Зовнішність і поведінка музикантів дітей спочатку здивували, а тоді спричинили раптовий напад реготу.
– Ой-ой-ой! Погляньте, які смішні зіньки! Це ж просто… гумки! Гумові іграшки!
Музиканти, не звертаючи уваги на галас, грали, діти поступово затихли і мовчки й здивовано спостерігали за тим, що відбувається.
Тепер до зали вбігли слуги Гумового Барона – довгі зіні в сріблистих костюмах. Низькими гугнявими голосами вони заспівали:
- Ми плющимось-розплющимось,
- Веселі ми липучки,
- Ми тягнемось-розтягнемось,
- Бо ми іще й тягучки.
Як і музиканти, ці Довгі-Сріблисті постійно міняли форму – вони розтягувалися й стискалися, скручувалися й розкручувалися. Але всі ці перетворення не заважали слугам прекрасно впоратися з роботою: вони принесли столи й стільці і швидко розставили їх у центрі зали.
Слідом за Довгими-Сріблистими з’явилися круглі зіні в золотавій одежі. Вони були маленького зросту й швидко дріботіли короткими ніжками. Їхня зовнішність теж постійно змінювалася – кулясті тіла раптом видувалися крильми метелика чи плавцями риби, а потім так само зненацька втягувалися, мов талія в оси або шия в горобця.
Круглі-Золотаві заспівали дзвінкими, аж писклявими, тягучими голосами:
- Тут стиснемось, там випнемо,
- Пограємось у жмурки,
- Приклеїмось, відлипнемо,
- Бо ми ж іще і жуйки.
Ці слуги сервірували столи. Вони спритно й швидко, як жонглери в цирку, розкидали стопки тарілок. А столові прибори – виделки, ножі й ложки, влучно прицілившись, стрілами запускали так, що вони падали біля тарілок акуратно й правильно: ліворуч – виделка, праворуч – ніж і ложка.
Потім Довгі-Сріблисті й Круглі-Золотаві зіні принесли їжу. На столах з’явилися таці з овочами й фруктами, великі тарелі з м’ясом, птицею і рибою, маленькі тарілки з різнобарвними салатами, прозорі соусники різних розмірів із перламутровими смаколиками.
І, звичайно ж, з’явилися булочки, тістечка, цукерки й торти. Причому останні були схожі на палац Гумового Барона – прямокутники, прикрашені різнобарвними башточками з гострими й тупими верхівками.
* * *
З появою їжі діти пожвавилися, але поступово настрій у них зіпсувався – за стіл їх ніхто не запрошував. «Концертна закуска», подана перед обідом, здавалося, не мала кінця, потрібно було набратися ще багато терпіння, щоб дослухати й додивитися її. Барон не подавав знаку, він з виразним задоволенням демонстрував свою унікальну колекцію зінь, що їй, як він справедливо вважав, міг би позаздрити будь-який правитель. Його живі експонати – музиканти й слуги невпинно танцювали, постійно змінюючи зовнішність, і співали злагодженим хором, голосно й урочисто, гугняво й липуче, співали вже вкотре одне і те ж:
- Ми плющимось-розплющимось,
- Веселі ми липучки,
- Ми тягнемось-розтягнемось,
- Бо ми іще й тягучки.
- Тут стиснемось, там випнемо,
- Пограємось у жмурки,
- Приклеїмось, відлипнемо,
- Бо ми ж іще і жуйки.
- Але – не іграшки,
- Не чоловічки,
- Ми просто гумі
- Служимо вічно!
У дітей зводило животи від голоду, вони ковтали слинку, поглядаючи на апетитну їжу. І коли їм уже здалося, що концерт не закінчиться ніколи, Барон раптом задоволено хмикнув, заплескав у долоні й проголосив протяжно й гучно:
– Досить-досить, дякую-дякую! Чудово! Я сподіваюся, всім сподобалася моя унікальна колекція слуг, незрівнянних м’яких зінь! Але піснями, як кажуть, ситий не будеш. Настав час приступати до трапези.
Барон рушив до столу, сервірованого для нього окремо. Він запнувся серветкою і сказав, звертаючись до гостей:
– Раджу почати з моркви. А вже потім я б порадив приступити до м’яса. – І він, проковтнувши одразу три морквини, тут же поклав собі на тарілку котлету, полив її перламутровим бірюзовим соусом, начепив на виделку й відправив до рота. – Смачно, – заявив він, голосно плямкаючи, – дуже смачно, рекомендую.
