Петрик запустив уже в Барона два огірки, три курячих ніжки, одного оселедця, дві дині й навіть торт. П’яточкин уже здогадувався про невразливість Барона, але він, як і його друзі, не втрачав надії, що станеться диво й уражений, скажімо, кавуном Барон попросить змилуватись.
Раптом П’яточкин відчув, що хтось знову смикає його за рукав. Він обернувся й побачив усе ту ж маленьку зіню Зулю.
– Ш-ш-ш… – Вона обережно оглядалася, боячись привернути до себе увагу Барона. – Ходімо зі мною, швидше, у нас зовсім мало часу. Не бійся, Петрику П’яточкин, не бійся!
П’яточкин ще сумнівався: піти невідомо з ким, невідомо куди і невідомо навіщо? Але тут пролунав гучний голос Барона:
– Я все-таки раджу зробити паузу й трохи перекусити. Це тільки з незвички моя їжа вам не по зубах. З кожним разом вона здаватиметься все смачнішою й смачнішою, а за кілька хвилин ви відчуєте, що жити без неї не можете.
П’яточкин більше не вагався. Він з ненавистю глянув на Барона, рішуче зітхнув і сказав:
– Ходімо.
* * *
Не помічені ніким, Зуля й Петрик підбігли до стіни, в якій за великим фломастеровим деревом виявилися маленькі двері. Зуля штовхнула їх, узяла П’яточкина за руку й вивела його в просторий коридор. Двері за ними плавно зачинилися, приглушивши звуки зали: веселу музику й безладний гамір побоїща – войовничі вигуки дітей, радісні – слуг, насмішкувато-спокійні – Гумового Барона.
* * *
Вони пройшли кілька кроків, і Зуля раптом зупинилася, пильно глянула в очі Петрикові й твердо сказала:
– У Баронії задушливо, і вітер тхне гіркотою й болем. Так пахне гума, коли її фарбують і гріють, а вона стає різнобарвною й м’якою… Із Гумових зінь, які не вгодили Баронові, мов із пластиліну, можна виліпити все, що завгодно – вази, квіти, олівці. Або ляльки чи різних диваків, які, мов скульптури, прикрасять потім кімнати… У строкатій Баронії не буває, як у вас, свіжого повітря. І в строкатій Баронії немає вашої їжі…
– Звідки ти знаєш, яка в нас їжа? Яке в нас повітря? – перебив П’яточкин Зулю. – Ти була… там, у нас?..
Зуля гаялася з відповіддю, погляд її застиг. Нарешті вона заговорила тихо й сумно:
– Мене там звали Зіна Зуляк… Усі зіні були колись звичайними хлопчиками й дівчатками і ходили до школи… Їхні імена – випадково, через безглузду образу або навіть жартома – витерли зі списку… гумкою… розумієш, про що я кажу? Знищили просто імена, як і ти знищив підписи своїх друзів. І потім не написали… І про них згодом забули… Адже ім’я, виявляється, – це людина, а будь-яка думка – вчинок…
Зуля нарешті подивилася на П’яточкина.
– Витерті гумкою діти перетворюються в Баронії на свої бліді копії… І після Баронового частування стають зінями… Як ви нас назвали – «Гумовими іграшками»? Але в зінях ще живуть душі хлопчиків і дівчаток, вони іноді веселяться й трохи пустують. Баронові це не заважає. Він сердиться тільки тоді, коли зіні згадують минуле і мріють повернутися додому, він жорстоко карає зінь за це – ліпить із них нерухомі речі, які вже не можуть літати, як повітряні кульки… Ось таке в нас життя… – Зуля замовкла, і на веселці в її великих очах зависли дощові хмаринки…
П’яточкин слухав, опустивши голову, а потім запитав:
– Але як Гумовий Барон дізнається, про що ви думаєте, згадуєте, мрієте? Адже йому можна нічого не розповідати, йому можна навіть… збрехати! – П’яточкин добре знав, про що він говорив, – коли він спізнювався, наприклад, у школу або не робив уроків, йому часто доводилося викручуватися. Що поробиш, таке життя в нього!
