Поламана рука і Гумовий Барон

Непосидючий Петрик П’яточкин! Круть-верть! Бігав він, стрибав, і ось одного разу дострибався – упав, поковзнувшись на кавуновій шкоринці, й зламав руку. Неприємно, звичайно, прикро, і – дуже боляче.

Петрикова мама повела сина до лікаря, йому зробили рентген, наклали гіпс, замотали бинтами, зробили заштрик і відправили додому.

На прощання Лікар заспокоїв Петрика:

– Не хвилюйся, все не так уже й погано. Думати треба позитивно. Добре, що ти поламав руку, а не ногу – чи навіть дві! – ти можеш ходити. І добре, що ти поламав тільки ліву руку, а не ліву й праву та пальці на ній – ти можеш писати. Посидь кілька днів удома, відпочинь.

– Я не втомився, – невдоволено буркнув П’яточкин. – Як це – сидіти й відпочивати?

– Та, приміром, телевізор дивитися, книжку читати, малювати, – відповів Лікар. Він давно вже мріяв про такий відпочинок.

– Ото ще! – Петрик закопилив губи. – Від цього я лише втомлююся! Коли я бігаю й стрибаю – отоді відпочиваю!

– Проте я раджу кілька днів не ходити до школи, – сказав утомлений Лікар і перекинув П’яточкину через шию широку довгу стрічку зі щільної білої тканини, зав’язав її кінці і в отаку петлю обережно вклав Петрикову поламану руку.

* * *

Рука в гіпсі й бинтах стала великою і важкою. Вона відтягала шию, нерухомо лежала в пов’язці на животі, і тепер нею не те що розмахувати, навіть почухати носа було незручно. П’яточкину здавалося, що життя закінчилося, принаймні його найцікавіша частина.

Петрик був засмучений, геть розбитий. Усю дорогу додому він похмуро зітхав і, згадуючи Лікареві слова, намагався хоч якось себе втішити:

– Так, звичайно, це – супер, що я поламав руку, а не ногу, і навіть не дві ноги. І це – класно, що я поламав тільки ліву руку, а не ліву й праву та пальці на ній. А ще – чудово, що я не зламав носа, не виколов око, не порвав вухо, не скрутив шию й не розбив голову. Загалом, усе добре, все прекрасно, все гаразд…

Але що більше П’яточкин себе заспокоював, що позитивніше він думав, то дужче псувався його настрій.

І, повернувшись додому, він був уже ображений на весь світ. На людей, які розкидають на дорозі кавунові шкоринки. На Лікаря, який не зміг миттєво склеїти поламану руку. На Маму, яка ще й дякувала за це Лікареві. Ображався й на дітей, які не зламали ні руку, ні ногу, і далі ходять до школи, опісля ж бігають і стрибають, а зовсім не відпочивають, як нарадив Лікар. Дувся він і на природу, що цвірінчала й дзвеніла буйною зеленню кущів і дерев. І на погоду дувся, по-літньому спекотну – з яскравим сонцем на синьому, без єдиної хмарини, небі.

Петрикова образа на весь світ не минула й за годину, і за дві, і навіть за три. І коли він одержав від однокласників листа, образа вже не помістилася в ньому, переросла в горе й полилася з очей слізьми. Сльози заважали читати.

А друзі писали в листі: «Дорогий Петрику П’яточкин! Нам дуже шкода, що ти поламав руку. Але незабаром ти видужаєш і прийдеш до школи. Ми дуже чекаємо на тебе!»

Після короткого листа йшов довгий список імен. Підписалися всі двадцять чотири однокласники!

Якби П’яточкин читав їхні імена до того, як він поламав руку, спогади про друзів були б йому приємні:

– Дмитрик?! Як хвацько ми з ним паперові літачки на фізкультурі запускали! Костик?! А класно ми розфарбували один одному носи на малюванні! Як у клоунів! Усі покотилися зо сміху! Марійка – добра, бутербродом завжди ділиться. А Людмилка взагалі чудова! Жуйку дає, навіть дві! Сашко! Тільки з ним і можна по-справжньому боротися! Мишко! Дає задачі списувати! Ха, Борько?! Як ми з ним по сходах бігали й перилами з’їжджали – це супер! А Наталочка?! Така прикольна, просто сміхота! Що не скаже – так і пирснеш!

Саме так, по-доброму, з усмішкою згадував би Петрик усіх двадцять чотирьох своїх однокласників ще недавно – кілька годин тому.