Музиканти заграли щось тихе й повільне. Слуги слухняно перекинули через руку серветки і в попереджувальному поклоні застигли біля столів, готові за першою вимогою обслужити дорогих гостей.
– Отже, прошу до столу! – нарешті урочисто проголосив Гумовий Барон довгоочікувану фразу.
Почувши її, голодні діти, спотикаючись і випереджаючи одне одного, натикаючись на столи й стільці, збиваючи з ніг Довгих-Сріблистих і Круглих-Золотавих зінь, кинулися до їжі. Ніхто з них уже не слухав Барона, який усе ще щось розповідав про смакові якості своїх страв і про послідовність їхнього поїдання.
* * *
П’яточкин квапливо наколов на виделку чотири котлети і вже підніс їх до рота, як раптом відчув, що хтось позаду тягне його за рукав. Петрик повернувся й побачив круглу маленьку зіню в золотавому костюмі.
– Ш-ш-ш… – Вона приклала пальця до губ і Гумово шурхнула. – Не їж… не їж… не їж…
– Ще чого, – відмахнувся від неї П’яточкин. – Я вмираю від голоду.
– Не їж… – знову тихо, але наполегливо прошептала зіня. П’яточкин глянув на неї з недовірою, а потім перевів голодний погляд на апетитні котлети. Це було понад його сили – втриматися й не відкусити бодай маленький шматочок, на таке випробування він був не готовий.
П’яточкин обвів поглядом залу, діти накладали їжу в тарілки, поливали її соусом, різали ножами, зачерпували ложками, наколювали на виделки.
– Мене звуть Зуля, я хочу тобі допомогти, – знову заговорила золотава зіня і благально склала на грудях руки. – Я хочу тобі допомогти…
– Мені вже допомогли одного разу, дякую! – П’яточкин відмахнувся від Зулі, як від докучливої мухи, і гірко кивнув у бік Гумового Барона.
– Я знаю, о, я добре знаю, як він «допомагає»… – Зуля важко зітхнула, і очі її згасли. – У нас мало часу, П’яточкин. Послухай, їжа – гума, ароматна, смачна й м’яка. Спочатку ти не можеш її прожувати, вона в’язне на зубах, але поступово до неї звикаєш – адже хочеться їсти! – і за кілька годин, одразу за кілька годин після вечері ти перетворишся на таких, як я, як ми всі, музиканти й слуги, на зіню. І станеш «унікальним експонатом унікальної колекції зінь» Гумового Барона. Не їж… – м’яко шаруділа Зуля.
П’яточкин глянув на неї, в її очах кольорів веселки не було нічого загрозливого. І П’яточкин раптом повірив. Він відкинув виделку з наколотими котлетами і хотів було вже встати з-за стола, попередити своїх друзів і Вчительку, як раптом пролунав розпачливий стогін. П’яточкин обернувся на звук і зрозумів: він спізнився.
Це мукала Людмилка, говорити вона вже не могла. Найголодніша, вона першою накинулася на їжу, першою з усіх дітей почала жувати м’ясо, яке виявилося тягучою теплою жуйкою. Остигаючи, жуйка заліпила Людмилчиного рота, і дівчинка втратила дар мови.
Глухий стогін пролунав від сусіднього столика. Стогнав Максим, він уп’явся зубами в булочку й зав’яз у ній аж по вуха.
Потім заверещали й діти за іншими столами, – у всіх роти були заліплені Гумовою їжею: курячими ніжками, риб’ячими хвостами, помідорами, апельсинами, тістечками й цукерками.
Почувши шум у залі, Гумовий Барон підвівся, холодно глянув на дітей і скривився.
– Я ж казав, я ж казав вам – раджу почати з моркви! Морква не так в’язне на зубах. Чому ви мене не послухалися? Самі винні, я хотів як краще.
Барон посміхнувся, він був задоволений: його колекція унікальних Гумових слуг сьогодні збільшиться ще на двадцять шість екземплярів, йому дуже пощастило.
– Нічого, прожуйте гарненько, і проковтнете, – сказав він турботливо. – Це тільки спочатку важко розжувати. – Він повернувся до музикантів і наказав: – Зіграйте що-небудь веселеньке, щоб покращити травлення. – Оркестр слухняно гримнув на всю залу страшенно голосно, і діти не могли розчути, що саме відчайдушно кричав їм Петрик.
