Я-тепер-невідь-хто

П’яточкин увірвався в клас. На першій парті сиділа сумна Катруся й малювала яблуко.

Біля дошки стояла Вчителька Борислава Бориславівна Борсученко. Вона знала, що учні називають її «Бо-Бо», і не ображалася, вона сама в зошитах підписувалася: «Бобобо».

Більше в класі нікого не було.

Учителька вже намалювала яблуко на дошці, а тепер повільно й безтямно заштриховувала його правий бік.

– Доброго дня, П’яточкин, – сумно сказала Бо-Бо, повертаючись до дверей.

– Спізнився?.. – тихо запитав П’яточкин.

– Ні, ні, що ти! Зовсім не спізнився. Ми просто так з Катрусею яблука малюємо. Спізнюватися більше нікуди… Уроків немає… Дітей немає… Я тепер не Вчителька, я-тепер-невідь-хто… Яблуко-малювальниця, напевно!

П’яточкин завважив, яким нерухомим і згаслим був погляд Бо-Бо. Очевидно, вона була вкрай здивована.

– А де всі? – запитав Петрик тихо й додав з таємною надією: – Захворіли? Нежить? Грип?

П’яточкин прекрасно розумів, що всі діти в класі одночасно занедужати не можуть. Але ж відомі медицині випадки незрозумілої епідемії?! І в глибині душі він дуже сподівався, що саме сьогодні й трапився такий рідкісний випадок. Краще хвороба, яку можна вилікувати, ніж таємнича пропажа всього класу!

Але Петрикові сподівання розвіяла Катруся.

– Ні, не занедужали. Просто зникли, – спокійно повідомила вона, заштриховуючи правий бік яблука. Катруся, здавалося, сприйняла те, що трапилося в класі, як екскурсію, в яку її, з якихось незрозумілих причин, не взяли. І саме це її й засмучувало.

Катруся відклала олівець і мовила:

– Так, усі пропали, просто на очах розтанули. Спершу Дмитрик став поступово зникати… Починаючи з літачка, якого він складав з аркушика – він його спеціально для цього із зошита з математики вирвав. Відтак помалу почав зникати Костик… Спочатку пензлик, яким він малював, тоді картинка, далі фарби на носі, а потім і він сам весь розтанув. Згодом Марійка з бутербродом пропала… Спершу бутерброд, потім вона сама. Відтак у Людмилки зникла жуйка, яку вона в рот хотіла покласти, далі бантик, а потім і сама Людмилка. У Мишка спочатку розтанули літери в книжці, потім – сама книжка, а згодом уже й Мишко. В Андрійка пропали спершу окуляри, він їх кинувся шукати, і доки шукав, сам пропав. А далі я вже й не пам’ятаю, хто за ким, але всі зникли, немов їх корова язиком злизала. Або наче хтось їх гумкою витер.

П’яточкин спробував уявити, як зникали однокласники, – виходило смішно, як у мультфільмі. Але це був не фільм, усе відбувалося насправді! Лишень уявіть – із живими! – а зовсім не з намальованими друзями! П’яточкин задихнувся від жалю й болю.

– Кричали, плакали? – запитав він, співчутливо суплячись.

– Ні, – спокійно похитала головою Катруся. Вона посміхнулася й вела далі:

– Не кричали й не плакали, навпаки. Спочатку дивувалися, потім почали сміятися. Це ж, напевно, лоскотно, коли тебе корова шорстким язиком лиже або коли тебе витирають гумкою? Всім було весело. Це я плакала! Це мені сумно! Адже я залишилася сама-самісінька…

– І я залишилася сама, без учнів, без роботи… Мені теж дуже важко, – сказала Бо-Бо і витерла хусточкою окуляри й мокрі від сліз очі.

Петрик повільно, як уві сні, пройшовся між партами. На них лежали речі його однокласників – книжки, зошити, олівці, ручки, брелоки з підвісками із плюшевих звірят і машинок, інші дрібнички, без яких життя школяра годі уявити.

– Як же так?! Як же це могло статися?! – дивувався П’яточкин. У нього перехоплювало подих, зводило живіт, підкошувалися ноги. – Я ж витирав тільки імена дітей на папері, а вони всі зникли насправді?! Гумкою витирав, звичайною гумкою!..

Раптом П’яточкин різко зупинився. Він підозріливо й сердито скосив очі на Барона. Той, закинувши ногу на ногу, і далі мирно сидів на його лікті й незворушно посміхався.

