Зуля повільно летіла до веж палацу. Вона стала повітряною кулькою, перетворення відбулося миттєво, вона навіть не відчула, як наповнилася легким веселим повітрям. Зуля раділа, що тепер ніколи не перетвориться на безмовну непорушну статую, чи на килимок, чи на строкату вазу, чи на безглузде фломастерове дерево у великому горщику.
Вона раділа, що зможе повернутися у свій світ, і якщо пощастить, побачить салют. Звичайно, повернеться вона не зараз, а трохи пізніше, коли все буде позаду, коли вона допоможе цьому образливому хлопчикові, цьому непосидючому Петрикові П’яточкину врятувати своїх друзів із задушливої Гумової Баронії. Із повітряної кульки вона стане знову Зіною Зуляк, і знову буде ходити до школи й у гурток співу…
Вона б раділа зараз ще дужче, якби могла летіти вище й швидше. Але їй було важко: тонким шнурком Зуля міцно тримала П’яточкина, а він усе-таки важив чимало.
П’яточкин злякано притих. Він дивився вниз і бачив під ногами башточки, як різнобарвні олівці в його пеналі – спочатку гострі, акуратно заточені, потім тупі, наче пописані.
У цю мить він почув за спиною свист. Обережно оглянувся й побачив – із вікна вилетіла мереживна огорожа і стала швидко наближатися. На ній, розкривши липучі пащі, звивалися стражники-змії.
– Зулю, погоня! – крикнув П’яточкин повітряній кульці. Очі кольорів веселки глянули на Петрика й підбадьорливо кліпнули.
– Не бійся, – відповіла тихо Зуля. Вона підлетіла до вежі, схожої на олівець без грифеля – всередині була порожнина, мов праща. – Не бійся, – ще раз мовила Зуля й опустила Петрика всередину.
* * *
Вони летіли в суцільній темряві вниз – П’яточкин і над ним на тонкому шнурку повітряна кулька, Зуля. Її очі сяяли й ледь освітлювали шорсткі стіни тунелю.
Нарешті знизу вдарило яскраве світло, і ноги П’яточкина торкнулися підлоги.
Але не встиг П’яточкин оглянути приміщення, в якому опинився, як із того ж таки баштового люка слідом за ним вилетіли два зміїних клубки, розгорнулися, роздулися й перетворилися на круглих стражників.
– Стояти, не рухатися, не ворушитися, не обертатися, не крутитися, ні з місця! – закричали вони. Але доки вони віддавали свій довгий наказ і діставали зі складок одягу великі пістолети, доки спрямовували дула й зводили курки, Петрик П’яточкин побіг. Побіг швидко, як заєць, підстрибуючи й петляючи.
Йому вслід летіли Гумові кулі, вони вціляли в якісь вази, картини, у підлогу, стіни, пробивали їх і розривалися, при цьому обливаючи все барвистими фарбами. Але П’яточкин щасливо пронісся крізь анфіладу маленьких кімнат із розчиненими дверима, які встигав зачиняти за собою, і кулі його не дістали.
Нарешті звуки погоні затихли, П’яточкин зупинився, прислухався й присів на крісло, щоб трохи віддихатися.
Велике червоне крісло глухо ухнуло й одразу провалилося під ним, наче розсипався горбок із сухого морського піску, і почало повільно затягувати Петрика у свою серцевину.
– Зулю! Допоможи! – скрикнув П’яточкин, метляючи ногами.
– Зараз, зараз, – відповіла заклопотано Зуля й здійнялася вгору.
Зуля тягла з останніх сил. Мотузочка, що з’єднувала її з Петриком, натягнулася, і коли, здавалося, вона повинна була вже порватися, крісло раптом виплюнуло Петрика, і він, волочачи за собою повітряну кульку, стрілою пролетів через кілька кімнат і вдарився головою об стіну.
Гумова стіна відкинула П’яточкина до іншої стіни, та – до ще одної, і незрозуміло, скільки часу грали б іще стіни Петриком у волейбол, якби Зуля, яка встигала за ним, не зачепилася шнурком за люстру, і П’яточкин, майже знепритомнівши, нарешті безсило на ній не повиснув.
Щойно він отямився, як почув за стіною голоси – наближалися стражники.
– Він десь тут, утекти далеко він не міг… Не можна його випустити, треба повернути «Секрет», інакше Барон зробить із нас знову пробки для пляшок… Або кнопки… Або килимок у залу…
Зуля швидко розплутала шнурок, П’яточкин зміг зістрибнути з люстри і навшпиньках – добре, що підлога не скрипіла! – втекти в бічні двері.
Він переступив поріг, і страх скував його тіло – П’яточкин відчув себе маленькою піщиною, загубленою у величезному зоряному небі. Із суцільної пітьми на нього, сяючи й не кліпаючи, пильно дивилися очі. Очі оточували його зусібіч, згори й знизу, і були, як у Зулі, – кольорів веселки.