П’яточкин кинувся до Бо-Бо і до Катрусі. На щастя, вони ще не доторкнулися їжі і, схилившись до Петрика, намагалися крізь шум зрозуміти плутаний переказ Зулиних слів.
* * *
Діти заледве віддирали себе від Гумової їжі, відпльовувалися, длубалися в зубах.
– Я хочу їсти, пити. Я хочу додому! – раптом заплакав Славко, затуливши обличчя руками, у нього більше не було сил.
П’яточкин бачив, як заплакали дівчатка, опустивши бліді обличчя в долоні, і він не витримав – схопив зі стола яблуко й щосили жбурнув у Барона.
Гумовий Барон навіть не збирався ухилятися. Яблуко вдарилося об нього, не заподіявши ніякої шкоди, відскочило, як тенісний м’ячик, і полетіло назад, у центр зали, де біля столів скупчилися діти і в послужливому поклоні стояли слуги.
Яблуко зненацька потрапило в Довгу-Сріблисту зіню, легко пробило її наскрізь, тоді пролетіло через тіло іншої, Круглої-Золотавої, і нарешті, втративши швидкість, як брошка, застрягло в грудях у третьої. Як не дивно, вона дуже зраділа тому, що саме в ній застряг цей фрукт.
Та й дві інші зіні були приємно здивовані, їм зовсім не було боляче. Вони протиснули руки в отвори, які утворилися в тілах, і швидко їх заліпили – для цього їм довелося тільки злегка пом’яти костюми й розтягнути їх навколо дірок.
«Як дивно, – подумала Катруся, спостерігаючи за польотом яблука. – Дуже дивно… Ану ж бо, спробую я.»
І вона підхопилася на стілець, схопила зі стола банан і запустила його в Барона. Банан, як бумеранг, щойно торкнувшись його сірого костюма, одразу полетів назад і врізався, на невимовний захват слуг, у Коротку-Золотаву зіню.
– Вітамінами розкидаєтеся?! Ай-яй-яй! – із докором вигукнув Гумовий Барон і докірливо похитав головою.
– Сам їж ці «вітаміни»! – крикнув у відповідь П’яточкин, хапаючи зі стола диню.
Бо-Бо зненацька вилізла на стіл, схопила тацю з помідорами і, цілячись, один за одним запустила їх у Барона.
– Який негідник, це ж треба! – схвильовано примовляла вона.
– Що ж, – розвів руками Барон, – якщо моїм дорогим гостям це приємно, то – будь ласка! Отже, замість обіду оголошую побоїще! – І він весело підморгнув одним оком.
Усе, що ще недавно так вишукано прикрашало столи, – Гумові фрукти й овочі, м’ясо й риба, цукерки й торти, – все, що могло летіти, полетіло.
Але щойно воно торкалося Барона, як одразу ж, зовсім не забруднюючи його одяг, розверталося й поверталося в залу. Діти ухилялися, присідали, залазили під столи, щоб випадково не потрапити під обстріл. Зате слуги Барона спеціально підставляли свої Гумові м’які тіла й галасливо раділи, коли в них мальовничим натюрмортом застрягали продукти.
– Яке захопливе побоїще! Яке дивовижне жбурляння із влучанням! – липуче й весело перешіптувалися вони в захваті, прикривши долоньками роти. Вони були впевнені: усе, що в них застрягло, прекрасно доповнює їхні нудні костюми.
– Мені подобається мій капелюшок, – вигукнула раптом зіня, в якої на голові застряг жовтий банан, розгорнувши врізнобіч тріснуту шкоринку.
– Але мій головний убір не гірший. – Інша зіня поправила на верхівці половинку ананаса з пишним хвостом із зеленого листя.
Слуги, Довгі-Сріблисті й Круглі-Золотаві, навперебій похвалялися одні перед одними. Якась зіня гордо витягала шию – на ній, як намисто, лежали помідори. Друга поводила кокетливо плечима, на яких застиг жовтогарячий соус із чорними горошинками перцю. Третя випинала груди, на яких лиснів сіро-рожевий оселедець із бордовим хвостом. Четверта кокетливо крутилася в усі боки – її костюм був покритий червоною полуницею й смарагдовим аґрусом.
– Ах, який чудовий обід із побоїщем! – раділи зіні. Для них обід із «киданням Гумових вітамінів» був усього лише веселим карнавалом і захопливою грою…