– Я знаю! Це він у всьому винен! – прошипів гнівно П’яточкин, поглядом вказуючи Бо-Бо й Катрусі на забинтовану руку. – Ось він!

Почувши це, Барон сумно похитав головою і з глибокою образою в голосі звернувся до Вчительки й Катрусі:

– Я так і знав, я так і знав! Ось вона – чорна невдячність! Зараз з’ясується, що я у всьому винен! – Барон благально склав руки на грудях, він виправдувався, шукав співчуття. – Не вірте, благаю, не вірте йому, цьому образливому Петрикові П’яточкину! Насправді я до цього не причетний! Я тільки… трішки допоміг…

Учителька Бо-Бо й Катруся з подивом розглядали маленького строкатого Чоловічка. Завваживши їхні погляди, він підвівся, зняв капелюх-ковпачок від ручки, шаркнув різнобарвними черевиками й уклонився.

– Ага! Я ж іще не представився. Гумовий Барон. Змушений був покинути всі справи – а в мене їх, мушу завважити, чимало! – і негайно примчав, щоб проявити турботу й допомогти покарати кривдників вашого приятеля!

– Як же ти мені допоміг? Ти ж тільки нашкодив! – П’яточкин вороже глянув на Барона, який поважно походжав по його забинтованій руці.

– А ти згадай, Петрику, – вперто виправдувався Барон. – Коли ти тер гумкою підписи однокласників, папір з їхніми іменами перетворився на сірі гумові крихти-порошини. А я, як уже тобі відомо, з них складаюся!

Він повернувся до Вчительки й Катрусі і взявся їм пояснювати, виправдовуючись і сподіваючись знайти в них підтримку:

– Це тільки здається, що П’яточкин імена на папері знищував! Насправді він про всіх думав з образою й хотів усім помститися, бодай хоч неприємностей завдати. А я що? Я – за справедливість і завжди на боці скривджених! Ото зі співчуття я й допоміг, витер усіх кривдників із життя. Щоб не кривдили.

Бо-Бо і Катруся похмуро мовчали, вони нарешті зрозуміли, що сталося.

Зрозумів це й П’яточкин і не на жарт злякався: невже він зробив помилку? А якщо це справді так, то чому, як у домашньому завданні, цю помилку не можна швидко виправити?

– Як же мені повернути моїх друзів? – розпачливо запитав Петрик.

Глибоке співчуття до переживань Петрика відобразилося на обличчі Гумового Барона, задушевним тихим голосом той почав його втішати:

– Не сумуй, Петрику П’яточкин! Подумай гарненько, чи потрібні вони тобі, твої «друзі в лапках»? Приміром, цей задавака Мишко? Через нього ти одержав двійку, він не дав тобі – другові! – списати на контрольній! А ця ненажера Марійка! Не могла віддати весь свій бутерброд, коли ти, як завжди, свій забув удома! Або Людмилка! Завжди пригощала жуйками, а тут раптом узяла й не почастувала! Нечемно? Авжеж! А Дмитрик? Пригадай лише – його літачок полетів далі й вище, а твій одразу носом клюнув! Я б теж образився за таке! А Костик? А Наталочка, яка вічно обзивається й дражниться?! Та що тут казати, просто слів немає від образи! – І Гумовий Барон скорчив скорботну гримасу.

П’яточкин ледь дослухав, він пихкав і сопів від обурення:

– А скільки разів Мишко допомагав мені?! Після уроків залишався, пояснював задачі?! А Марійка! Завжди ділилася своїми смачними бутербродами! А Дмитрик?!. А Костик?!. І взагалі, це мої друзі, а не твої! Тепер у мене нікого немає! З ким же я дружитиму?

– Кращого друга, ніж я, тобі не знайти, – відповів ласкаво Гумовий Барон і скромно опустив очі.

Бо-Бо і Катруся слухали й переглядалися.

– І що ж через вашу допомогу сталося з однокласниками? – запитала Катруся, спідлоба дивлячись на Барона.

