Подвиги й страхи Петрика П’яточкина

Нарешті коридор уперся в низькі двері, схожі на Катрусину спідницю в складки. Зуля відчинила їх, зсунувши, як гармошку, і вони з П’яточкиним опинилися в невеликій задушливій зовсім порожній кімнаті.

– Ось ми й прийшли. Я тут уперше, – сказала тихо Зуля, розглядаючи приміщення, – але я чула про цю кімнату від моєї подружки. А вона чула про неї від своєї подружки. А та чула… Але це не важливо. Важливо інше: ті зіні, які довідалися про цю кімнату… Їх більше немає… З них виліпили килимки на стіну…

– Через цю дивну кімнату?.. – П’яточкин торкав щільні стіни з гуми, що ледь світилася. – У ній же нічого, нічого немає?! Що ж ти мені хотіла показати?

– Потерпи. Зараз буде найважче – мені потрібно знайти «Секрет Баронії».

– Де ж його шукати? – запитав П’яточкин, оглядаючись. – Тут немає ні стола, ні шафи, ні полиці – нічого!

– Я ж сказала – тепер буде найважче.

– І що ж ти вважаєш найважчим?

– Те, що я мушу стиснутися й перетворитися на маленький м’ячик.

– На м’ячик? Як зіня Зіша – на кубик? – згадав П’яточкин.

– Так, як вона… Я завжди хотіла бути на Зішу схожою. Я теж, як вона, тренувала своє тіло й уяву, і в мене мусить вийти. Якщо мусить – то й вийде! – уперто тупнула ногою маленька Зуля.

– І що потім? – запитав недовірливо П’яточкин. – Полізеш у кишеню до Гумового Барона? Чи в мою?

– Слухай уважно, П’яточкин. – Зуля пильно дивилася Петрикові в очі. – Коли я перетворюся на малесенький м’ячик, ти підкинеш його, тобто мене, і попадеш у центр стелі. Бачиш блискучу зелену цятку?

П’яточкин підвів голову і побачив – у центрі стелі сяяла маленька зелена зірочка.

– І що потім? – знову запитав П’яточкин.

– Я вдарюся об зелену цятку й полечу вниз. Я вдарюся об підлогу й почну підскакувати. Я повинна зробити двадцять три підскоки! Запам’ятай – двадцять три! Саме стільки, скільки в тебе було образ! У тому місці, де я потім зупинюся, під підлогою й заховано «Секрет Баронії».

– І що потім? – запитав П’яточкин. – Ми ламатимемо підлогу? Я для цього тобі поганий помічник, ти бачиш, моя ліва рука в гіпсі й бинтах?

– Ні, там, де перебуває «Секрет Баронії», підлога «відчиняється» легким натисканням мізинця. У тебе ж здорова права рука? І з пальцями на ній теж усе гаразд? Ти, сподіваюся, можеш злегка натиснути мізинцем так, наче длубаєшся у вусі? – запитала Зуля, хихикнувши.

– Звичайно, можу! – вигукнув П’яточкин і згадав Лікаря. Він мав рацію: поламана ліва рука – це ще не кінець світу. Все інше ціле, а головне – права рука й усі пальці!

– І що потім? – нетерпляче запитав П’яточкин.

– У тому місці, де я впаду, – вела далі Зуля, – під підлогою є «Секрет» – прозора й маленька, як наперсток, скринька. А в ній – те, що тобі, П’яточкин, твоїм друзям і Вчительці мусить допомогти повернутися додому. Так казала мені подружка, яка вже стала килимком у залі Барона. Я добре пам’ятаю – «під підлогою, де ти зупинишся після всіх підскоків».

– Далі, далі! Що потім? Що робити з тим, що міститься в скриньці?

– З ним можна зробити тільки одне – писати імена й рятуватися…

* * *

Зуля зосередилася, заплющила очі й завмерла. За мить замість маленької золотавої зіні з очима кольорів веселки перед П’яточкиним на підлозі лежав золотавий м’ячик і загадково світився в півмороку кімнати.

П’яточкин невідривно дивився на нього. Холодний страх повільно вповзав у його серце й морозив тонкими крижаними голками.

Він стояв сам у порожній кімнаті, де нічого не було, у кімнаті, що загубилася в глибині палацу, у кімнаті, до якої вів жахливий і дивний коридор. Гумова задушлива тиша плутала думки…

П’яточкин підняв з підлоги маленький м’ячик. Він був важкий і теплий, він заспокоював, зігрівав, і крижаний страх почав поступово танути.

