Було спекотно й парко, як перед грозою. Слабкі пориви вітру не приносили з собою прохолоди, зате неприємно дратували легким запахом підгорілої гуми. Вітер розвівав волосся, але зовсім не торкав листя. Здавалося, йому було не під силу ворухнути навіть тонкою травинкою, рослини не спілкувалися з вітром.
* * *
Гумовий Барон мав рацію, розповідаючи про красу Баронії. І не дивно, бо якщо можна уявити собі всі барви – їхні відтінки й поєднання, – то всі вони переливалися тут, у травах і у квітах, у кущах біля стежки й у деревах довкола лугу.
П’яточкин, Учителька й Катруся мовчки милувалися барвами завмерлої природи. Потім вони повільно зійшли з пагорка й побрели лугом.
Незабаром вони з подивом збагнули, чому рослини не ворушилися на вітрі. Трави, як виявилося, були не травами, а різнобарвними олівцями й пензликами різної товщини й розмірів. Дерева – величезними фломастерами й різноманітними ручками. Квіти ж, якщо придивитися, виявились усього лише гумками-витирачками вигадливих форм.
Було дивовижно тихо. Не пурхали метелики, не співали птахи, не дзижчали бджоли й не шаруділи в травах змії та миші. Ніщо не порушувало мовчазного спокою застиглої природи. Здавалося, вона й так задоволена собою.
* * *
– Жуйки! – раптом порушив тишу захоплений крик Петрика. – Це жуйки! – П’яточкин обривав із куща різнобарвні ягоди, клав до рота й жував, надуваючи гумові бульки.
Деякі ягоди-жуйки, мабуть найспіліші, самі надувалися на кущах прозорими тонкими кулями і одразу ж дзвінко тріскали, обвисаючи тонкою гумовою павутиною.
– Ой, погляньте! Гумки для волосся! – раптом радісно вигукнула Катруся, нахиляючись над незвичайною квіткою. Вона квапливо, одним рухом, обірвала її пелюстки-гумки й зібрала своє пишне волосся в тоненькі хвостики.
І тут почувся схвильований голос Бо-Бо:
– Не може бути! Не може бути! Я завжди, завжди мріяла про них! Вони мені навіть снилися!
Учителька застигла біля крислатого куща і, вражена побаченим, безупинно кліпала. Вона не вірила своїм очам – на гілках замість листків стирчали в усі боки гумові пантофлі з тонкою перетинкою й вигадливими брошками.
Учителька нарешті отямилася, швидко зняла з ніг старі босоніжки і всунула ноги в першу-ліпшу пару. Вибір фасонів був такий великий, що Бо-Бо розгубилася, і в пошуках свого розміру їй довелося переміряти майже всі капчані плоди куща, а деякі – навіть кілька разів. Нарешті, після тривалих вагань, вона зупинила свій вибір на золотавій парі з пурпурною перетинкою.
– Які зручні капці, м’які! Ніде не тисне, не тре! – Учителька проходжувалася й підстрибувала, задоволена обновкою.
Але одразу ж її увагу привернуло низьке розлоге дерево, яке під вагою плодів аж до землі звісило тонкі віти.
– Це ж головні убори! Який вибір фасонів! – Але біля шапкового дерева Бо-Бо довго не затрималася. Вона швидко зірвала синю модель із блакитними пушинками й одразу вдягла на голову.
* * *
Збігав час, але тіні не лягали на землю. Мандрівники повільно брели гумовим лугом. Катруся зірвала собі скакалку, П’яточкин – хокейну шайбу, Бо-Бо – намисто.
І так могло тривати ще невідь-як довго, бо навколо росли справді необхідні для життя речі. Та й незвичайні, ніколи ніким не бачені, теж.
Але луг раптом закінчився, за ним був майданчик, викладений строкатим килимом – П’яточкин, Учителька й Катруся підійшли до невеликого сріблистого палацу. На його даху були різнобарвні башточки, дуже розмаїті, круглі й багатогранні, із загостреними й тупими верхівками. Єдине вікно, довге й вузьке, тоненькою смужкою перекреслювало стіну.
Палац був простий за формою. Звичайний прямокутник, що зоддаля нагадував Петриків пенал, з якого безладно стирчали різної довжини й форми олівці; одні з них начебто були ще акуратно заточені, а інші вже криво затупилися.
