Діти ворушили губами, повільно складаючи літери в склади, склади в слова, слова у фрази, і незабаром з розчаруванням зрозуміли – ввічливе небо не вирізнялося фантазією, воно писало той самий текст, незрозумілий і нудний: «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля! Грифель – це паличка з особливої породи сланцю для писання на аспідній дошці. Аспідна дошка – це дошка із шаруватого мінералу чорних кольорів, на якій пишуть грифелем. Сланець – шарувата гірська порода, яка має здатність розколюватися на тонкі пластинки або шари».
Хлопці шепотіли слова, але зміст тексту не могли розгадати. Мишко, найкращий учень у класі, який читав татові енциклопедії, сумно хитав головою:
– Ні, на жаль, я з цією темою не знайомий. Не розумію, до чого тут грифель, якісь породи, сланці, аспідні дошки? І взагалі, у мене енциклопедії з історії. Але якщо подумати, пошукати спільний корінь?.. Наприклад, слово «Мінерали». Воно починається на букву «М». «Мінерали… Міни… Міністр…»
– «Мінералка»! – з надією вигукнула маленька Людмила й стражденно скривилася: – Так пити хочеться, їсти…
– Це чарівні заклинання, – усміхнувся Борько, – абракадабра, яку треба вимовити три рази, потім чотири рази плюнути через ліве плече, підстрибнути на правій нозі, і тоді розверзнуться небеса і…
– І з’явиться в них стежка, якою ми підемо додому! – похмуро пожартувала Наталочка.
– Дурнуватий текст, нічого не зрозуміло, – тужно сказала Катруся. – Що таке «сланець»? Звучить загадково й нагадує щось солодке. Або слово «аспідна»? Звучить красиво. «Аспідами» можуть бути квіти або зірки…
– Або змії, – висловив свою думку Костик. – Або погані люди. Щось я десь чув, як хтось когось так обзивав, але не пригадаю – чи у дворі, чи в казці.
– Та все це… якась дурня-дуренственна! – відчеканив упевнено Петрик П’яточкин. – У цьому тексті взагалі нема смислу, просто набір слів. Літери – вони ж із хмар! – випадково зіткнулися разом, випадкові слова склали, а ми їх розгадуємо, голову даремно ламаємо. – П’яточкин хотів ще щось додати, але йому здалося, що якась примарна думка залетіла в його голову, він хоче її піймати, оформити в слова, озвучити, але вона тане. Вона тане й залишає неясне відчуття того, що небо хоче йому допомогти й своєю «шпаргалкою» посилає підказку… Але яка з неї користь, якщо нічого не зрозуміло… П’яточкин більше нічого не сказав і відійшов убік.
Зате впевнено й чітко, як під час диктанту, заговорила Вчителька:
– Діти, повірте мені, у небесному тексті написано все правильно, начебто зі словника переписали. І про грифель правильно, і про аспідну дошку, і про сланець. Я потім вам у школі на уроці все поясню. Не можу зрозуміти, який це все має стосунок до Баронії? – Бо-Бо здивовано повела плечем і на мить замислилася. – І взагалі, мені здається… – Вона раптом повернулася до Петрика. – П’яточкин, послухай! – звернулася вона до нього. – У мене до тебе запитання. Куди подівся твій друг? Отой пан, Гумовий Барон? Я його давно не бачила. «Друг», зрозуміло, у лапках.
П’яточкин відповісти не встиг.
– Чому «друг у лапках»? – почувся звідкись згори голосний, як гуркіт грому, голос. Діти завмерли й злякано підвели голови. П’яточкин, Бо-Бо й Катруся одразу впізнали, чий це голос.
На помості для музикантів стояв сам Гумовий Барон. Той самий Барон, який сидів у П’яточкина біля вигину ліктя на забинтованій гіпсом руці. Барон у сірому костюмі з фіолетовими ґудзиками, у салатовій краватці і з червоним грифелем у нагрудній кишені. Барон у величезних черевиках, лівий синього кольору, а правий – зеленого. Барон із різнобарвними руками, ліва – жовтогаряча, а права – жовта. Барон у чорному капелюсі, схожому на ковпачок від ручки. Той самий Гумовий Барон, тільки збільшений до середнього людського зросту.
– Я зовсім «без лапок друг», – сказав Гумовий Барон, посміхаючись, і привітно помахав рукою. – Я – «Друг з великої літери»! Друг усіх скривджених і витертих зі списку! І зараз я вам усім це доведу!
– Доведіть! – виклично крикнула Вчителька. – Нагодуйте дітей, вони дуже голодні. Провітріть приміщення, у вас тут дихати нічим. Так неприємно пахне. Що у вас підгоріло? Задихнутися можна…
– Одне з двох – або нагодувати, або провітрити, – похитав головою Барон. – І те й інше разом не виходить. Я, передбачаючи ваше прохання, вибрав перше, мені воно здалося важливішим. Мої вірні слуги, мої незрівнянні зіні, зараз подбають, щоб моїм дорогим гостям було не нудно й смачно. – І Гумовий Барон урочисто пророкотав: – Прошу накривати на столи! Але спочатку – подайте столи! І ще спочатку – музику!!! – Барон тричі ляснув у долоні.
На оркестровому помості негайно з’явилися музиканти в блискучому одязі, який щільно облягав їхні тіла. Вони поважно розкланялися й заграли урочистий вступ. У такт мелодії їхні голови з віночком із ріденьких кущиків волосся – закивали, великі м’які вуха – заплескали, довгі пухнаті вії – закліпали. Маслянисто поблискували очі кольорів веселки, добродушна усмішка великих губ розповзлася по пласких обличчях від вуха до вуха. Підкоряючись веселому ритму, артисти постійно міняли форму, наче хтось невидимий м’яв їхні тіла. Вони сплющувалися на коржі, тоді витягалися догори, далі – у сторони, закручувалися, розкручувалися і, нарешті, стали схожими на ті інструменти, на яких грали.