Але зараз, із поламаною рукою, котра, мов лялька, теліпалася в бинті на животі, зараз, коли треба спокійно сидіти вдома, коли не можна бігати й стрибати, а тільки тяжко відпочивати, П’яточкин, читаючи ті ж самі дитячі імена, згадував однокласників із глибокою образою:

– Що-що-що? Дмитрик-хитрик?! Пом’яв мій найкращий паперовий літачок, і він погано летів! А це Костик-хвостик?! Спеціально носа мені забруднив, щоб усі з мене сміялися! Марійка-дурійка?! Дала вкусити тільки шкоринку, жаднюга, сказала, що в неї бутерброд маленький! Ага, Людмилка-горилка?! Жуйки на тому тижні пошкодувала! Що? Мишко-ведмедеря?! Не дав списати задачу місяць тому! А потім підказав спеціально неправильно…

П’яточкин супив брови, копилив губи, сопів і старанно згадував свої образи, маленькі й великі, старі й нові, але всі-всі-всі!

– Женька восени підніжку зробив, і я перечепився. Артем ґудзика на сорочці відірвав. Івась олівця не дав червоного. Наталка обізвала мене рудим. Борько взагалі не привітався. Сашко не захотів зі мною боротися. Катруся… Катруся?.. – І тут П’яточкин запнувся.

Як не напружував він пам’ять, про Катрусю нічого поганого, навіть неприємного, не спадало на гадку. Зате на решту однокласників, як виявилося, за довгий шкільний рік хоч один-єдиний раз можна було образитися. Тому й вийшло: «Двадцять чотири образи мінус одна не-образа-на-Катрусю, і всього двадцять три образи».

* * *

П’яточкин виглянув у вікно. Небо було нахабно синім, сонце, знущаючись, світило якраз у кімнату. І до того ж лунали щасливі крики хлопчаків – у школі на сусідній вулиці почалася перерва, і хлопці – Петрик знав це напевно! – ганяли м’яча. П’яточкин, з листом у руках, відчув себе безмежно нещасним і нестерпно самотнім.

Думка про помсту прийшла зненацька: «Ні, цього недостатньо – просто сидіти вдома, згадувати й ображатися. Треба діяти!»

І П’яточкин вирішив усіх однокласників-кривдників… покарати!

– Я вам покажу! Усім-усім покажу! Дарма що це було давно, і я все забув?! Я зараз геть усе вже згадав! – гнівно прошепотів П’яточкин і дістав свій новий блискучий пенал, в якому безладно лежали олівці, фломастери й ручки.

Петрик знайшов у ньому знаряддя помсти – гумку. Звичайну світло-сіру гумку. Сердито бурмочучи собі під ніс, він узявся стирати нею імена дітей, всі двадцять чотири підписи!

– Ось тобі, Дмитрику! Ось тобі, Костику! Ось вам, Марійко й Наталочко! І тобі, Людмилко, і тобі, Борьку… А ось і вам, Артеме, і Женьку, і Васильку, і Сашку, і…

Одні літери стиралися легше, інші – гірше, у деяких місцях папір пом’явся, а ще де-не-де – протерся майже до дір.

П’яточкин тиснув на гумку, гумка терла папір, вигризаючи з нього, разом з іменами хлопчиків і дівчаток, сірі гумові крихти-грудочки.

Незабаром зранений папір весь був укритий ними, і П’яточкин, набравши побільше повітря в рот, крихти здув. Вони здійнялися в повітря блідою курною хмаркою і одразу, повільно опадаючи, склеїлися в маленького Чоловічка у світло-сірому костюмі.

Чоловічок обтрусився, пригладив попелясте волосся, глянув мигцем, через плече, на своє відображення на кришці пенала, залишився чимось незадоволений і почав щось шукати поміж олівців і ручок.

– Хвилиночку, зараз, я ще не зовсім одягнений, – бурмотів сірий Чоловічок.

Він знайшов у пеналі чорний ковпачок від ручки й начепив його на голову, як капелюх-циліндр. Дістав фломастери і вправно почав себе ними розфарбовувати: правий черевик – зеленим, лівий – синім, ґудзики на піджаку – фіолетовим, а краватку – салатовим. Жовтим фломастером зафарбував кисть правої руки, а жовтогарячим – лівої. Потім він відламав від червоного олівця грифель і вставив його в нагрудну кишеньку, як червону квітку. І нарешті, постукуючи каблуками, пройшовся по пластмасовій лінійці.

– Люблю красиво вдягатися, – весело підморгнув Чоловічок, милуючись собою на кришці пенала. – Костюм волію мати сірий, а все інше – яскраве, барвисте. В їжі я теж доволі перебірливий. Якщо в гостях, то – папір, папір і ще раз папір! А вже те, що на ньому написано, – це як приправа, може бути чим завгодно. Сьогодні були імена хлопчиків і дівчаток, чудово! Але зазвичай у себе вдома, коли приходять гості, я готую значно вишуканіші страви. Але про це згодом. Зараз я хочу представитися – Гумовий Барон.