У сріблистих стінах палацу відображалися бліді хмари, і були вони схожі на літери й розділові знаки.
Літери-хмари плили по небу, наздоганяючи одна одну, і з’єднувалися в слова, які одразу знову розпадалися на літери. Небесні тексти танули, начебто їх хтось витирав гумкою, і знову зринали, немовби їх хтось легенько писав олівцем. Щоб прочитати їх, було потрібно чимало часу.
* * *
Учителька зупинилася, начепила на носа окуляри, які завжди теліпалися в неї на шиї на шнурку, і закинула голову:
– «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля!..» – прочитала вона по складах. – Яке миле, ввічливе небо, нічого не скажеш. «Прекрасна Баронія!» – це мені зрозуміло, тут справді красиво. Трішки, щоправда, неприємно пахне, мов ручка сковорідки підгоріла. Але до чого тут «Грифель»? Що це означає? – Бо-Бо хотіла було читати далі, але її відволікла Катруся.
– Я хочу пити, – втомлено сказала вона.
– А я пити і їсти, – додав П’яточкин.
Учителька покинула читання небесних текстів, треба було повертатися до земних проблем. Вона раптом відчула непереборну сонливість і спрагу. Від спеки плуталися думки. Все довкола здавалося декорацією покинутого театру, де давно не провітрювали. Щосили намагаючись зберегти спокій, вона награно бадьоро й весело вигукнула:
– Тоді поквапмося, діти! Я гадаю, у цьому затишному блискучому палаці ми зможемо поїсти, втамувати спрагу й відпочити в прохолодних залах. Адже небеса нам сказали «Ласкаво просимо!» – Бо-Бо взяла Петрика й Катрусю за руки і повела до широко розчинених дверей палацу.
* * *
Щойно мандрівники переступили його поріг, як звідкись зі стелі перед ними впали тонкі сіті. Легкі мережива застигли твердою загорожею і перепинили шлях. З візерунків виповзли, сичачи і звиваючись, дві гумові змії з пащами-присосками. Вони почали роздуватися й одразу перетворилися на стражників, які нагадували неакуратно зліплені з пластиліну кулі.
– Огляд! Перевірка кишень! – грізно вигукнули стражники-змії й дістали пістолети. – Такий закон для всіх, хто заходить у палац Баронії.
– У мене взагалі немає кишень, – злякано прошептала Бо-Бо, найдужче її зараз турбувало, що в неї відберуть щойно зірвані капці, про які вона мріяла все життя. З намистом і шапочкою розстатися вона була готова.
* * *
П’яточкин і Катруся вивернули кишені. Пом’ятий лист від однокласників, шпильки, цукерки, монети, хокейна шайба – все це стражників не цікавило.
Їхню увагу привернули дві чорні насінини, загублені в кишені в Катрусі. Стражники їх довго вивчали, розглядаючи крізь збільшувальне скло, і обмінювалися один з одним думками.
– Гадаєш, цим можна писати? – запитав Лівий стражник у Правого.
– Ні, гадаю, не можна, – відповів Правий Лівому, дряпаючи чорною насіниною по Петриковому листу. – Не пише, тільки рве папір.
– Це – насіння. Його можна лузати. Я дуже люблю насіння, – виправдовувалася перелякана Катруся.
Стражники взяли в рот зернятка, пожували й, скривившись, виплюнули:
– Тьху, яка гидота. Але можете заходити, огляд кишень завершено.
Тверда загорожа, що перепиняла шлях, легко злетіла вгору тонким мереживом, і подорожани безперешкодно піднялися сходами. Щойно вони переступили поріг просторої зали, у них одразу замигтіло в очах.
* * *
Як і на лузі, у великій залі палацу змішалися різноманітні барви та їхні відтінки. Строкаті ляльки й скульптури загадкових істот стояли вздовж стін. Між ними у великих вазонах росли вигадливі фломастерові дерева й олівцеві кущі. У вазах стояли букети з пензликів. Яскраво-жовтими плямами виділялися світильники, які не давали світла. Картини й килими з соковитими пейзажами Баронії й пишними портретами Гумового Барона покривали всі стіни. На маленькому коричневому помості в кутку стояли музичні інструменти. Підлога в салатово-бузкових плямах, наче килим, приглушувала звук кроків. Повітря було спертим, присмак згару – дужчим, про прохолоду й свіжість можна було забути.