Петрик намацав правою рукою на поясі штанів прив’язаний шнурок і злегка його потягнув. Одна пара очей повільно поплила в темряві й невдовзі наблизилася до його обличчя.
– Зулю, це ти? – запитав ледь чутно П’яточкин.
– Не бійся, я з тобою. Я просто на мить відволіклася, мені стало сумно… – так само тихо відповіла Зуля десь зовсім поруч, біля вуха. – Підніми праву руку вбік і назад, ти намацаєш вимикач…
Темрява сковувала рухи, Петрик боявся навіть глибоко зітхнути. Він обережно підняв руку так, як сказала Зуля, намацав кнопку й натиснув її.
Слабке світло розлилося по кімнаті, розганяючи темряву. Численні очі, як зірки на світанку, погасли. Але з появою світла нова хвиля жаху накрила П’яточкина.
Всі стіни від підлоги й до стелі, від дверей і до дверей були завішані полицями. У них стояли й сиділи в різних позах і різній одежі зіні – музиканти й слуги, Довгі-Сріблисті й Короткі-Золотаві. У кожної зіні на шиї висів брелок із номерком.
– Це всього лише Гумові іграшки, – сказала Зуля тихо. – Або моделі зінь, які Гумовий Барон ліпить іноді вечорами у своїй Місильні-Плавильні. Місильня-Плавильня – це його лабораторія, найголовніша кімната палацу, там є прилад, Міситель-Плавитель, який змішує фарби й виплавляє форми… Це…
– Із чого Барон їх ліпить? – перебив П’яточкин похмуро.
– Із зінь, яких він хоче покарати… Із тих, хто згадує минуле. Із тих, хто мріє про майбутнє. Із тих, хто готовий стати повітряною кулькою, щоб полетіти зі строкатої Гумової Баронії. Із тих, хто не боїться смерті…
П’яточкин уявив, як він стоїть на полиці серед Гумових іграшок, сам ставши зінею, і подумав, що «ні, ніколи, краще ризикнути й перетворитися на повітряну кульку, нехай це не найнадійніший шлях додому, але це все-таки – шлях!». Він більше не міг терпіти цю незліченну кількість очей, від яких нікуди було сховатися. Відчинив перші-ліпші двері й побачив маленьку кімнату-сад.
– Гарно як! – П’яточкин застиг у замилуванні.
* * *
У саду стояла осінь. Тремтіла в повітрі тонка павутина. Повільно облітало з дерев листя. Воно довго кружляло й падало, встеляючи підлогу, яка вже й так, наче товстим м’яким килимом, була вкрита опалим листям.
– Сюди не можна! Не можна ні на хвилину! – крикнула Зуля й потягнула Петрика назад.
Але П’яточкин не рухався. Він відчув, як щось невагоме торкнулося його щік, зависло на віях, залоскотало в ніздрях. Воно заважало дивитися й дихати. Петрик провів рукою по обличчю й здивовано глянув на долоню – пальці обплела тонка клейка павутина. Він почув шерех і підвів очі: наче гнані невидимим вітром, осінні листки повільно летіли до нього…
Перший листок упав на загіпсовану руку. П’яточкин захотів його скинути, та ба – клейкий листок міцно прилип до бинтів. Другий листок упав на голову, П’яточкин смикнув його й скрикнув від болю – той міцно склеївся з волоссям. Третій листок намертво впився в щоку.
Прекрасні осінні листки повільно наближалися, готові з голови до ніг назавжди вкрити собою Петрика. Зуля потягнула П’яточкина назад, і він швидко переступив поріг.
– Ось ти й попався! – почув він окрик і одразу відчув, як два холодні пістолетні дула вперлися йому в спину. – Віддай «Секрет», або наші кулі зараз перетворять тебе на різнобарвне мереживо! Здавайся! – Стражники Барона звели курки.
П’яточкин заплющив очі. Ось і все, кінець «екскурсії» в прекрасну Баронію. Позаду – кулі, попереду – смертельне липуче листя. Над ним – тріпоче розгублена Зуля – повітряна кулька, яка мріє знову стати Зіною Зуляк. Але доки ще б’ється серце, доки за пазухою під сорочкою поколюють шкіру гострі кути маленької коробочки, в якій лежить рятівний грифель, доки в залі тануть, як хмари, його бліді друзі, здаватися рано. П’яточкин підняв здорову руку.
– Гаразд, здаюся, – сказав він спокійно. – Забирайте свій «Грифель», мені моє життя дорожче. – І П’яточкин повільно повернувся. Стражники опустили пістолети й чекали, доки він, зігнувшись, правою рукою порпався за пазухою під теніскою. – Зараз, хвилинку, знайду я ваш «Секрет», закотився він кудись, – бурмотів П’яточкин, присідаючи все нижче й нижче.