І Чоловічок шаркнув зеленим черевиком, пристукнув ним об синій, підняв чорний ковпачок від ручки, приклав руку в жовтій рукавичці до червоного грифеля в нагрудній кишені і, широко усміхаючись, сів на стругачку.

– А ти – Петрик П’яточкин! Саме той Петрик П’яточкин, що образився на весь світ!

* * *

П’яточкин так розгубився від несподіваного візиту, що не міг вимовити ні слова.

Хотів було заперечити, що він, П’яточкин, узагалі ж, весь світ любить. Що просто він поламав руку і в нього поганий настрій. Що він намагався мислити позитивно, але в нього не вийшло. Що, може, наступного разу вийде, хоча краще, щоб наступного разу взагалі не було, бо ламати руку за хорошої погоди дуже прикро…

Але Гумовий Барон і не збирався слухати, здавалося, він уже й так усе знав.

– Я просто вражений, я – захоплений, я – здивований, Петрику П’яточкин! Як це тобі вдалося згадати всі двадцять три образи?! Чимало з них трапилися давно, а інші були такі дріб’язкові, що не варто було й ображатись! Але ти молодець, П’яточкин, гарненько всіх покарав! Деяких кривдників аж до дірки стер! – І Гумовий Барон хрипко захихикав.

П’яточкин глянув на листа. На брудному пом’ятому аркушику після тексту: «Дорогий Петрику П’яточкин! Нам дуже шкода, що ти поламав руку. Але незабаром ти видужаєш і прийдеш до школи. Ми дуже чекаємо на тебе!» – аж унизу праворуч стояв один-єдиний нестертий підпис: «Катруся».

* * *

– І тепер усі – зникли! – урочисто додав Гумовий Барон.

– Але ж не діти зникли, а тільки їхні підписи під листом, – невпевнено заперечив П’яточкин.

– Це ти так гадаєш, а я стверджую, що всі – зникли! – Барон посміхнувся. – Чи мені цього не знати?! Немає тепер нікого в класі, крім сумної Катрусі. Та ще вашої Бо-Бо – адже так ви її, Вчительку Бориславу Бориславівну Борсученко, називаєте? Між іншим, Бо-Бо хотіла тебе сьогодні сама відвідати, здоров’ям поцікавитися, цукерки принести. Якби Вчителька підписалася під листом, як учні, ти б її першою до дірки стер, еге ж, П’яточкин? Ось уже хто тебе по-справжньому щодня кривдить!

Петрик слухав і не розумів, жартує Барон чи співчуває. Почуття тривоги й непевності заворушилося в животі.

– Неправда! Усі в школі, на уроці. Зараз за розкладом малювання! – наполягав П’яточкин.

– Але ж і впертий ти, Петрику! – раптом розсердився Гумовий Барон. – Я не люблю, коли мені перечать. Не люблю! – І очі Барона блиснули не тьмяно-гумовим, а холодним металевим блиском.

– Я й не збираюся сперечатись! Я знаю це точно! – вигукнув затято Петрик, намагаючись перекричати голос сумніву, який зрадницьки забурчав у ньому.

П’яточкин заховав листа однокласників у кишеню й кинувся до дверей:

– Так, так, так, я впевнений, що маю рацію! Я зараз збігаю в школу, мене всі хлопці в класі чекають, і навіть Бо-Бо, ось побачиш!

– Агов, ти куди? А поговорити? Не встигли познайомитися, як ти вже тікаєш?! Який же ти все-таки нечемний, образливий Петрику П’яточкин! Не сидіти ж тепер мені, такому ошатному й милому, на самоті, у пеналі, й нудьгувати?! – Гумовий Барон криво посміхнувся. Довго не роздумуючи, двома стрибками він наздогнав П’яточкина й миттю опинився на його забинтованій руці. Він улаштувався біля вигину ліктя, як у кріслі, закинув ногу на ногу й вимовив смиренно:

– Я з тобою, куди ти, туди і я!

Петрик хотів було Барона здути, потім скинути щигликом або просто розчавити, але чомусь не посмів. Адже Чоловічок усе-таки не комар і навіть не муха. Зрештою, нехай сидить, можна не звертати на нього жодної уваги. Для Петрика цей маленький Чоловічок з дурнуватим ім’ям Гумовий Барон все одно нічого не означає. Для нього він – усього лише звичайна гумка-витирачка.

І Петрик кинувся до дверей, збіг униз, вилетів кулею з будинку й помчав по розпеченому асфальту в школу.