* * *
У строкатому розмаїтті зали бліді, як хмарини, повільно й безмовно нипали діти.
П’яточкин кинувся до них:
– Ось ви де! А я так хвилювався, так хвилювався! Гадав, що ви назавжди пропали. – Він ще хотів додати: «Назавжди зникли після того, як я ваші імена гумкою повитирав!», але не посмів, йому було соромно. Він тільки нарочито весело вигукнув: – Але я бачу, що тут геть незле! Навіть класно, просто супер! – Діти печально й мовчки дивилися на Петрика безбарвними очима.
– Палац як палац, – спокійно заперечила Катруся, наче все життя провела в палацах. – Бувають кращі, бувають гірші, а цей якийсь задушливий, смердючий і дуже строкатий – в очах мерехтить.
– Усе тут – гумове, – раптом тихим голосом сказала її найкраща подружка Марійка. – Я вже все поторкала руками, навіть вкусити спробувала – гума…
– Олівці, фломастери, ручки – гумові, не малюють і не пишуть, – в’яло навперебій скаржилися діти Вчительці. – Тут красиво, але нудно, тут нічого робити. Тут нічого немає – ні їжі, ні води, ні телевізора, ні магнітофона, ні книжок, ні паперу, ні іграшок. Додому хочеться, їсти, пити, спати…
– Знала б я, що буде така екскурсія, взяла б із дому бутербродів побільше. Бо я свій по дорозі сюди доїла, – сумно зітхнула Марійка.
* * *
Учителька пильно розглядала своїх учнів. Її вже не дивувало, що коли їхні імена стерли гумкою, діти знебарвилися й стали схожими на бліді акварелі невдатного художника, який з необережності занадто розмив їх водою. Її не дивувало, що в них зблякли очі й волосся, рум’янці й ластовиння, барви на одязі, адже такі ж зміни відбулися і з нею, і з Катрусею, і з П’яточкиним.
Насторожувало Бо-Бо інше: за той час, який діти провели в палаці, знебарвився їхній настрій. Діти поникли, погляд їхніх очей став тьмяним, бліді губи не усміхалися, вони мляво пересувалися по залі.
* * *
– Потерпіть, діти, я зараз подумаю… – Бо-Бо була впевнена, що вона неодмінно знайде вихід. Що-небудь зараз придумає, адже вона просто зобов’язана що-небудь придумати.
Вона вдягла окуляри і, щоб підбадьорити своїх учнів, сказала голосно й задерикувато, наче починала урок:
– Діти! Сьогодні ви… – і одразу поправила себе, – сьогодні МИ повинні трішки потерпіти.
– А нетрішки й не вийде, – слабко заперечив Мишко. – Може, кілька годин і протримаємося.
– Які «кілька годин»?! – неприродно розсміялася Бо-Бо. – Зовсім не кілька годин! Ми протримаємося рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб протриматися! Я знаю, що робити! Потрібно піти на кухню! Там неодмінно знайдеться що-небудь перекусити.
Діти байдужно мовчали, вони вже знали, що зі строкатої зали виходу немає.
– Або ми можемо піти в магазин! У супермаркет! – твердо, по-діловому заявила Вчителька.
Вона єдина зраділа цій пропозиції.
– Але, може, за замком є сад? Або город? – Бо-Бо зненацька розгубилася, знітилася й погаслим голосом прошепотіла, вже ні до кого не звертаючись:
– Може, є свинарник або корівник? Козятник або овечник? Курятник або півнятник? Я гадаю, що…
Але продовжити Вчительці не дав здивований вигук П’яточкина:
– Погляньте, ви тільки погляньте, що пише небо!
Діти не поспішаючи рушили до довгого й вузького, як щілина, вікна. Вони скупчилися біля нього і дивилися на небо, по якому ковзали бліді, як і вони самі, хмари. Хмари повільно плили, натрапляли одна на одну, складалися в слова, потім відштовхувалися одна від одної й розпадалися на літери…
На бляклих небесних письменах відпочивали очі, стомлені строкатістю зали…