– О, не хвилюйтеся! З ними все гаразд! Вони живуть у моєму затишному замку, у моїй прекрасній Баронії. Ви коли-небудь чули про таку землю? Дивовижна країна, дуже рекомендую відвідати, – не без гордості додав Гумовий Барон. – Ніде ви не зустрінете таких рослин, такого повітря, таких барв природи, як у Баронії. Повірте мені, вам не варто хвилюватися про ваших друзів! Їх нагодують і розважать, мої чудові зіні подбають про це. Зіні дуже веселі й кумедні, як діти. Працьовиті й віддані слуги. Я б сказав, що моїй колекції зінь позаздрив би будь-який монарх!

– І де ж твоя прекрасна дивовижна Баронія? – нетерпляче перервав його П’яточкин.

– Е-е-е, ти знаєш… Так одразу й не відповіси на це, е-е-е, запитання… – протягнув Гумовий Барон, відводячи очі, – він не квапився давати свою адресу.

– Але як же туди потрапити? – допитувався Петрик.

– Дорога туди, як ображена думка – незрозуміло, де починається, невідомо, де обривається… Це, звичайно, непросто, зовсім непросто… – похитав головою Гумовий Барон. – Але якщо гарненько подумати, то цілком можливо… Дуже навіть можливо, якщо трішки подумати!

П’яточкин сів за парту й понурив голову. Він не знав, що робити, ситуація здавалася йому безвихідною, і він тужно вимовив:

– Я маю подумати… про що? Що це означає: «Не просто, але можливо» – я не розумію…

Раптом Петрик відчув прохолодну долоню в себе на чолі, підвів голову – біля нього стояла Бо-Бо, а поруч із нею – Катруся.

– Якщо можливо, П’яточкин, – сказала ласкаво, але твердо Вчителька, – але при цьому нехай навіть і непросто, – тут уже нічого не вдієш! – треба думати. У мене не залишилося, крім тебе й Катрусі, жодного учня, бо ти увесь клас гумкою стер. Я вже яблуко домалювала, його правий бік заштрихувала, тож тему уроку вже відпрацьовано. Не малювати ж мені далі… грушу?!

Видно було, що Бо-Бо отямилася від переляку й знову стала такою, якою знав її Петрик – строгою, сильною й упевненою. Вона витримала паузу, а потім голосно й чітко, як під час диктанту, вимовила:

– Треба повернути дітей, Петрику П’яточкин!

– Так, П’яточкин, – підтримала її Катруся, – я не піду додому, ключі я забула, гратися мені після уроків ні з ким – ти всіх моїх подружок стер. Треба повернути їх, П’яточкин!

– Що там твої подружки?.. – зітхнув Петрик. – У мене ось жодного друга не залишилося… Я б їх усіх зараз із превеликим задоволенням повернув. Але як?!

– Як, як… Хіба не зрозуміло? Треба й нам потрапити в Баронію, у палац Гумового Барона, – заявила діловим тоном Катруся. – І ми потрапимо точнісінько так само, як і всі інші!

– Молодець, Катрусю! – кивнула схвально Бо-Бо. – Ти правильно мислиш, я врахую це на уроці, коли аналізуватимемо текст казки. Тільки необхідно залагодити кілька деталей… Нумо, П’яточкин, дай мені листа однокласників!

П’яточкин дістав з кишені зім’ятий аркуш. Але ж і вигляд був у нього! Бо-Бо глянула й тільки засмучено похитала головою. Потім узяла ручку й дописала аж унизу, праворуч, біля імені «Катруся», ім’я «Петрик» і слово «Вчителька». «Бо-Бо» вона не ризикнула написати – несолідно якось, а «Борислава Бориславівна» їй здалося занадто довгим.

– Стирай! – наказала вона і поклала на парту перед П’яточкиним листа і свою гумку. – Ось тобі гумка, і витирай слова – «Катя, Петрик і Вчителька». Але витирай так само, як ти витирав усі імена дітей раніше.

– Дуже мудре рішення! – хихикнув Гумовий Барон. – Хто б міг подумати! Чудове рішення! Витирай, П’яточкин, витирай! А там – побачимо, що з цього вийде…

* * *

П’яточкин завзято взявся до справи. Він цигикав гумкою по словах «Учителька» і «Катруся». Він тер. Тер щосили. Тер, але… навколо нічого не мінялося – Катруся й Бо-Бо, як і раніше, стояли поруч.

– Не виходить у мене зараз… Щось тут не так… – дивувався П’яточкин.

– Звичайно, не так! Я ж казав – «треба подумати»! – лукаво примружився Гумовий Барон.