П’яточкин невпевнено крутив м’ячик у долоні й виразно усвідомлював: зараз тільки від нього, Петрика П’яточкина, залежить доля його друзів, його Вчительки Бо-Бо, його власна і навіть Зулі!

П’яточкин судомно зітхнув, він сумнівався в собі й гаявся з кидком.

– Такий маленький м’ячик, а такий важкий. Як же Зулі вдалося такою стати?

П’яточкин згадав слова Зулі «я тренувала своє тіло й уяву». Він ніколи не замислювався над тим, є чи нема в нього уяви і як її тренують.

– А якщо уявити, що між м’ячиком і зірочкою на стелі простягнувся вузький зелений промінь?

П’яточкин не заплющував очей, але він раптом виразно його побачив, цей зелений промінь. Тепер йому потрібно було уявити, як по ньому, немов по вузькій доріжці, котиться догори м’ячик. П’яточкин не сумнівався, він був упевнений, що котитися догори – можна!

П’яточкин розслабився, зігнувся, відкинув назад праву руку, як при грі в кеглі, і легко, але сильно послав м’ячик по променю вгору.

На якусь мить зірочка зникла – золотавий м’ячик затулив її. П’яточкин мав уяву – він попав у ціль!

І настала наступна мить – м’ячик полетів униз, ударився об підлогу й високо підстрибнув.

– Один… – П’яточкин почав лічити його підскоки, у нього не було часу радіти вдалому кидку. – Два, три, чотири…

Золотавий маленький м’ячик стрибав по кімнаті, П’яточкин лічив.

Після п’ятнадцятого підскоку м’ячик став стрибати все нижче й нижче, а після двадцятого, здавалося, він готовий був зупинитися.

П’яточкин злякався: Зуля казала, що м’ячик повинен підстрибнути двадцять три рази! Рівно двадцять три, не більше й не менше!

– Зулю, Зулечко! – заблагав П’яточкин, звертаючись до золотавого м’ячика, який ще недавно був зінею з очима кольорів веселки. – Будь ласка, ще ледь-ледь. Ще стрибок, ще один, не зупиняйся! Ти зможеш! Ти ж казала, що «тренувала тіло й уяву»! Будь ласка, Зулю!

М’ячик низько підстрибнув двадцять другий раз і завмер біля Петрикових ніг.

П’яточкин мовчав і з жахом дивився на м’ячик.

Він відчув, як сили покидають його, хотілося пити, їсти, спати. Напевно, він уже ніколи не повернеться додому, у свій світ. У нього навіть сил немає пройти по коридору до зали, де бліді, як хмари, тануть від спеки й голоду його друзі.

– Зулю! Ще один раз! Оди-ин! – розпачливо заволав П’яточкин і заплющив очі…

Чи уява йому допомогла, чи від крику зрушилося задушливе повітря, чи Зуля зібрала останню волю, але золотавий м’ячик раптом слабко – удвадцятьтретє! – підстрибнув і впав там, де, за розповідями, мусив бути «Секрет Баронії».

– Чи ти заснув? Підводься! – Веселий голосок Зулі вивів П’яточкина із забуття. Він розплющив очі й побачив, як маленький м’ячик збільшився й перетворився на круглу маленьку зіню.

– Зулю! Я так боявся, що ти… – У цю мить П’яточкин був упевнений, що гарнішого від цієї маленької золотавої істоти на світі нічого немає! Він відчув приплив бадьорості.

– Дякую, без тебе я б не впоралася, – сказала тихо Зуля й притупнула ногою, показуючи місце на підлозі, куди вона впала після двадцять третього підскоку. – Тисни ось тут мізинцем, – наказала вона.

П’яточкин слухняно натиснув на підлогу.

Тонка плівка легко прорвалася під пальцем і відкрила «Секрет Баронії» – малюсіньку прозору скриньку завбільшки з наперсток.

Зуля дбайливо підняла її. На дні скриньки лежала чорна насінина.

– Як у Катрусі в кишені, – згадав П’яточкин Катрусине насіннячко, яке завважили стражники, оглядаючи кишені при вході в палац.

– Я знаю, що цим грифелем можна писати, – сказала Зуля. – Коли ти напишеш стерті тобою імена, всі повернуться додому. Писати мусиш тільки ти, адже це ти стирав гумкою підписи? А зараз треба квапитися назад, доки нашу відсутність не помітили. Ми й так тут дуже затрималися.