– Звичайно, Барон може не довідатися! – погодилася Зуля. – Але чомусь завжди довідується. Напевно, коли ми думаємо, згадуємо й мріємо, наші очі сяють інакше?!
– Я не думав, що все так… серйозно, – похитав головою Петрик. – Мені здавалося, я просто тру гумкою папір. Я не думав, що з’явиться Гумовий Барон… Я не думав, я ні про що не думав у ту мить. Я ж зламав руку, і я був просто ображений… – П’яточкин не виправдовувався, він страждав.
– Гумовий Барон тільки й чекає, щоб хтось на когось образився й захотів помститися… Він швиденько з’являється, коли потрібно покарати кривдників…
– Отже, не я перший?..
– Так, ти далеко не перший, і не другий, і навіть не третій… І я хочу допомогти тобі, щоб ти і твої друзі та твоя Вчителька Бо-Бо повернулися додому. Інакше ви перетворитеся на зінь і поповните колекцію Гумового Барона. А потім, якщо нудьгуватимете за домом, із вас зроблять який-небудь різнобарвний віник… Або килимок на стіну, картину… Або Гумову ляльку для вітрини… Якщо не станете, звичайно, повітряною кулькою… Бачиш, як усе складно, заплутано…
– Що ж робити? – П’яточкин був у розпачі.
– Є тільки один маленький шанс, ним треба скористатися. Дуже багато чого залежить від тебе, – відповіла Зуля. – Я можу лише трішки допомогти… Я розповім тобі одну історію. – Зуля змовницьки підморгнула й квапливо почала свою розповідь.
– Давним-давно в строкатій Гумовій Баронії жила зіня Зіша. Одного разу Зіша вирішила повернутися назад у світ, із якого її витерли. Вона нудьгувала за ним і мріяла бодай ще раз побачити салют. Вона щосили постаралася і… стиснулася в маленький кубик, щоб непоміченою поміститися в кишені піджака Гумового Барона. Не думай, що це так уже й легко навіть для м’яких зінь – за власним бажанням стиснутися до розміру малюсінького кубика. Для цього потрібно довго тренувати своє тіло й уяву і дуже цього хотіти.
– Зіша була сильною, ото й усе! – П’яточкин ще не дуже розумів, про що говорить Зуля.
– Ой, якби все було так просто!.. – похитала головою Зуля. – Справа не тільки в силі. Адже всі зіні легко можуть змінити форму і стати ким завгодно – слониками, столиками, роликами. Але залізти в кишеню самого Гумового Барона – для цього потрібна сміливість. Дуже велика сміливість! Тому що потрібно подолати в собі страх… стати повітряною кулькою…
– Що ж у цьому такого особливого – бути повітряною кулькою? Невже сміливі зіні бояться висоти? – усміхнувся Петрик, але Зуля не звернула уваги на його глузливий тон і відповіла серйозно:
– Повітряною кулькою бути небезпечно…
– Чому? – запитав П’яточкин, але Зуля мовчала. – Та ж поясни нарешті, чому небезпечно? – П’яточкин втрачав терпіння.
– Адже хтось може повітряну кульку… проколоти… – відповіла Зуля. – І тоді вона лусне… Ми, зіні, перетворюємося на повітряну кульку… коли стаємо сміливими й не боїмося… не боїмося…
П’яточкин зрозумів, що не договорила Зуля.
– Отже, для вас стати повітряною кулькою – це… не боятися вмерти?
П’яточкин ніколи не замислювався про смерть, він навіть не знав, як умирають люди, і він не знав, що зараз сказати. Йому раптом стало сумно, він скучив за домом – як часто він розвішував по стінах повітряні кульки, як святково й радісно було тоді…
– А не можна в неї, у цю кульку повітряну, не перетворюватися? – запитав він.