Бо-Бо сердито глянула на нахабного Чоловічка. Ох, із яким же задоволенням вона поставила б його в куток! Або виставила б – раз і назавжди! – з класу за двері! Але вона розуміла: ці способи покарання застаріли і сьогодні непопулярні у виховній справі. Думку про те, що Барона можна просто посадити в банку для вирощування кактусів на підвіконні або ж прибити мухобійкою, вона одразу відігнала, як жорстоку й непедагогічну. Ні, треба діяти інакше. І Бо-Бо строго звернулася до Петрика:

– Треба, П’яточкин, подумати. Постарайся згадати, П’яточкин, про що ти думав, коли стирав підписи друзів?

– Про що він думав?! – перебив її, хмикнувши, Барон і глумливо присвиснув. – Якби він тільки думав!!! Ні-і, він не думав! Він згадував свої образи, великі й маленькі, старі й нові! Він був ображений, навіть сердитий на всіх-всіх дітей, ось чому вони зникли. Крім Катрусі, зрозуміло. Він ще в дитячому садку її на все життя наперед пробачив.

– Ось бачиш, П’яточкин, – намагаючись не звертати уваги на слова Барона, спокійно сказала Бо-Бо, наче пояснювала нову тему.

– У тебе в голові, П’яточкин, були зовсім інші – ображені! – думки. Тому постарайся, П’яточкин, образитися – і не просто, а дуже сильно образитися! – на мене, на Катрусю, а головне – на себе. І з цими образами продовжуй витирати гумкою наші імена.

П’яточкин більше не заперечував, він слухняно зосередився й старанно почав згадувати.

На Бо-Бо образ нагромадилося багато: вона часто робила йому зауваження, виправляла помилки, сердилася, коли він спізнювався.

Сутужніше було з Катрусею. Пам’ять П’яточкина не зберегла жодного її поганого або навіть неприємного вчинку. Напевно, щось колись і було, але Барон мав рацію – образливий Петрик П’яточкин пробачив Катрусю давно, ще в дитячому садку, раз і назавжди за все-все, на багато років уперед.

Однак, якщо гарненько напружитися й покопатися в пам’яті, можна причепитися до одного випадку. Якось, коли в найкращого друга Дмитрика був день народження, Катруся поцілувала Дмитрика в щоку. Отоді П’яточкин ледь не заплакав від образи! Адже на його – Петрика П’яточкина! – день народження вона просто ляснула його – Петрика П’яточкина! – по плечу й сказала «Вітаю!» – і все!

– Ось нарешті й на Катрусю образа згадалася, – зрадів Петрик.

Але найважче, у багато разів складніше, ніж у випадку з Катрусею, виявилося образитись на самого себе, улюбленого й неповторного. Адже П’яточкин ніколи себе не кривдив, не сердив, не засмучував, навіть малесенької неприємності собі не заподіяв.

Петрик згадував і нічого – просто нічогісінько! – не міг пригадати. Він завжди був сам собою задоволений! Напевно, це чудово, – але зараз це означало, що він залишиться сам, у порожньому класі, без друзів, без Катрусі і навіть без Учительки, цієї зануди Бо-Бо! Сам-самісінький! Прикро? Та звісно! Ще й як!

І – нарешті! – відчувши глибоку образу на себе через те, що він жодного разу в житті себе не кривдив, так що й згадати нічого, П’яточкин міцно стис гумку в пальцях і щосили притиснув її до паперу.

Коли він стирав імена Бо-Бо й Катрусі – він добре це бачив краєм ока, – вони повільно танули, хихикаючи від лоскоту.

А коли П’яточкин дотер останню літеру у своєму імені, він, посмикуючись від сміху, теж розтанув. Дивно було лише, що, зникаючи, він себе, зниклого, прекрасно почував!

П’яточкин помітив, як затремтіло повітря довкола нього, струменіло зі стелі й біля підлоги клубилося парою. Чорна класна дошка з намальованим яблуком відсунулася з легким скрипом від стіни, наче це була не дошка, а двері.

За нею П’яточкин побачив не зелену фарбовану стіну, а соковитий луг, і одразу збагнув, що він уже покинув клас і стоїть на пагорку. Внизу була невідома країна з маленьким палацом, що сріблився вдалині.

Петрик глянув на Бо-Бо й Катрусю, які стояли поруч. Його чомусь не здивувало, що вони, як і він, після стирання гумкою їхніх імен стали схожими на свої безбарвні копії, які забули розфарбувати…