Зуля поклала малюсіньку скриньку в кишеню Петрикової курточки, схопила П’яточкина за руку, ногою відіпхнула складчасті двері й помчала з П’яточкиним по коридору.

* * *

Петрик здивовано відзначив подумки, що коридор цього разу був зовсім не довгим і чомусь звичайним, прямим і рівним. Підлога не була втикана шипами й не сковзала, як мокра глина, не уподібнювалася засмоктуючій трясовині чи батуту, по якому не можна було зробити й кроку, щоб не підстрибнути до стелі.

Зуля й П’яточкин швидко й легко пробігли по ньому і нарешті побачили попереду відчинені двері, що вели в залу. За ними вже можна було розгледіти гілки фломастерового дерева і навіть, за гілками, бліді силуети дітей. Як і раніше, у залі голосно й весело звучала музика, іноді лунали сповнені розпачу голоси друзів, іноді – радісні вигуки зінь і, звичайно, глузливе покрикування Гумового Барона. Побоїще, судячи з усього, тривало.

Щоб опинитися в залі, залишалося пробігти кілька метрів і переступити поріг. Але тут перед утікачами просто з-під підлоги зненацька виросла мереживна загорожа. З її тонких квіткових візерунків метнулися зі свистом, як постріли, дві довгих змії-присоски. Перешкода з’явилася так несподівано, що Петрик і Зуля ледь встигли загальмувати й відскочити назад.

Але мереживна загорожа не стояла на місці, вона невблаганно наближалася, і змії, звиваючись і сичачи, вже розкрили свої пащі. П’яточкин зорієнтувався швидко – він перестрибував і вищі паркани.

– Тримайся! – крикнув він Зулі й міцно взяв її за руку.

П’яточкин і Зуля відбігли назад, розігналися, відштовхнулися й стрибнули. І одразу П’яточкин відчув, як невідома сила зупинила його стрибок і потягнула вниз, до підлоги. Змії-присоски, розмотавши з клубка своє довге тіло, легко наздогнали Петрика і намертво приліпилися до його куртки.

– Ні-і-і! – заволав П’яточкин, щосили відбиваючись від змій ногами.

«Невже все марно – і страхи, й подвиги…» – подумав П’яточкин і заплющив очі, щоб стримати сльози. Але одразу відчув, що він легко й вільно ширяє в повітрі…

* * *

Він глянув униз і побачив, як, люто сичачи, роздуваються Гумові змії й перетворюються на круглих стражників, схожих на тих, які при вході в замок проводили огляд кишень.

Побачив ще П’яточкин, що в мереживні візерунки липучої загорожі міцно-преміцно було втягнено його курточку. Вдалося-таки присоскам її стягнути. Але Петрик зовсім не шкодував за нею. У кулаку правої руки до болю в пальцях було затиснуто малесеньку, завбільшки з наперсток, скриньку, в якій лежало те, що, за словами Зулі, мусило допомогти повернутися назад, додому. Лежало те, що знайоме кожному з дитинства: чорне насіннячко, яким можна писати – грифель… В останню мить П’яточкин устиг вихопити «Секрет Баронії» з кишені падаючої куртки…

* * *

Петрик безпомічно борсався в повітрі.

– Мені важко, не брикайся, – ледь чутно прошепотів хтось поруч.

П’яточкин перевів погляд угору. Над ним колихалася золотава повітряна кулька. Її тонкий шнурок, зав’язаний бантиком, міцно тримав П’яточкина за пояс. На повітряній кульці була строката картинка. П’яточкин придивився – очі кольорів веселки усміхалися йому.

– Зулю… – беззвучно прошепотів П’яточкин.

– Так, це я! – радісно відповіла кулька. – Я ж казала, що нічого не боюся.

– Віддай «Секрет», віддай! – гнівно сичали стражники знизу. Вони вже перевірили кишені Петрикової курточки й нічого в них не знайшли. – По-доброму віддай, інакше не минути тобі Місителя-Плавителя.

П’яточкин перелякано дивився згори вниз, як стражники знову перетворилися на змій і, звиваючись, потягнулися до нього. Він заховав коробочку з грифелем за пазуху, відчув, як вона, перекочуючись під теніскою, кутами легко поколювала шкіру, і одразу завважив, що вилетів у вікно.