– Зулю, – беззвучно сказав він повітряній кульці, – сад дуже гарний, я люблю збирати осіннє листя…
Зуля почула й зрозуміла. Вона підхопила П’яточкина так швидко й легко, наче він був пушинкою, перенесла його через поріг кімнати-саду і здійнялася з ним під стелю. Це сталося так блискавично, що стражники не одразу зміркували, куди саме зник Петрик.
Стріляючи й галасуючи, вони перестрибнули поріг саду. Їхні кулі вціляли в дерева, пробивали їх наскрізь, перетворювали на мережива, обливали різнокольоровими фарбами.
Стражники швидко зрозуміли, що помилилися. Вони навели пістолети догори, цілячись у Петрика…
Липучі листки, які повільно плили до порога, нарешті долетіли до них. Спочатку вони заліпили дула пістолетів, потім тіла стражників, їхні обличчя. Що дужче намагалися стражники обдерти їх, то більше ними покривалися.
* * *
Зуля потримала П’яточкина під стелею над липучим листям, яке повільно пливло внизу, саме стільки, щоб знайти двері за великим деревом. Вона кинулася туди, П’яточкин штовхнув двері ногою, і вони покинули кімнату-сад.
* * *
Як дві великих листяних кулі, стражники металися по саду, натикалися на стіни, на дерева, один на одного. Крізь листя, що заліпило очі, вони ще намагалися розгледіти, куди поділися втікачі, але невдовзі лише безпросвітна чорнота постала їхньому зору. Незграбно підстрибнувши, вони злетіли до верхівок дерев і, чіпляючись за гілки, полетіли вниз, і гілки грали ними, наче в пінг-понг, і ніяк не могли награтися.
* * *
Кімната, в якій опинилися П’яточкин і Зуля, нагадувала лабораторію Гумової фабрики. У ній дуже смерділо горілим.
Посередині на постаменті стояв прилад завбільшки як половина людського зросту. Це була каструля, над якою висіла величезна кількість невеликих колбочок, схожих на електричні лампочки. У колбочках тихо булькав різнобарвний уміст, випускаючи таку ж різнобарвну пару, яка повільно перетікала тонкими прозорими трубочками, закрученими в спіралі, що з’єднувалися в невеликий резервуар. Там тягуча рідина змішувалася в складні кольори й повільно сковзала по інших хвилястих трубочках далі, потрапляла в наступний резервуар, в який текла рідина вже інших кольорів.
Хитромудрі переплетення трубочок, колбочок і резервуарів закінчувалися лійкою. З неї в скляну каструлю падали великі різнобарвні краплі.
Під каструлею на щитку світився циферблат годинника й термометра, рівно мигали різнобарвні кнопки й схеми.
– Міситель-Плавитель, – прошепотіла Зуля, очима показуючи на прилад.
* * *
І тут щось просвистіло в повітрі. П’яточкин побачив, як у кімнату влетіли дві кулі, обліплені листям, ударилися об стелю й упали на дно каструлі. Це були стражники!
На приладовому щитку яскраво спалахнули всі кнопки, здригнулися стрілки годинника, відлічуючи секунди, швидко поповз догори стовпчик термометра. Прилад загудів, затремтів, завирувала рідина в резервуарах, пара наповнила лабораторію, заважаючи стежити за тим, що відбувалося в прозорій каструлі.
За мить Міситель-Плавитель із голосним чавканням викинув у піддон на підлозі велику картину, схожу на ті, що прикрашали стіни зали. На картині було зображено пейзаж Баронії з деревами й кущами. На одному кущі звивалися дивні плоди, схожі на Гумових змій…
– Міситель-Плавитель працює надійно… – сказала Зуля і, як завжди, підморгнула. – Ото й усе. Тепер час повертатися, доки не прийшла охорона.
– Так, треба йти, – погодився з нею П’яточкин.
Він рушив до дверей, коли почув за спиною якісь дивні хрипкі звуки й подумав, що хтось кашляє.
П’яточкин обернувся й побачив: прилад судомно смикався, обробляючи теплом і кольорами залишки вмісту на дні прозорої каструлі. Побачив, як у піддон вилетіли Гумові кнопки, призначені для пришпилювання картини до стіни. Одна з них невдало стукнулася об бортик піддона, злетіла вгору й сильно вдарила повітряну кульку, яка бовталася за Петриковою спиною.
Зулині очі здригнулися, як від переляку, кулька втратила пружність і стала повільно зменшуватися… Прилад затих, погасли схеми й лампочки, у Місильні-Плавильні зависла тиша.
– Зулю! – крикнув П’яточкин. Не відчуваючи болю, він щосили смикнув осінній листок на волоссі, притягнув до себе обм’яклу кульку і заклеїв її липучим листком.
– Нічого, нічого, мені не боляче й не страшно, – прошепотіла Зуля. – Квапся…