– Адже тільки повітряними кульками зіні здатні повернутися у свій колишній світ… Вони можуть повернутися, якщо зуміють подолати в собі страх смерті, адже все може статися, повітряна кулька така беззахисна. Але шанс повернутися додому вартий цього. Не всі, не всі готові так учинити… Слухай-но далі мою історію. Отож, коли Барон, порившись у кишенях, знайшов кубик – зіню Зішу, він розсердився й наказав своїм стражникам віднести її в Місильню-Плавильню, щоб виліпити з неї вазу. Але Зіша вирвалася від них, перетворилася на повітряну кульку і полетіла… Їй стріляли вслід… Я не знаю, чи змогла вона долетіти… Вона смілива, я не така… Але мені так хочеться допомогти тобі й твоїм друзям, тому я… боюся зовсім ледь-ледь, дуже трішечки…
Зуля помовчала і раптом гордо підвела голову. Як веселка після дощу, заблищали її очі, і вона засміялася:
– А знаєш, Петрику П’яточкин, я тебе обманула. По-моєму, я вже нічого не боюся! Мені всередині якось легко й вільно, і я, здається, можу уявити, як я лечу в небі легкою повітряною кулькою, і всі думають: «Яке гарне сьогодні свято…» – Зуля задерикувато підморгнула й хихикнула: – Але досить базікати, нам усе-таки краще поквапитися, доки там, – вона кивнула на двері, що вели до зали, – всі зайняті, і підозріливий Гумовий Барон не помітив нашої відсутності. Ходімо! – І Зуля підстрибцем рушила вперед по коридору, а П’яточкин, геть спантеличений Зулиними розповідями, заквапився вслід.
* * *
Коридор петляв по палацу, він то просторо розширювався, то звужувався так, що заледве можна було протиснутися між стінами.
Підлога коридору на кожному відрізку шляху була різною. Вона то здувалася твердими товстими шипами так, що П’яточкин не знав, куди поставити ногу. То раптом вона ставала слизькою, як мокра глина, і Петрик кілька разів ледь не впав. Або – такою м’якою, що на кожному кроці легко продавлювалася й затягувала в себе, наче це була не підлога, а трясовина. Тоді доводилося насилу і з неприємним болотним чваканням витягати ноги, щоб просуватися далі.
Але й далі було зовсім не легше. Підлога зненацька починала пружинити й підкидати догори, ніби тепер вона була не підлога, а гімнастичний батут для стрибків і перекидів у повітрі. П’яточкин не мав за що схопитися руками, щоб утриматися і від кожного, навіть дуже обережного кроку не злітати під стелю.
Петрик П’яточкин був натренований круть-верть, бігати й стрибати, повзати й перелазити йому було легше, ніж пять хвилин посидіти спокійно. Але навіть великого досвіду шибайголови йому заледве вистачало, щоб пересуватися дивним коридором.
* * *
Зате зіня Зуля почувала себе в коридорі чудово й упевнено. Вона легко прострибала по шипах, як по купинах, швидко проковзнула по маслянистому відтинку, легко прочавкала по болотному, не даючи трясовині втягти навіть ступні своїх прилипучих ніг, і весело злітала, з Гумовим вереском перевертаючись у повітрі, на батутній частині шляху.
Пересуваючись по коридору, Зуля виспівувала липуче й тягуче на все своє Гумове горло:
- Ми плющимось-розплющимось,
- Веселі ми липучки,
- Ми тягнемось-розтягнемось,
- Бо ми іще й тягучки.
- Тут стиснемось, там випнемо,
- Пограємось у жмурки,
- Приклеїмось, відлипнемо,
- Бо ми ж іще і жуйки.
- Але – не іграшки,
- Не чоловічки,
- Ми просто гумі
- Служимо вічно!
Дивлячись на Зулю, важко було повірити, що кілька хвилин тому вона говорила про те, що вже готова стати повітряною кулькою, яка може тріснути або здутися.