І тоді мама вибухнула, мов справжня бомба.
– Кубо, скажи правду! Хто це?! Звідки ти його знаєш?! Звідки ти його вигріб?! Такий великий хлопець не може бути твоїм другом. Хто тебе намовив привести його додому?! Ти бачив?! – не чекаючи відповіді, вона звернулася до тата: – Ти бачив, що в нього на голові?! І такий худий, він виглядає як наркоман… – Вона замовкла, відчинила шафку під дзеркалом, вийняла звідти кольорову газету і раптом присіла переді мною.
– Кубо, покажи очі! Тут написано, – тицьнула вона в газету, – що такі, як оцей, що тут був, дають дітям наркотики. Маленьким дітям, навіть з першого класу!
Перш ніж моя мама дійшла висновку, що в моїх очах немає нічого незвичайного, минуло трохи часу.
– Ти оцінюєш хлопчину за виглядом, а це мені не подобається, – сказав тато. – Кожен другий одноліток Адама – високий, худий і розпатланий, або ще гірше: майже лисий, як Адам. Але дійсно, Куба має сказати, хто це і звідки він його знає. – Тато запитально подивився на мене.
Я розповів майже все. І змовчав лише про те, що підозрював Вінзу в крадіжці телефона.
Мамі ніби трохи полегшало.
– Треба переконатися, що він дійсно з будинку дитини. А того поламаного Бартека, що нібито лежить у лікарні, я хочу побачити. На власні очі! – твердо мовила вона.
Я намагався допомогти, а накликав на себе купу клопотів. Якщо я скажу Вінзу, що мама хоче побачити Бартека, бо вважає, що кожен хлопець з дредами – брехун або наркоман, то втрачу друга, бо, здається, Вінзу став моїм другом, тому що в нас є спільні секрети, і взагалі… хіба ні?
Я звернувся за порадою до Войтека і дідуся.
– Я не знаю, що робити. Я не бачив жодного фільму про мам, які не люблять хлопців з дредами. Про гангстерів я знаю більше, – сказав Войтек.
Зате в дідуся була ідея.
– Скажи правду.
І я зробив так, як він радив. Я вибрав найкоротшу істину.
– Мама хотіла б піти з нами до Бартека, – сказав я.
На щастя, Вінзу нічого не питав і тільки дивно посміхнувся.
Наступного дня ми зустрілися перед лікарнею. Перш ніж увійти в палату, мама випитувала Вінзу про дитячий будинок, про школу, про його дідуся. Вона замовкла тільки тоді, коли побачила знерухомленого Бартека.
– О Боже, такий малюк! – тихо зітхнула вона і зайнялася Бартеком, зовсім забувши про нас. Вона нагодувала його, дала йому пити, поправила подушку і, врешті, накричала на медсестру, бо в Бартека була заплямлена піжама.
Малий дивився на маму з подивом, але робив усе, що вона казала, і, здавалося, був щасливий. Потім прийшла вихователька з дитячого будинку, пані Ольга, тому мама трохи заспокоїлася. Вихователька розповідала про дітей, якими опікується, жартувала з Бартека і зачіски Вінзу. А ще вона подякувала за наші відвідини.
Мама тільки повторювала: «Так, так, немає за що», а коли ми врешті вийшли, то сказала:
– З іншими дітьми, що лежать у лікарні, сидять батьки, а… Бартусь… – І розплакалася. Добре, що я йшов за нею, інакше вона б торохнулася об той самий ліхтар, що й Войтек.
Вдома я дізнався, що можу відвідувати Бартека і зустрічатися з Вінзу, а тато дізнався, що може допомагати йому з математикою.
Ось так моя мама докорінно змінилася, як і тоді, коли я вдарився головою об стіну, тільки тоді змінилося все в татові, а не в мамі. Я хотів скористатися цією зміною і обережно сказав:
– А Беррі точно зараз десь замерзає, сам-один, як Бартек.
– Зроби уроки і покажи щоденник, – почув я у відповідь і більше не ризикував.
«Якби я був чарівником, то знайшов би Беррі без сторонньої допомоги», – подумав я.
А якби я знав, що станеться з Беррі, то віддав би все, щоб стати чарівником. Але про це все я дізнаюся пізніше. А зараз я розповім про гангстера, що досі не залишав мене в спокої.